Конспект уроку на тему: «Еристика як мистецтво суперечки»

Тип матеріалу: 
Навчальний рівень: 

Мета:

  • ознайомити учнів з основними правилами ведення дискусії та суперечки;
  • навчити правильно доводити власну точку зору;
  • розвивати комунікативні вміння;
  • виховувати культуру спілкування і повагу до опонента.

Тип уроку: вивчення нового матеріалу.

ХІД УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ ТА МЕТИ УРОКУ

Мотивація навчальної діяльності.

III. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Що ви знаєте про правила ведення суперечки?

1 Чи були у вас у житті ситуації, коли потрібно було довести правильність своїх суджень? Як ви це робили?

IV. ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Лекція вчителя

ЕРИСТИКА ЯК МИСТЕЦТВО СУПЕРЕЧКИ

Суперечка — це зіткнення думок, позицій, у ході якого кожна сторона аргументовано відстоює своє розуміння обговорюваних проблем і прагне спростувати аргументи іншої сторони.

Суперечка с важливим засобом з'ясування і розв'язання питань, стосовно яких виникають розбіжності, кращого розуміння того, що не є значною мірою зрозумілим і ще не дістало переконливого обгрунтування. Якщо навіть учасники суперечки не доходять згоди, у ході її вони краще з'ясовують як позиції іншої сторони, так і особисті.

Мистецтво ведення суперечки називається еристикою. Еристику поділяють на діалектику і софістику. Першу розвивав Сократ, який уперше застосував слово «діалектика» на позначення мистецтва вести ефективну суперечку — діалог, у якому шляхом обговорення проблеми і протиборства думок досягають істини.

Софістика ж, що ставить за мету перемогу в спорі, а не досягнення істини, істотно скомпрометувала власне ідею мистецтва суперечки.

Еристика не є окремою наукою або розділом якоїсь науки. Вона є різновидом «практичного мистецтва», подібного до навчання ходьби або музики.

Основні рекомендації еристики щодо поведінки в суперечці

1. Не слід сперечатися без особливої необхідності. Якщо є можливість досягти згоди без суперечки, необхідно її використовувати.

2. Будь яка суперечка повинна мати свою тему і свій предмет.

3. Тему не можна змінювати або підмінювати іншою впродовж усієї суперечки.

4. Суперечка може виникнути лише за наявності суперечливих уявлень про один і той самий об'єкт, явище та ін.

5. Суперечка передбачає певну спільність вихідних позицій сторін, деякий спільний для них базис.

6. Успішне ведення суперечки потребує певного знання логіки.

7. Суперечка потребує певного знання тих речей, про які йдеться.

8. У суперечці слід виявляти гнучкість.

9. Не слід припускатися значних помилок у стратегії і тактиці суперечки.

10. Не слід боятися визнавати в ході суперечки свої помилки.

2. Виконання вправ за підручником

Обговорення опрацьованого теоретичного матеріалу.

V. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ.

Виконання вправ за підручником

VI. ПІДСУМОК УРОКУ

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати текст, підготуватися до аудіювання.

ТЕКСТ ДЛЯ АУДІЮВАННЯ

ПРИДАНЕ

Коли жінка виходила заміж, вона приносила із собою у будинок чоловіка, у його сім'ю, відповідне майно — придане, яке залишалося власністю жінки.

Таку шлюбну угоду вніс в актову книгу 1627 р. міщанин із міста Бродів, видаючи свою доньку заміж. Аналогічні шлюбні угоди часто вносили в актові книги для ствердження. З цього та інших подібних документів видно, що придане становило частину сімейного майна, яке виділяли доньці, коли та виходила заміж. Дівчина, що дістала від батьків придане, за законом вже не могла претендувати на спадщину. Проте, як виявляється із наведеної «постанови», у деяких місцевостях України батьківська спадщина могла розподілятися між усіма дітьми, і між доньками також, частки з якої останні одержували або після одруження всіх дітей у сім'ї, або ж тільки після смерті батька. У приданому сільської дівчини зазвичай були особисті речі, постіль, одяг, посуд, предмети домашнього вжитку (так звана виправа — докладний реєстр усього, що давали за донькою батьки). За дочкою, відповідно до заможності батьків, давали також худобу, гроші ( «головизну» ) та земельний наділ. У заможних сім'ях міщан, багатих козаків,шляхти та магнатів у перелік виправи входили й коштовні прикраси з золота та срібла, разки з перлами, «клейноти» (персні з коштовним камінням), срібний, мідний та олов'яний посуд, дорогий одяг, білизна, хутра, кінні екіпажі, худоба, а також «челядь невольна». Придане давали і грошима — власне «посаг» , або «головизна».

Цінність приданого, звичайно, залежала від майнового становища батьків нареченої. Спадкові (батьківські) маєтки і цінності були для вищих станів суспільства, а для селян «посполитих» земля, хата мали залишатися в руках спадкоємців — синів. Одначе, як показують документи, траплялося, коли через відсутність грошей у придане записували нерухому власність із родових батьківських земель.

Материні землі доньки і сини наслідували у рівних частинах. З батькових доньки, скільки б їх не було в сім'ї, одержували придане різними речами і грошима на суму, що становила вартість чверті батьківського майна. Коли в сім'ї не було синів, дочки одержували в спадок і батьківську частину майна. По смерті батька обов'язок давати за дочками придане брали на себе їхні брати, причому придане, призначене братами під змовин, за вартістю мало дорівнювати приданого, що його одержали сестри, які вийшли заміж за життя батька.

