Сценарій літературно-мистецького свята « Мені ж, Боже, на землі подай любов, сердечний рай»

Навчальний рівень: 

Методоб’єднання вителів
української мови та літератури
         ЗОШ №11
(м. Коростень, Житомирська обл.)


 

Мета. Відтворити в уяві учнів сторінки життя Кобзаря, розширити знання його творів, розвивати зацікавленість життям і творчістю Т.Г.Шевченка, популяризувати його твори; виховувати любов до рідного слова, пісні , почуття прекрасного.

Обладнання: портрет Т.Г.Шевченка, вишиті рушники, глечики з квітами та колосками, літературні газети, вислови видатних людей про Т.Г.Шевченка, картини Т.Шевченка.

Хід заходу

Зала святково прикрашена рушниками, літературними газетами. На сцені – портрет Т.Г.Шевченка у рушнику, біля портрета горить свічка. У невеликих глечиках -  калина, колоски, квіти.

Звучить пісня у виконанні Ніни Матвієнко «Квітка – весна». Під мелодію пісні дівчатка виконують хореографічну композицію «Весна».

1 ведучий ( вчитель)

Жіноче серце! Чи ти лід студений?

Чи запашний чудовий цвіт весни?

Чи світло місяця? Огонь страшенний,

Що нищить все?

Чи ти така, як тихі сни?

Чи б’єшся ти? Яка твоя любов?

У що ти віриш? Чим живеш?

Чого бажаєш знов?

Не знаю, люди, жінка це, а чи весна –

Така ж чарівна, ніжна, трепетна вона…

А ,може, це весняна красна квітка?

А, може, це яскрава пломениста свічка?

2 ведучий (вчитель)

Я – жінка, я -  свічка,

Запалена Господом на віки.

Неправда, що я – ребро чоловіче.

Цю казку придумали чоловіки…

 

Я – жінка, я – річка, бурхлива й невпинна,

Що часом ламає верхи берегів.

Хто сказав, що я покоритись повинна?

Все це вигадка чоловіків!

Я – жінка, я дійсно слабка половина,

І все пробачаю тобі наперед.

З твоєї криниці я крапля остання
Із уст твоїх згірклих я липовий мед.

 

Шевченко ( у руках тримає запалену свічку)

Я свічку засвітив колись…

До дна відтоді келих горя випито.

Ще трохи і… молись чи не молись,

Із рук тремтячих недогарок випаде.

Я ніс вогонь крізь чорноту обмов,

Крізь морок тюрем, через грати відчаю.

Він погасав, але я знов і знов

Од свого серця цю свічу засвічую!

Ведуча ( учениця):

Відкриваючи в Шевченкові все більше земного, людяного, ми дедалі глибше осягаємо його геніальність, наближаємося до пізнання філософії його впливу на долю України. По життю поета вело велике почуття любові, окрилювало, надихало на творчість.

Ведучий (учень):

 Будучи емоційною і чутливою натурою,Тарас Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто, маючи унікальні таланти. гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалось би, був приреченим на успіх у жінок. Однак лиха недоля переслідувала його все життя, не даючи йому щастя жити у шлюбі з дружиною, про яку мріяв…

Ведуча:

 Хто ж вони, ті музи, які надихали поета, які давали йому втіху і навівали смуток, яких любив він, і любили його…

Ім’я Оксана фігурує у низці незрівнянних за щирістю творів Шевченка. Перші чисті іскорки дитячих почувань Тараса до Оксани Коваленко, сусідки-ровесниці, з часом розгорілися у вогонь, який не згасав у поетовому серці до самої смерті…

Виходять, узявшись за руки, Тарас  та Оксана. Інсценізація «Дитинство»

Оксана. Ти зустрів мене, як цвіла весна.

Як буяли котики вербові.

Жайворонка пісня голосна

Доповняла почуття любові.

У твоїх очах була небесна синь.

У волоссі бачила я трави.

