Конспект уроку на тему: «Книга жіночої душі» (урок-конференція)

Тип матеріалу: 
Навчальний рівень: 

О.П. Кривошиєнко,
учитель зарубіжної літератури ЗОШ І-ІІІ ст. №5,
м. Коростень, Житомирська область

 

Цілі:  
- навчальні: розглянути  художні особливості лірики Анни Ахматової, поглибити знання про акмеїзм;
- розвивальні: розвивати вміння визначити особливості жіночої лірики визначити особливості жіночої лірики;
- виховні: виховувати любов до художнього слова; формувати естетичний смак.
Обладнання: портрети А. Ахматової, М. Гумільова.

Хід роботи

I.  Організаційний момент
ІІ. Оголошення теми, мети, завдань уроку.
IIІ. Актуалізація опорних знань учнів.
1. Виразне читання та художній аналіз поезії О. Блока.
 IV.Робота над темою уроку.                                                                                                                               
1. Слово вчителя. На рубежі ХІХ-ХХ століть в Росії виникла і склалася одна з найвизначніших поезій світової літератури – «жіноча поезія» Анни Ахматової: російської Сапфо, як часто називали молоду поетесу.
Творчо сприйнявши спадщину символістів, Ахматова змогла знайти в своїй поезії неповторний вираз обличчя, свої земні почуття і переживання.
Ахматівська поезія – це поезія неспокою, пошуку істини психологічних драм, втрат і відкриттів.
Збірка «Вечір» (1912) ознаменувала вступ поетеси на шлях акмеїзму.
Виставляючи на загальний огляд свої особисті переживання, поетеса робить їх здобутком кожного,всіх,  і вони стають не тільки особистими, але й глибокими і зрозумілими:

Я улыбаться перестала,
Морозный ветер губы студит,
Одной надеждой меньше стало,
Одною песней больше будет…

Її творчість наповнена глибиною і крилатістю, світлом і вірою. Велика віра в долю батьківщини дозволила їй в буремні роки не розлучитися зі своїм народом, а залишитися величавою і чутливою, постійно піднесеною.
Прослуховування  аудіозапису.

Не с теми я, кто бросил землю
На растерзание врагам.
Их грубой  лести я не внемлю,
Им песен я своих не дам.
Но вечно жалок мне изгнанник,
Как заключенный, как больной.
Темна твоя дорога, странник,
Полынью пахнет хлеб чужой.
А здесь,  в глухом чаду пожара.
Остаток юности губя,
Мы ни единого удара
Не отклонили от себя.
И знаем, что в оценке поздней
Оправдан будет каждый час…
Но в мире нет людей бесслезней,
Надменнее и проще нас.

2. Презентація групою «Літературознавців» і акторів розповіді про дитинство і юність А. Ахматової
Перша група «літературознавців» і «акторів»,  розповідають про дитинство і юність А. Ахматової.
Літературознавець. Дитинство А. Ахматової пройшло на околицях Херсонесу, де вона отримала прізвисько «дикої дівчини» - «ходила босою, без капелюшка, кидалась з човна у відкрите море, купалась під час шторму…і всім цим шокувала провінційних панночок».
Овіяний античністю, південь подарував їй простоту, а Петербург і Царське Село, де навчалася поетеса, наповнили її душу глибиною і вдумливістю.
Вона знала французьку, читала в оригіналі Данте. Із російських поетів першими відкрила для себе Державіна, а потім Пушкіна, якого безмежно любила, який своїм талантом зачарувував її. Там, де і він,у Царському Селі, вона починає свій шлях, неперевершений в російській поезії .
Її перші  вірші  публікуються  в журналі «Аполлон» (1911р.), а в 1912 році виходить її поетична збірка «Вечір».  Майже відразу ж Ахматова була поставлена критиками в ряд найвеличніших російських поетів. Трохи пізніше її ім’я все частіше зіставляється з іменем самого Блока, а після його смерті, без сумніву, вона посідає перше місце серед російських поетів.
Муза Блока дійсно була тісно повінчена з музою Ахматової. «Блока, - писала А. Ахматова, - я вважаю не тільки найвеличнішим європейським поетом початку ХХ століття, але і людиною-епохою, найяскравішим представником свого часу».Саме від образу О. Блока йде в цілому герой ахматівської лірики. І якщо Блок, дійсно,  найхарактерніший герой свого часу, то Ахматова - найхарактерніша його героїня, яка постає  нам в безкінечному різнобарв’ї жіночих доль: коханки і жінки, вдови і матері, жінки, яка зраджує і яку залишають.
(Актор)  «Русалка»

Я пришла сюда, бездельница,
Все равно мне, где скучать!
На пригорке дремлет мельница.

