Боротьба з корупцією в Російській імперії на прикладі українських земель у ХІХ столітті

Тип матеріалу: 

Марчук Ірина Сергіївна,
студентка  групи 42
історичного факультету  
Тернопільського національного
педагогічного університету ім.В.Гнатюка

Науковий консультант - кандидат історичних наук, доцент
Брославський Володимир Любомирович

У статті охарактеризовано причини виникнення такого явища, як корупція, та проаналізовано історичний аспект та шляхи боротьби з нею в Російській імперії

Ключові слова: корупція, хабарництво, підкуп, закон

Явище корупції відоме здавна і є одним з найактуальніших соціальних проблем сучасності.  Цілком очевидно, що корупція стала однією з головних загроз для розвитку багатьох країн,оскільки вона заважає нормальному функціонуванню інститутів держави, охоплюючи як загально-соціальне, так і правове поле життєдіяльності суспільства. Це повною мірою стосується і України,яка за оцінками  міжнародної організації  Transparency International у сприйнятті корупцією зайняла 142-ге місце зі 175 країн, що досліджувалися.

Корупція в сучасних умовах стала чинником, який реально загрожує національній безпеці і конституційному ладу країни. Це явище негативно впливає на різні сторони суспільного життя: економіку, політику, управління, соціальну і правову сфери, громадську свідомість, міжнародні відносини.

Варто зазначити, що за останні роки в Україні у сфері протидії корупції зроблено досить багато - прийнято спеціальний антикорупційний закон та низку інших законодавчих актів антикорупційного спрямування, схвалено Концепцію боротьби з корупцією, розроблено спеціальну антикорупційну програму, тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій засвідчує, що проблема корупції  широко досліджена як вітчизняними так і закордонними науковцями,як і юристами, істориками, політологими так соціологами  зокрема : Мельником М. І. [3] , Зубовим К. М. [4]  ,  Павленком С. О. [5]  Молчановим В. Б. [9] , та багатьма іншими дослідниками.

На даний час корупція є однією із загроз економічної безпеки України. У Законі Україні  «Про боротьбу з корупцією»  від  5 жовтня 1995 року в статті 1 корупція визначається як діяльність  осіб, уповноважених  на  виконання   функцій  держави,  спрямована  на протиправне використання  наданих їм  повноважень  для  одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг [1]. У додатку 2 «Визначення термінів і понять»  наказу Головного управління державної служби України (№ 94 від 30 листопада 2001 року «Про доповнення до Довідника типових професійних характеристик посад державних службовців»)  визначено, що корупція — це зловживання службовим становищем, пряме використання посадовою особою прав та повноважень із метою особистого збагачення; продажність громадських та політичних діячів, працівників управлінських органів. Поняття корупції в новому Законі України  «Про засади запобігання і протидії корупції», який набув чинності 1 січня 2011 року, розкривається як  «використання особою наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки (пропозиції) такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка (пропозиція) чи надання неправомірної вигоди такій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам із метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей». При цьому неправомірна вигода визначена як «грошові кошти або інше майно, переваги,  пільги, послуги матеріального або нематеріального характеру, що їх обіцяють, пропонують, надають або одержують безоплатно чи за ціною, нижчою за мінімальну ринкову, без законних на те підстав»  [2].

Варто зазначити, що тема корупції є досить актуальною не тільки для політологів а й для, істориків, юристів, соціологів, економістів тощо. М.І. Мельник, аналізуючи підходи до трактування поняття «корупція», зазначав, що цю проблему слід розв’язувати «широкоформатно» . На його думку, це поняття необхідно «відмежувати від інших суспільно небезпечних явищ, таких, як хабарництво, організована та економічна злочинність тощо, з метою належної кваліфікації цього ганебного явища, а також розробки дієвих заходів щодо попередження та протидії.» [3, с.58 ].

Слушною можна вважати думку К. М. Зубова, який вважає, що «корупція – це соціальне явище, яке бере витоки у далекому минулому. Від античної доби й до сьогоднішніх днів значною проблемою політики в Європі є проблема контролю за особами та групами осіб, які ставлять власні інтереси вище за інтереси держави і суспільства в цілому. З появою такої соціальної групи, як чиновництво, корупція набула масштабного розмаху. Її міра та відвертість визначалися повнотою надання чиновництву влади над населенням та рівнем загального культурно - цивілізаційного розвитку самого суспільства.»[4, с.473] .