У словах твоїх – моря глибочінь.

Голос – ніби вітерець ласкавий.

Тарас. Я шептав тобі чарівнії слова.

Говорив: кохаю, як нікого в світі!

Та…минуло все, бо  прийшла весна,

І, мабуть, тоді ми були ще діти…

Учні виконують пісню «Тече вода з-під явора»

Ведучий. Полум’я кохання юного Тараса було обмальоване чорною стрічкою. Оксана вийшла заміж, а невдовзі зосталась удовою. А поет з цього приводу залишив таку художню вигадку: Помандрувала…Оксаночка в поход з москалями…а повернулася  з байстрям на руках…

Інсценізація «Ми вкупочці росли колись…»

Звучить запис щебету соловейка.

Оксана(вбігає): Ти тут, Тарасику? А я тебе скрізь шукаю. Пішли до дівчат!

Тарас: Не хочу. Тут краще (насуплено).

Оксана: Е, та ти чогось і заплаканий! Знову, певно, мачуха била?!

Тарас: Не любить вона мене,Оксано! Втечу я кудись , де нема ні пана, ні ката! Якби мені крила, я полетів би високо-високо за сині хмари, там плачу людського не чути.

Оксана: І я з тобою, Тарасе! Як же я без тебе тут залишуся? А стій-но, що це в тебе тут заховано?

Тарас: Це мої малюнки (сором’язливо).

Оксана: А покажи, покажи мені!

Тарас: Сміятися не будеш?

Оксана: Їй Богу, не буду! Присягаю!

Тарас: Ну то на. Дивись…малював вугликом, бо олівців немає. Це ще незакінчений…(показує малюнок).

Оксана: Яка гарна дівчина! Ніби на мене схожа! Диво і тільки!

Тарас: Та це ж я тебе  й намалював. Впізнала?

Оксана: Тарасику, подаруй мені!

Тарас: Бери, тільки нікому не показуй!

Оксана: Нікому-нікому…а я тобі за це знаєш що? Я тобі залізного хруща подарую!.З ним можна йти в огірки, в город, куди хочеш! (Сміється).

Дівчата(кличуть Оксану):Оксано-о-о…

Оксана:Тарасе, ходімо, Чуєш, дівчата мене вже шукають.

Тарас(бере за руку Оксану): Оксано! Постій-но…

Оксана: Що таке?

Тарас: Хотів сказати тобі, що дуже личить тобі цей заквітчаний вінок. Ти у ньому -  найкраща за всіх дівчат у світі! Я тобі знаєш, знаєш, я чобітки тобі справлю із срібними підківками!

Оксана: Срібними?

Тарас: І золотими дзвіночками в закаблучках!

Оксана: І таких ще ні в кого не було?

Тарас: А в тебе будуть!

Оксана: За що ж справимо?

Тарас: Та он відіб’ємось від злиднів – тоді й буде все. І по дзвіночках угадаю – ти ідеш.

Оксана: Тарасе, я без тебе ( щоб ти знав) нікуди-нікуди.

Тарас: А як до пана покличуть?

Оксана: Не піду! Хоч убий – не піду!

Тарас: І я не віддам тебе нікому.

Оксана: А коли що – вирішу сокирою!

Тарас: А я втечу до тебе , звідки завгодно!

Оксана: А як закують? Не діждуся – вінок мій до тебе припливе.

Тарас: Оксано, не кажи цього. Може. і річки туди не буде.

Оксана: Докотиться через гори, байраки, долини.

(Тарас і Оксана виходять).

Тарас: Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились.

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зараннє повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

Наймичка (під журливу мелодію заходить з дитинчам на руках) :

Ой тумане, тумане,-

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна – єсть у мене

І батько, і мати…

Єсть у мене…туманочку,

Туманочку, брате!..

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люди хреститимуть.

Я не буду знати,

Як і зовуть…Дитя моє!

Я була багата…

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе.