Годы можно здесь молчать.
 Над засохшей повиликою
Мягко плавает пчела;
У пруда русалку кликаю,
 А русалка умерла.
 
Затянулся ржавой тиной
Пруд широкий, обмелел,
Над трепещущей осиной
Легкий месяц заблестел

Замечаю все как новое.
Влажно пахнут  тополя.
Я молчу. Молчу, готовая
Снова стать тобой, земля.

Якщо Блок був одним із її  поетичних «коханців», то О.С.Пушкін був її другом. Зовні А. Ахматова завжди залишалася поетом традиційним, тією, яка продовжила епоху, перш за все О.С. Пушкіна.
(Актор виразно читає вірш «Земная слава, как дым…»).
Велике земне кохання – це рушійний початок всієї ахматівської лірики. Якраз воно спонукало її по-іншому бачити світ. В одному із своїх віршів А. Ахматова назвала кохання «п’ятою порою року». З цієї незвичайної, п’ятої пори вона бачить всі інші чотири, звичайні. В стані кохання світ бачиться новим. Загострені слух і очі, напружені всі почуття. І відкривається незвичність звичного. Людина починає відчувати світ з новою силою, дійсно досягаючи у почутті вершини, і це, можливо, саме та, єдина стежка, де термін акме (грец. – вершина) отримує свої підтвердження. Світ відкривається в додатковій реальності: «ведь звёзды были крупнее, ведь пахли иначе травы».
Вірш А. Ахматової повертає речам первісний зміст, він акцентує увагу на тому, біля чого ми в звичайному стані можемо пройти непомітно, не оцінити, не відчути. Особисте сходить до загального, зливається з ним. І так завжди в ліриці поетеси.
(Актор виразно читає вірш «Столько просьб у любимой всегда!..»). Кохання у віршах поетеси – це страждання, своєрідне антикохання, це болісний, «декадентський» злам душі   – це неспокій. Почуття, самі по собі гострі і незвичайні, отримують додаткову гостроту  і незвичність. Вірші А. Ахматової про кохання часто сумні: вони несуть у собі особливу стихію співчуття, співпереживання, муки, і відкривають вихід із світу егоїстичного кохання-пристрасті, кохання-забави до дійсно «великого земного кохання» і навіть більше – всекохання,  для людей і до людей.
(Актор виразно читає вірш М. Цвєтаєвої «О. муза плача…».)

О Муза плача, прекраснейшая из муз!
О ты, шальное исчадье ночи белой!
Ты чёрную  насылаешь метель на Русь.
И вопли твои вонзаются в нас, как стрелы.
И мы шарахаемся, и глухое: ох! -
Стотысячное – тебе присягает, - Анна
Ахматова! – Это имя – огромный вздох,
И вглубь он падает, которая безымянна.
Мы коронованы тем, что одну с тобой
Мы землю топчем, что небо над нами – то же!
И тот, кто ранен смертельной твоей судьбой,
Уже бессмертным на смертное сходит ложе.
В певучем граде моем купола горят,
И Спаса светлого славит слепец бродячий…
 - И я дарю тебе свой колокольный град.
Ахматова! – и сердце свое в придачу.

3. Презентація групою «Літературознавців» і «Акторів» розповіді про зрілість А. Ахматової
Учитель.  Революція. Розгубленість у літературних колах. Еміграція близьких, друзів, знайомих. Необхідність вибору: невідомість і батьківщина, доля і совість – так стояло питання для російської інтелігенції. Про те, як вирішила це питання А. Ахматова, повідомить друга група.
Завдання для групи №2
«Літературознавець» . Аналізуючи лірику поетеси, приходиш до висновку, що в її поезію увійшло ще одне кохання – це любов до рідної землі, до батьківщини, до Батьківщини. Це сталося раптово, інтимне слово набрало громадянського звучання:

Мне голос был. Он звал утешно,
Он говорил: «Иди сюда,
Оставь свой край глухой и грешный,
Оставь Россию навсегда.
Я кровь от рук твоих отмою,
Из сердца выну чёрный стыд,
Я новым именем покрою
Боль поражений и обид».
Но равнодушно и спокойно
Руками я замкнула слух,
Чтоб этой речью недостойной
Не осквернился скорбный дух.

«Заткнула слух – не от искушения, не от соблазна, а от скверны». Відкинула всяку думку не тільки про зовнішній від’їзд із Росії, а навіть про внутрішню, духовну еміграцію. По відношенню до неї батьківщина – це життя, діти, вірші. Немає її – нічого немає.
Революційна країна була безжальною до тих, хто лишився з нею. Спочатку вона втратила чоловіка, поета Гумільова, який був чудовою людиною. Він мріяв дослідити Африку і об’єднати всі африканські племена. Три подорожі до Африки поет здійснив за свої особисті кошти. В 1921 році його заарештували, звинуватили в контрреволюційному заговорі і розстріляли. Ахматова відчула смерть Гумільова за два дні до допиту:

Не бывать тебе в живых,
Со снегу не встать.
Двадцать восемь штыковых,
Огнестрельных пять.