Не можна не погодитись із думкою Павленка С. О.,який зауважив, що «визначаючи сутність хабарництва та корупції, слід, передусім, ураховувати, що корупція не може бути зведена до будь-якого конкретного суспільно небезпечного діяння, до певного правопорушення. Корупція та хабарництво – соціальні явища, що мають соціальну зумовленість та соціальні закономірності розвитку, справляючи негативний вплив на соціальні процеси. Існуючи в суспільстві та будучи породженням суспільних відносин, корупція пронизує різні соціальні сфери суспільства, деформує різні групи суспільних відносин.» [5, с.374]

Аналіз використання терміна “корупція” у вітчизняній літературі свідчить, що вченими висловлюється надзвичайно широке розмаїття думок щодо розуміння суті цього явища.

Перш ніж висвітлити явище корупції доцільно буде охарактеризувати склад губернського управління. Варто зазначити, що в ХІХ столітті державний чиновницький апарат Російської імперії продовжував збільшуватись. Адміністративну систему царського самодержавства становили імператор, Державна Рада, Сенат, Комітет міністрів, Власна Його Імператорської Величності Канцелярія, окремі міністерства й міністерство двору, численні тимчасові комітети, генерал-губернатори та губернські органи влади. На території Наддніпрянської України, яка входила до складу Російської імперії, діяло три генерал - губернаторства й дев’ять губерній.

Хабарництво у Росії мало декілька причин, зокрема дослідник Таранець С. В. зазначає, що  «по-перше, слід відзначити, що практично до початку 1760-х рр. чиновникам подекуди не завжди виплачувалося жалування за державну службу і закон прямо не перешкоджав брати хабарі. До кінця ХVІІІ ст. становище дещо змінилося: державним службовцям заборонили брати різного роду підношення з підданих, проте у масовій свідомості хабарництво не лише збереглося, а й одержало «друге дихання». По-друге, розвитку цього явища сприяв недостатній розмір жалування. Третю причину вбачаємо в нерозвиненості законодавчої системи держави. Закон не встигав регулювати всі складні суспільні процеси, тож зацікавлені особи залагоджували справи, даючи хабарі. Четверта причина – створення таких законів, завдяки яким значна частина населення не могла задовольнити елементарних життєвих прагнень. Насамперед це стосується старообрядців та євреїв. Протиприродна система заборон виявилася малоефективним засобом боротьби з хабарництвом. П’ята причина полягала у тому, що більша частина мешканці країни не вважала хабар злом, убачаючи в ньому шлях до досягнення поставленої мети. І, нарешті, останньою причиною стала відсутність суворої системи покарань злочинців-корупціонерів»[6, с 52] .

Ватро зазначити, що розвиток корупції набуває загрозливого характеру ї в період правління в Росії імператриці Катерини ІІ та Олександра Меньшикова. Як відзначає М.І. Мельник, що саме князь «своєю масштабною діяльністю по вимаганню та одержанню хабарів, розкраданню казенного майна та через інші зловживання глибоко і міцно вкорінював у російське суспільство ідею, що політичною владою можна користуватися для власного незаконного збагачення» [7 с. 10]

Однією із передумов розвитку корупції – особливості функціонування адміністративного апарату Російської імперії. Зокрема, на території українських земель вищий щабель каральних органів представляв, як вже зазначалось вище,  адміністративний апарат генерал-губернаторів та губернаторів.

Як зазначає відома українська дослідниця В.С. Шандра, « при призначенні кожного генерал - губернатора, а всі вони були кадровими військовими у чині генерала, визначався обсяг влади – « в одних вона більша, в інших менша». Практика засвідчувала, що саме генерал – губернаторам слід передати нагляд за кордоном та місцевими військами. Підпорядкування їм поліції розширювало владні повноваження й давало змогу застосовувати примусові підходи при збиранні податків і проведені рекрутських наборів. Генерал – губернатор відповідав за призначення посадових осіб, звільняв їх при незадовільному виконанні державних завдань та затверджував кандидатури виборних посад губернських і повітових предводителів» [8, с. 48-49] . Отже, можна припустити, що надавши такі широкі можливості влади генерал – губернаторам, було запущено механізм хабарництва.