(Кладе дитя в колисочку й колише. Ансамбль виконує пісню « По діброві вітер виє» )

Ведуча:Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостойными речами

Мечты о рае разбудил…

     Такими рядками закінчилась присвята до поеми, створеної Тарасом Григоровичем у Яготині. Перед присвятою після заголовку написано: «На пам’ять 9 ноября  1843 года княжнє  Варварє Рєпніной».

Ведучий: Дочка князя  Варвара, зустрівшись з Т. Шевченком, захопилася його талантом і поезією. Та ще й закохалася на все життя! Вона відчула, що 30-літній Тарас – вибранець її серця. Зізнавалася, що коли бачила б з його боку любов, то відповідала б йому пристрастю. А поет…

Ведуча: А поет з великою повагою поставився до трепетного почуття Варвари, але не міг примусити серце відповісти на щире почуття кохання.

Ведучий: Попри все дружба Варвари Рєпніної і Тараса Шевченка тривала довго. Варвара Миколаївна допомагала розповсюджувати естампи «Живописна Україна», створені Шевченком. Вона звернулася до ІІІ відділу, до графа Орлова. Один із листів.

(Читання листа супроводжується виконанням танцю «Вальс»).

Ведуча: Пане Графе! Ви людина, наділена високою владою, і в силу високого становища та благородства покликані робити добро. Переконана в цьому, я звернулася до вас, пане Графе, з благанням за нещасного Шевченка. Маю надію, Графе, що я взяла обов’язок  зробити все можливе, щоб полегшити долю поета, оскільки знаю його дуже добре і знаю, що він дуже самотній на світі. Для досягнення мети не маю іншого шляху , як звернутися з благанням одержати для нього дозвіл на малювання. Я прошу у вас  цієї милості, склавши на грудях руки!

Ведучий: Майже два роки тривало листування  різних чиновників, аж врешті-решт  Варварі Рєпніній було відмовлено.

(Пісня «Така її доля»).

Інсценізація «Варвара Рєпніна і Шевченко»

Варвара: Шевченко зайняв місце у моєму серці. Я часто думала про нього, бажала йому добра, прагнула сама створити добро для нього. Побачивши його раз великим, я хотіла, щоб великим він був завжди, хотіла бачити його незамітно святим і променистим, щоб він поширював істину силою свого незрівнянного таланту. Я бажала, щоб усе це робилось через мене.

Вернути б час, і я Варвара,

Сумна, задумана княжна,

Я б утекла з Яготина

Аж за Урал, де, наче хмара,

Пісок підводивсь над тобою,

Де цар кривавою рукою

Вершив безбожнії діла.

Я б у задумливу казарму

Як вірна подруга прийшла…

Твоєю стала б я сестрою

І в Придніпровський рідний край

Листи до тебе відсилала…

Я б берегла твої пісні,

Щоб чорний вітер Кос-Аралу

Не спопелив даремно дні.

Ведучий: Останніми роками Т.Шевченка  охопила туга за родинним теплом, жіночою ласкою й опікою. «Оженіть, будьте ласкаві,- писав він своїм друзям в Україну . - А то так і пропаду бурлакою на чужині…» «Чи так , чи сяк, а я повинен одружитися, а то проклята нудьга  скине мене зі світу».

Мрія створити сім’ю, знайти дружину не полишала Шевченка. Якось  дорогою з нижнього Новгорода до Петербурга він відвідав родину Максимовичів. Там і познайомився з молодою красунею Марією, дружиною українського відомого  природознавця, історика і фольклориста.

(Звучить запис гри на фортепіано)

Інсценізація  «У гостях у закоханого художника)

Тарас Шевченко малює портрет Марії.

(Заходить знайомий. Знімає капелюх з парасолькою).

Знайомий:Моє шанування Вам, Тарасе Григоровичу!

Шевченко: А, добридень. Будьте і ви здорові, заходьте (підставляє стілець).