Суду не було. І розстрілом це вбивство назвати тяжко. Лишилися його вірші,серед них ті, які присвячені Ахматовій:
Застонал я от сна дурного

И проснулся, тяжко скорбя;
Снилось мне – ты любишь другого,
И что он обидел тебя.
Я бежал от плахи своей,
И смотрел, как тускло блестели
Фонари глазами зверей.
Ах, наверное, таким бездомным
Не блуждал ни один человек
В эту ночь по улицам темным.
Как по руслам высохших рек.
Вот стою перед дверью твоею,
Не дано мне иного пути,
Хоть и знаю, что не посмею
Никогда в эту дверь войти.
Он обидел тебя, я знаю,
Хоть и было это лишь сном,
Но я всё-таки умираю
Перед твоим закрытым окном.

В А. Ахматової  лишився син Лев, який,  пройшовши шлях сталінських таборів, вижив:

Лёгкие летят недели,
Что случилось, не пойму,
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.

Горе матері безмежне. Гнів виходить за рамки земного простору. Так народилася поема «Реквієм», яка стала хвилюючим свідком очевидця епохи:

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,
Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем – не оставить его
Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,
Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,
А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание чёрных марусь.
Забыть, как постылая хлюпала  дверь
И выла старуха, как раненый зверь.
И пусть с неподвижных и бронзовых век,
Как слёзы, струится подтаявший снег,
И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Учитель. Нова хвиля творчості  Ахматової – роки Другої світової війни.
«Літературознавець».       Образ батьківщини тісно пов’язаний  з темою землі, яка характеризується святістю і чистотою;  земля – «тіло» Вітчизни, яке зберігає її душу,  не несе на собі провини ( ни в чем не замешанный прах; беззвонная корчилась Русь…)  святість рідної землі підкреслюється епітетами, які зближують вірші, написані Ахматовою в роки першої і другої світових воєн:

Ранят тело твое пресвятое
«Июль 1914г.»
Славно начато славное дело
В грозном грохоте, в снежной пыли,
Где томиться пречистое тело
Оскверненной врагами земли

 «Победа»
Образ рідної землі є одним із головних у поезії Ахматової.
У роки війни тема батьківщини – ключова тема лірики Ахматової. Вона патріотка,  душею зі своїм народом. В найтяжчі дні поетеса вражала всіх глибокою вірою в перемогу.
(«Актор» виразно читає вірш «Мужество».)

Мы знаем, что ныне лежит на весах
И что совершается ныне.
Час мужества пробил на наших часах.
И мужество нас не покинет.
Не страшно под пулями мертвыми лечь,
Не горько остаться без крова, -
И мы сохраним тебя, русская речь,
Великое русское слово.
Свободным  и чистым тебя пронесем,
И внукам дадим, и от плена спасем
Навеки!

V. Підбиття підсумків уроку:
1.Бесіда
- Як ви розумієте слово мужність?
- Який основний мотив цієї поезії?
«Літературознавець»   Про страждання ленінградців, їх муки в блокадному місті, про безсмертя загиблих розповідається у віршах «А вы, мои друзья последнего призыва» , «На Смоленском кладбище».
У ліриці Ахматової воєнних років стверджується ідея батьківщини і підкреслюється максимальна близькість  особистості і рідної землі.
2. Заключне слово вчителя.
Епоха, ворожа до Ахматової, не раз мала намір  знищити її, але поетеса вижила, зберегла до певного часу свій таємний крик  до людей із прірви, із глибини. Її поезія- дуже глибока, масштабна книга про двадцяте століття, його трагедії і надії. Це поезія музи, яка увібрала і прийняла пророче слово О.Пушкіна, високу тютчівську віру в долю Росії, громадянство Некрасова, прозріння Блока, з’єднала європейську і російську культури ХХ століття.
3. Виразне читання вірша Є. Євтушенка «Памяти Ахматовой»

Она связала эти времена
В туманно-теневое средоточье,
И если Пушкин – солнце, то она
В поэзии пребудет белой ночью…
И ты, распад всемирный, не убий
ту связь времён, - она еще поможет.
Ведь просто быть не может двух Россий,
Как быть и двух Ахматовых не может.

Домашнє завдання: Розповідати про життя і творчість А. Ахматової. Виразно читати і аналізувати її твори.

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