Розвиток корупції стимулювали порівняно низькі доходи імперської адміністрації у підросійській Україні. Викликає зацікавленість і утримання чинів поліцейського відомства. Як зазначив дослідник Молчанов В. Б., «матеріальне становище чинів київської міської поліції потребувало негайного покращення , оскільки незадовільний рівень утримування змушував поліцейських знаходити протизаконні джерела для утримання себе та своїх сімей». [9, с. 252] .

Однією із перших спроб подолати хабарництво, було видання Сенатом  у 1832 році Указу « Про заборону начальницьким особам приймати приношення від суспільства», стверджуючи, що подарунки або будь-які жертви чиновникам не повинні мати місце в системі державного управління.

Для посилення боротьби з корупцією, уряд вжив заходів для  упорядкування дисциплінарних стягнень, аби попередити  перевищення службових повноважень і підвищити відповідальність урядових осіб  в 1845 р. Сенат включив в  «Уложение о наказаних уголовных и исправительных» велику спеціальну главу «О мздоимстве и лихоимстве». В цій главі були передбачені покарання за зловживання чиновниками своїми повноваженнями,  що в свою чергу могло створити передумови для корупційних дій і хабарництва. Зокрема каралось неправомірне перешкоджання діяльності інших осіб:  «стаття 373.Якщо чиновник або інша службова особа буде самовільно і свідомо перешкоджати діяльності іншої, в виконанні її обов’язків, не маючи на це права чи особливого розпорядження від вищого начальства, або іншого законного приводу, то віна за це карається, залежно від пом’якшуючих або обтяжуючих обставин:

  • Зауваженням або доганою, більш або менш суворою, або ви рахунку від 3 до 6 місяців зі служби
  • Відстороненню від посади
  • Ув’язненню в фортеці на строк від 1 до 2 років» .  [10, с. 158] .

Якщо ці дії супроводжувались насиллям, погрозами то покарання було суворішим – залежно від соціального стану і характеру злочину застосовувались висилка в Тобольську або Томську губернії на 1-2 роки, або виправні арештантські роти цивільного відомства на 2-4 роки. За найважчі випадки – позбавлення всіх прав і висилка в Сибір на поселення . [10 с. 159] .

Стаття 401 передбачала покарання за подарунки за дії, які не порушували посадові обов’язки: «Якщо чиновник або інша особа, яка перебуває на державній або громадській службі, діями або бездіяльністю,  прийме, навіть без всякого порушення посадових обов’язків подарунок в грошовій або майновій формі… не поверне його відразу, або в усякому разі не пізніше трьох днів, то за це, в випадку якщо подарунок отриманий вже після виконання того, за що він був призначений, прийнявший подарунок карається: грошовим штрафом вдвічі більшим ніж ціна подарунка; якщо подарунок прийнятий до (виконання обіцяного) – крім штрафу ще й відстороненням від посади.» [10 , с. 174] .

Таке ж покарання було і для тих, хто приймав подарунки через дружину і родичів.

Згідно статті 402 за дії, пов’язані з порушенням посадових обов’язків в наслідок отримання хабара передбачала жорсткіші покарання залежно від обставин: втрата особливих прав та привілеїв, висилка в Тобольську або Томську губернії на 1-3 роки, або виправні арештантські роти цивільного відомства на 2-6 років

У випадку явки з повинною покарання могло обмежитись виключенням зі служби, зняттям з посади, суворою доганою [10 , с. 174]

«406 Вищою мірою лихоїмства вважається вимагательство. Під ним мається на увазі:

1.  Будь-який прибуток або інша вигода, отримані в справах служби утисками, або погрозами і взагалі страхом утисків

2.  Будь-які вимоги подарунків, або не встановленої законом плати, або позики, або будь-яких послуг, прибутків..

3.  Будь-які не встановлені законом або завищені побори грошима, майном..

4.  Будь-які незаконні наряди на роботу» [10 , С. 177]

Покарання за вимагательство: висилка в Тобольську або Томську губернії на 2-3 роки, або висилка на поселення в віддалені місця Сибіру.  Якщо  вимагательство супроводжувалось насиллям – заслання на каторжні роботи на заводах на строк від 6 до 8 років (ст. 407) [ 10 , С. 177]

 У цій главі хабарництво, кваліфікувалося як злочинне діяння і поділялося на «хабарництво» і «лихварство».  Хабарництво, пов'язане з порушенням державних законів і службових обов'язків, кваліфікувалося як зловживання владою та каралося в кримінальному порядку.