Знайомий. А ви, бачу, Тарасе Григоровичу, якусь тут красуню вимальовуєте? Чий це портрет?

Шевченко: Це не просто портрет, друже, це шедевр, діамант у жіночій подобі! (Захоплено).

Знайомий: О, бачу, Григоровичу, по Ваших очах і по цьому портрету, що і ви не просто художник. (Підходить ближче і придивляється). Надзвичайно замріяні очі, особливо сяючий вираз обличчя, серпантиновий ореол навколо голови – це, знаєте, друже, свідчить про те, що цей образ – Ваша, Ваша Муза! Ось що Вам скажу!

Шевченко: Ох і проникливі Ви! Усе бачите, все відчуваєте!

Знайомий: Мене не проведеш! Та й здається мені, що тут заплутана якась історія? Чи я не правий? (Звучить запис гри на фортепіано).

Шевченко: Ну, як Ви кажете, Вас не проведеш…Була історія…Одного разу ми заїхали до Михайла Максимовича. Ви знаєте його. Хазяйки його не застали вдома…А незадовго з’явилася  вона, як сонце…ви знаєте, похмура домівка вченого  просвітліла! Яке миле, прекрасне створіння!

Ну що в ній найгарніше – це  чистий безпосередній аналог моєї землячки - яскрава , вродлива! Вона програла для нас на фортепіано кілька наших пісень. Так чисто, безманірно, як ні одна велика артистка грати не вміє. Ці звуки, ці ноти в’їлися  мені в саме серце!

І знаєш, друже, я дивуюся, де він, старий антикварій, Максимович, викохав таке чисте і свіже добро?!

І сумно. І заздрісно…

Знайомий: Не сумуйте, не ятріть свою душу, може, ще й зустрінетеся. Життя прожити – не поле перейти! Я іду, а Ви творіть, творіть, Григоровичу, свою Музу! (Іде).

Шевченко: Кажете, зустрінетеся? Якби ж то зустрітися!

 (Учень декламує вірш «Якби зустрілися ми знову…» Хор виконує пісню «Зоре моя вечірняя»).

Читець(під запис гри на фортепіано):

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє,

Я заридав би , заридав!

І помоливсь. Що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось.

Катря Піунова (на сцені). Після всього пережитого на засланні душу Кобзаря  заполонило відчуття самотності. Він почав серйозно подумувати про одруження, про своє, як він казав, «кишло». Повертаючись із фортеці, зупинився у Нижньому Новгороді, щоб дочекатись дозволу на виїзд до Петербурга. Тут і познайомився зі мною. 16-річною актрисою Катрею Піуновою. На прохання Щепкіна Шевченко навчив мене української мови, а під час лекцій і закохався. Почав частіше відвідувати нашу родину. Урешті попросив у батька руки, але йому було відмовлено.

Ведучий: « Коли чоловік чого доброго шукає, то і найде», - так говорив Тарас Григорович, коли 1860 року на дачі Надії Забіли, знайомої йому поміщиці, познайомився з наймичкою, колишньою кріпачкою Ликерою Полусмаковою.

Інсценізація «У знайомої поміщиці».

(За столом сидять дві пані і кепкують з портрета Т. Шевченка).

І пані: Ви тільки дивіться, які вуса…У-ухі.

ІІ пані: А погляд, а погляд закоханого молодика!

І пані: Елегантний панич із хлопського роду! (Сміються).

(Двері гримнули. Зайшла служниця, ставить речі, роздягається…)

А ось і вона. Моя служниця, Ликера. Зараз ми з нею і поговоримо. Все дізнаєтеся (встає із-за столу).Ми тут, Ликеро, якраз зі своячкою про твого залицяльника говоримо…

Ликера: Це, Ви пані, тобто про кого?

І пані: Ну, як про кого? Звичайно ж, про Шевченка!

ІІ пані: До речі, про такого популярного у дворянськім колі!

Ликера: Гм, який там залицяльник? Поет є поет.

