Театралізація. Тема: «Реалії пророцтва Великого Кобзаря у сьогоденні»

Навчальний рівень: 

Методичне об’єднання вчителів  
української мови та літератури,
 О.О.Геращенко, завідувач ДНЗ№22

(м.Коростень, Житомирська обл.)
 


Мета: Інтенсифікувати пізнавальну та творчу активність дітей за напрямом розвитку громадянської самосвідомості на основі мистецької спадщини Тараса Шевченка. Вчити проводити образні аналогії персонажів, подій, вражень поета із соціальними  фактами сьогодення. Розвивати лояльність, поміркованість, вміння аналізувати вчинки соціальних груп. Виховувати здорові національні почуття.

Форма проведення: Театралізоване дійство.

Автор (у національному вбранні): Добридень, ясновельможне панство. Вітаю дорослих, і юних – усіх, кому варто співати оди за нетлінні справи, кому вершити майбутню долю рідної України. Усім, кому болить сьогодення і пробуджує гордість велич минулого.

Чи вірите ви, мої шановні, у пророцтво, обраних Богом, творців невмирущого слова? Знаю, що вірите, бо ж немає у світі такого українця, котрий би не бачив душу  великого Кобзаря у теперішніх подіях. Він справді є поміж нас – незламний захисник свого народу  Тарас Шевченко. І не лише на аркушах паперу у віршах, не барвами на досконалих полотнах, він незримо присутній у кожному дні. Минуло 200 літ від дня народження, а музика його ідей дамаською шаблюкою ріже єство краян. Його слова звучать у міркуваннях молодих, і добре це, оскільки вчимося любити рідну землю так, як він – Тарас Григорович Шевченко. Знайомлячись з творчістю митця, ми підсвідомо проводимо аналогію творів до тих життєвих фактів, які не можна осмисли без гіркоти й розчарувань безвільності, без хворобливого зневір’я у добро й милосердя.  Ми торкаємося геніальних робіт своїм розумом й стаємо спадкоємцями заповіту Шевченка, що полягає в палаючому переконанні – бути вільним й щасливим на батьківщині.  Шануймо Великого Кобзаря! Учімо його!  Й цілком можливо, що хтось із вас, веселі школярики, вечірнього часу, готуючись до наступного дня, переживе подібну подію…  Лунає лірична мелодія.

На сцену заходить школярка.

Школярка: (у роздумах)

За неймовірно короткий час
Закінчиться моє навчання в школі.
Покину парту з дошкою і клас,
Полину в світ творити власну долю.
Освою фах, отримаю диплом.
Але чи зможу не згубити себе?
Проллється шлях чи містом, чи селом,
Чи буде в тернах, чи дістане неба?
Але то взавтра стане, а допоки:
Я просто буду вчитися старанно.
Зроблю ретельно геть усі уроки.
І ляжу спати, бо вставати  рано.

Музика. Дівчина пише, перекладає книжки, дістає «Кобзар», певний час читає, схиляється над столом, кладе голову на книжку і засинає. На сцену заходить босоніж юнак. Школярка підводиться.

Школярка: Ти хто і як сюди ввійшов?
Невже квартиру мама не замкнула.
Стомилась, певно, на роботі знов,
А я й не чула, як вона вернулась?
То хто ж ти є, потрібно, що у нас?
Якийсь ти дивний, дещо архаїчний.
Немов вернувся допотопний час,
Бо вдягнутий злегка незвично.
 
Юнак: Я дійсно з минулого часу,
Й мене не існує в натурі.
Я – дух невмирущий Тараса,
Що легко проходить крізь мури.
З’являюся там, де потрібний,
Де кривда і правда воюють.
З’являюся тим, хто є гідним,
Хто долю країни гартують.
 
Школярка: Так не буває, це – омана,
Я не борець, я тільки учениця.
Ти – витвір сну, примара із туману,
Моя фантазія, фантомна небилиця.
 
Юнак: Я б не прийшов до тебе без резону,
Адже про мене думала услід,
Коли зо зла навішала прокльони
За  жереб подруги,загорнутий до бід.
 
Школярка:  Не пам’ятаю, щоб Тараса звала…
А лайка й справді гіркою була,
Коли Ганнуся голос надривала,
Коли  подруга з дому утекла.

Музика. На сцену заходить учень.  Юнак бере до рук «Кобзар», передає його

учню, той читає:

… Отака-то бува мати!..
Де ж серце жіноче?
Серце матері?..
Ох лихо,
Лишенько, дівчата!
Мати стан гнучкий, високий,
А серця – не мати.
Ізогнеться стан високий,
Брови полиняють,
І незчуєтесь;  а люди,
Сміючись, згадають
Ваші літа молодії
Та й скажуть – ледащо! –
Тяжко плакала Ганнуся,
І не знала, за що,
За що мати знущається,
Лає, проклинає,
Своє дитя без сорома
Байстрям нарікає.

Автор: Чи незнайома картина, друзі? Такі сюжети досить звичні в нас. Ніби переписано з подій, що відбувалися учора в сусідньому під’їзді. Чи міг великий пророк бачити сьогодення крізь призму століть? Певно бачив, бо як тоді відтворив наругу над життям дітей, котру несуть ті, хто мав би плекати й голубити, хто дав життя і… відбирає його своєю брутальною антисоціальною поведінкою! Горе нам, друзі, горе. І буде так, допоки «Утоплена» Шевченка не воскресне батьківським розкаянням у сьогоденні.