За звичаями того часу придане, яке приносила жінка в сім'ю і яке передавав тесть зятеві у день весілля, розглядали як матеріальну підставу – створення нової сім'ї. Поки існував шлюб, ним спільно користувалося подружжя. Щойно шлюб було скасовано — внаслідок смерті чоловіка або через розлучення — придане повністю підлягало поверненню жінці (пізніше його успадковували діти або жінка заповідала тому, кому хотіла), випадок смерті жінки, що не мала дітей, її придане поверталося у рід і розподілялося між братами, якщо вони були.

Особливим інститутом сімейного шлюбного права на Україні (а також у Польщі, Литві та Білорусії) був інститут віна. За збереженим прадавнім звичаєм, який пізніше узаконив Литовський статут, наречений перед весіллям видавав своїй нареченій так знаний віновий запис. У побуті це називалося «вінувати жінку» , або «опранити віно» . Було це обдаруванням молодої молодим.

Віно встановлювалося спеціальними записами «листами відновними», або «оправними», юридичними документами, які вносили в гродські та земські актові книги «для вічної пам'яті». Це називалося «записати віно» . Величину встановлювали на передшлюбній угоді, про обидві сторони домовлялися під час змовин. Метою віна було майнове забезпечення жінки випадок смерті чоловіка. Вінована жінка в майновому плані ставала досить незалежною, могла вільно розпорядясатися своїм віном як за життя чоловіка, так і після його смерті доти, поки його спадкоємці не виплачували їй всю суму, визначену у віновному записі.

Віно зазвичай складалося з двох рівних частин.

Перша служила забезпеченням гарантом  недоторканності суми приданого, одержаного чоловіком від батька жінки, друга — самої вартості, і називали її «привінок». Сумарно віно становило зазвичай подвійну вартість приданого. Тому зрозуміло, що інститут віна, як і придане, обумовлював шлюби людей, рівних у соціальному та майновому плані. Синів, коли вони одружувалися, батьки повинні були вивінувати. За нормами звичаєвого права, неодружених синів батьки не вінували, і вони не могли жити окремо від батьків.

Якщо в сім'ї було декілька синів, то одружувався спочатку старший син, а вже потім молодші. Це стосувалося і сестер. Записували віно на частині майна чоловіка. «Оправу віна» можна було зробити тільки на третині майна чоловіка. Земля, на яку було зроблено виховний запис, називалася «вінною». Придане, віно з привінком, після смерті чоловіка переходили до рук удови і вважалися її власністю. Це застерігалося у віновних листах.

Привінок розглядали як дар, а не як належне, і записували його тільки тим жінкам, які вперше йшли до шлюбу. Привінок був платою, своєрідним визнанням цнотливості дівчини, яка зуміла зберегти до весілля свій «вінок» .

Звичай видання женихом віна існував на Русі здавна. Проте якщо тоді віно було своєрідним викупом, платою за молоду і видавалося не їй особисто, а її рідним, то пізніше воно набуло характеру забезпечення заміжньої жінки і передавали його в її особисте користування. З таким характером звичай видання віна проіснував в Україні аж до скасування Литовського статуту московським урядом. Цікаво також, що придане, яке видавали за молодою, довго зберігало давньоруську назву «віно», а з XVI ст. у документах все частіше з'являється термін «посаг» . (Я. Ісаєвич)

Завдання до тексту

1. Головна ознака прочитаного тексту:

А художня забарвленість, образність;

Б емоційність, непередбаченість;

В використання наукової термінології;

Г констатація фактів.

2. Текст написаний у стилі:

А публіцистичному;

Б художньому;

В розмовному;

Г науковому.

3. Дівчина, що дістала від батьків придане, за законом:

А одержувала спадщину після смерті батька;

Б не могла претендувати на спадщину по батькові;

В могла претендувати на спадщину після смерті батька за згодою старшого брата;

Г могла претендувати на спадщину після смерті батька з дозволу матері.

4. Термін «посаг» з'являється у документах із:

А XVI ст.;

Б ХІІІ - ХІХ ст.;

В XV ст.;

Г XVII ст.

5. Слово «віно» , яким називали придане, що видавали за молодою, за походженням:

А старослов'янське;

Б давньоруське;

В спільнослов'янське;

Г церковнослов'янське.

6. Величину віна встановлювали і фіксували:

А у гродській актовій книзі;

Б у земській актовій книзі;

В у передшлюбній угоді;

Г у Першому Литовському статуті.

7. Готовизна в приданому — це:

А земельний наділ;

Б худоба;

В прикраси із золота і срібла;

Г гроші.

8. Клейнотами у приданому називали:

А разки з перлами;

Б мідний та олов'яний посуд;

В персні з коштовним камінням;

Г кінні екіпажі.

9. За звичаями того часу придане, яке приносила жінка в сім'ю і яке передавав тесть зятеві у день весілля, розглядали як:

А дарунок батькам чоловіка;

Б особисте майно дружини;

В матеріальну підставу для створення нової сім'ї;

 пожертву на храм.

10 . Щойно шлюб було скасовано, придане:

А повністю підлягало поверненню жінці;

Б залишалося в родині батьків чоловіка;

В його повертали матері жінки;

Г його віддавали в монастир як пожертву.

11 . Особливим інститутом сімейного шлюбного права в Україні був:

А інститут розлучення;

Б інститут віна;

В інститут виховання;

Г інститут покори.

 

Гаращенко Л.П. Еристика як мистецтво суперечки. 11 клас. // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2013. – №4.– С.4-7.

Л. П. Гаращенко, учитель української мови та літератури, Новоолександрівська ЗОШ III ст., Запорізька обл.

 

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ

Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу

Ректор університету
Крижанівський
Євстахій Іванович –