У цей же ж період новим імпульсом для посилення  явища корупції  в системі державної служби був перехід до ринкових відносин, та утвердження в Російській імперії капіталістичного соціально-економічного укладу. Найбільш ефективним засобом корумпування великих урядових чиновників для російських підприємців стало їхнє залучення до заснування акціонерних товариств, пропозиція тих чи інших посад у радах та управліннях приватних фірм. Таким чином відбулось свого роду  «зростання» промислової і фінансової олігархії з представниками урядової бюрократії, що для останніх по суті було завуальованою формою підкупу. У зв'язку з цим у грудні 1884 р. Олександром III був затверджений Указ «О порядке совмещения государственной службы с участием в торговых и промышленных товариществах и компаниях, а равно в общественных и частных кредитных установлениях». Цей документ був прийнятий з метою зміцнення авторитету державної служби та охорони її гідності. Відповідно до цього указу державна цивільна служба вищих посадових осіб визнавалася несумісною з участю в установі залізничних, пароплавних, страхових та ін торгових промислових товариств, а також громадських і приватних кредитних асоціацій. Вони не мали права виконувати обов'язки повірених у справах виробничих та комерційних об'єднань. Чиновникам інших класів дозволялося брати участь у заснуванні компаній за умови, якщо ця участь не пов'язане зі шкідливими наслідками для державної служби і на те отримано дозвіл керівництва. Якщо чиновники, яким було заборонено співпрацю з приватними підприємствами, тим не менш, взяли участь у заснуванні торгово-промислових компаній або зайняли в них ті чи інші посади, то вони «зобов’язані залишити службу і скласти присвоєне ними звання. У випадку ж неподання цими особами в 3-х місячний термін заяви про відставку, вони звільняються зі служби.» [ 11, с.543]

Висновок. На завершення варто зауважити, що корупція – це свого роду певна соціальна закономірність, яка властива будь – якій державі.  Аналіз історичного досвіду протидії корупції свідчить, що як правило суб’єктами протиправних зловживань були фізичні особи, які були наділені тими чи іншими владними повноваженнями. Варто зазначити, що дане явище в імперії було відома здавна, проте саме з ХІХ століття розпочинається боротьба з цим явищем на законодавчому рівні.

Список використаних джерел:

1. Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції» : Закон України  від 11.06.2009  р., № 1506—VI // ВВР України — 2009. — № 45. — Ст. 691.

2. Закон України «Про ратифікацію Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією»: Закон України  від 16.03.2005  р.,  № 2476—IV 

3. Мельник М.І. Корупція – корозія влади (соціальна сутність, тенденції та наслідки, заходи протидії) / М.І. Мельник. – К.: Юридична думка, 2004. – 400 с.

4. Зубов К. М. Історичні прояви корупції в Україні та особливості боротьби з нею / К. М. Зубов // Актуальні проблеми держави і права. – 2007. - № 35. – С. 473 – 477.

5 Павленко С. О. Основні етапи боротьби з хабарництвом: історичний аспект / С.О. Павленко // Науковий вісник академії внутрішніх справ. – 2013. - №2. – С. 373 – 382.

6. Таранець С. В. Старообрядці й «культура» хабарництва в Росії / С.В. Таранець // Український історичний журнал. – 2011. – № 2. – С. 50 – 63.

7. Мельник М. І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії : монографія / М. І. Мельник. – К. : Атіка, 2001. – 304 с.

8. Шандра В.С. Генерал – губернаторства в Україні: ХІХ – початок ХХ століття / В.С. Шандра. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2005. – 427 с.

9. Молчанов В. Б. Корупція як соціальний чинник добробуту імперської адміністрації у підросійській Україні в ХІХ -  на початку ХХ ст. / В. Б. Молчанов // Проблеми історії України ХІХ – ХХ ст. – 2008. - № 14. – С. 247 – 267.

10. Уложение o наказаниях уголовных и исправительных. - Санкт – Петербург. 1845.

11. Полное собрание законов Российской Империи. – Собрание трете. Том 4.- Санкт – Петербург. 1887.

 

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ

Тернопільський національний педагогічний університет ім.В.Гнатюка

Буяк Богдан БогдановичРектор університету
доктор філософських наук,
професор Буяк Богдан Богданович