ІІ пані: Ну, Ликере, не зволікайте. Ми чули, що ви збираєтесь за нього заміж?

Ликера: Та от думаю, що його робити…З однієї сторони – чоловік статний: мені одяг купив, багато ще деяких прикрас та гостинців, учителя найняв для мене…

І пані:Ну, так це ж добре!

ІІ пані: Це ж благородно і щедро! Що тут думати? (Встає також).

І пані: Знаєте, душко, заради знатного чоловіка, порядного товариства, на всі огріхи можна й рукою махнути!

ІІ пані:Тим паче, поговорюють, що Шевченко до весілля старанно готується, навіть посаг купив!

Ликера: Н-не знаю…насторожує він мене. Часто сердиться. Бурчить. Все повчає та й повчає…А ще і друзі його. Бачу, противляться нашому одруженню. Не подобаюсь я панам! От що! А себе переробить не можу. Я є, яка є. Ось тут і все! (З рукава випадає аркуш).

І пані: Якийсь папір випав, Ликеро…Цікаво. Чи це не любовне освідчення?

Ликера: А ще трохи , пані, -  і вгадали б. Це поезія,її присвятив мені Тарас Григорович.

ІІ пані: Он як? Ликеро, не подумайте, що такі ми вже надоїдливі, але ж сам поет вам написав. Може…

Ликера: Чому ж не прочитаю! Написав, неначе картину змалював. Так мені чомусь здається…

(Читає «Поставлю хату і кімнату…»)

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу,

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені.

Веселая присниться мати

Дивне – колишній та ясний

Присниться сон мені!..І ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотній.

Ведучий: Це було останнє кохання в житті поета. Це була остання спроба створити сім’ю, про яку так довго і палко мріяв. Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон.

Ведуча:І все-таки жаль….

І все-таки жаль, що не знайшлося у житті поета жінки, яка йому сказала б:

Любове свята моя,

Богине моя страждальна!

Вже скільки пройшло років

А ти у мені - світанно!

І скільки б не лишилось днів

На рідній землі прожити…

Та навіть, як стану житом,

Знов шепотітиму вітру.

Щоб ти повернув мені

Журавлину-чорнокрилу,

Загублений мій коханий,

Я навіть у свій день останній

Летіти до тебе стану,

Допоки вистачить сил!

Дівчатка виконують хореографічну композицію «Рушники»

Ведучий  1 (вчитель):

І знову починається весна…

Так, як було це ще у неоліті.

Лиш перша брунька вибухне на вітті,

І знову починається весна!

Ведучий 2 (вчитель):

І знову починається життя.

Швидкі шалені зміни на землі,

Кінчається симфонія зими,

І знову починається краса!

Ведучий 1:

А жінка буває так на весну схожа:

То тиха і привітна, а то і непогожа…

То скропить сльозою, то сонцем засвітить,

То прагне зими, то порине у літо…

Ведучий 2:

Весна у природі – це завше як диво.

Так само і жінка буває вродлива,

Буває примхлива, буває зрадлива.

Нехай тільки кожна з нас буде щаслива!

Ведучий 1:

Від вас усе: і весен перший цвіт.

І срібний обрій. І криниця чиста,

І серця жар, і мрій дзвінкий політ,

І юності розрада промениста!

Ведучий2:

Від вас усе: любов і визнання

І пристрасть ласк, і тиха щирість літа,

 Стрімкого щастя світле пізнання

Безмежним жаром юності повита…

Ведучий 1 :

Шевченкова весна довіку не зів’яне,

Його «Кобзар» нікому не спалить!

Він тут ходив, він тут любив і плакав –

Шапки з голів – і голови схиліть!

І станьмо перед Богом на коліна,

Схилім у шані голови свої,

Щоб наша солов’їна Україна

Цвіла, як солов’їнії гаї!

(Учасники свята виконують «Заповіт»).

 

 

Додати новий коментар

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.