Музика.

Школярка: Збагнулось: віддзеркалення подій

Несеш  ти у  жорстокий час.

Та пояснити зараз же зумій,

Як бачиш ти і розумієш нас?

Юнак: Я бачу біль, коли ідуть із дому
Мої сестриці й братики мої.
Ідуть шукати долю за кордоном,
Лишають хату, полечко, гаї.
Ідуть, неначе бідна Катерина
Ішла в Московію і не дійшла.
Ідуть понині покритки родимі
Горбатить спину хоч за три гроша.
 
 Музика. На сцену заходить учениця.
Учениця: Росту без мами вже десятий рік –
Вона давно в зарібках за кордоном.
Моя родина: старі бабця й дід,
Німа безвихідь і самотня втома.
Мені бракує матінки щодня,
Її підтримки, ласки, розуміння.
Іду життям порожньо навмання.
Це не життя – суцільне животіння.
 
Юнак дає дівчині «Кобзар».
Учениця: Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пішла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землиці під вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: «Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужі люде
Мене заховають…»

Автор: Відомі нам такі  історії, й вони не одинокі. На жаль. Скільки сиріт при живих батьках живуть в Україні, лише тому, що рідні стали тими, кого охрестили заморським словом «гастарбайтер». Сотні тисяч співвітчизників, зґвалтовані безвихіддю матеріальної скрути, уподоблюються Шевченківській Катерині – ідуть у світ шукати долю. Хіба що дітей з собою  не беруть. Зостається малеча вдома на престарілих родичів, або взагалі чужих людей, і душі залишеної дітворі, подібно кобзі, плачуть-плачуть-плачуть. О, батьку наш Тарасе!  Вернися, перепиши свою «Катерину», заради кинутих дітей.

Музика.

Школярка: Чи ж не багато сліз у  нашім діалозі?
Невже відсутні радощі земні,
Невже усі-усі убогі в Бозі?
Скажи, фантоме, людям і мені.
Юнак: Звичайно є барвисті горизонти:
В достатку й щасті обрані живуть.
Їдять кав’яр, а на оселях – ґонта
Й рахунки в банках їх найвища суть.

Музика.

Автор: Ой, леле. Провидцем сущим був Шевченко, адже так легко через «Сон» накидав сепію нинішнього життя. І сепія ця суща, от тільки відтінки розмежовують класові фронти. Там, де світлі тони – лоск олігархічного золота, а темніші – каламуть болота низів. Хто бачить це, хто розуміє написану картину легко почує модну музику з телевізійного ящика, але слова, слова будуть Тарасові.

 Музика із передачі «Світське життя». Заходить дівчина в образі Каті Осадчої.

Катя: У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
На край світа зазирає –
Чи нема країни,
Щоб загарбать із собою
Взять у домовину,
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата. 

Музика.


Школярка: У кожному з віршів така основа,
Невже Шевченку бачилось крізь вік,
Як можна це витримувати знову?
Німію я, зриваючись на крик.
 
Юнак: Не тільки ти проймаєшся тим болем,
Усяк, хто потрапляє у село,
Побачивши поросле зіллям поле,
Пригадує, яким воно було.
 
Музика, заходить дівчина.
Дівчина: За кілька місяців канікули настануть.
Зберусь в село до бабці з дідусем.
Вони хворіють, та найбільша рана –
Минулий час, як поминальний щем.
Усе, що мали: молодість і силу
В колгосп поліський радо віддали.
Ідея світла надавала крила,
Й болить їм те, що мрію розтягли.
 
Юнак простягає «Козар».
Дівчина: …У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати повалялись,
Ставки бур’яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!...

Автор: Порожні села – так недивно. Одне, чого б бажали кілька десятків живих у  наших поліських селах – панщини. Так, дійсно – панщини. Хоч би хто паном прибув у село та бодай не дав померти тому, що дотепер вікує. Але немає ні панів, ні бажання щось міняти, лишилися тільки кріпаки – жменька, до скону-віку, прикріплених, прикутих щирою любов’ю до землі селян.

Музика.

Школярка:  Звучать слова Шевченка в сьогоденні,
Лунають іншим текстом письмена.
Дають завзятим впевненість й натхнення,
Щоб день прийдешній в щасті проминав.
 
Юнак:  Я гордий тим, що заповіт Тараса
Несете ви крізь відстань лихоліть.
Що він живе в серцях до цього часу,
Живе століття у єдину мить.

Автор: Дійсно живе Шевченкове слово, і не лише в думках земляків. Великий Кобзар промовляє до нас вустами сміливих людей, які не є етнічними корінними жителями України, але є щирими українцями в душі. Демонструється ролик виступу Сергія Нігояна.

Юнак: Я – дух Тараса, не фантом без тіла.
Я йду до вас мій над безцінний рід.
Живіть в любові і крокуйте сміло,
Аби крізь роки залишити слід.  
 
Кінець: «Заповіт», дитина 6 клас «Дивлюсь…»
 

 

Додати новий коментар

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.