Літературно- музичний усний журнал, присвячений письменникам–лауреатам Національної премії України імені Тараса Шевченка

Додаткові бали до ЗНО

Навчальний рівень: 

 

Н.А Тертична,
вчитель української мови

 та літератури міського ліцею

(м.Коростень, Житомирська область)


Тема: «Ще  не  було  епохи  для  поетів,

але були поети для епох…»

Мета: поглибити знання учнів про найвидатніші художні досягнення сучасних письменників, розкрити особливості та значення їхньої творчості, формувати вміння вдумливо читати текст, розвивати навички творчого мислення (аналіз, синтез, оцінювання); виховувати почуття пошани до праці лауреатів Шевченківської премії.

Обладнання: портрети письменників та вислови про них, виставка видань художніх творів, комп’ютерна презентація.

Отечество ж собі ґрунтуймо в ріднім слові:

Воно, одно воно від пагуби втече,

Піддержить націю на предківській основі,—

Хитатимуть її політики вотще, —

Переживе воно дурнее вбивання мови,

Народам і вікам всю правду прорече...

П. Куліш

ХІД ЗАХОДУ

Вступне слово вчителя:

  Кобзарю, знаєш, нелегка  епоха
  Оцей  двадцятий  невгомонний  вік.
  Завихрень  -  безліч.
  Тиші  -  анітрохи.
  А  струсам  різним  утрачаєш  лік.
  Звичайні  норми  починають  ст́аріти,
  тривожний  пошук  зводиться  в  закон,
   коли  стоїть  історія  на  старті
  перед  ривком  в  космічний  стадіон.

Вона  грудьми  на  фініші  розірве
Чумацький  Шлях,  мов  стрічку  золоту.
І,  невагома,  у  блакитній  прірві
відчує  враз  вагому  самоту.
І  позивні  прокотяться  луною
крізь  далі  неосяжно  голубі...

А  як  же  ми,  співці  краси  земної?
Чи  голоси  у  нас  не  заслабі?
Чи  не  потонуть  у  вітрах  простору?
Чи  сприймуть  велич  нової  краси?..
 

Тарас  гранітний  дивиться  суворо:
-  А  ви  гартуйте  ваші  голоси!
Не  пустослів'ям,  пишним  та  барвистим,
не  скаргами,
не  белькотом  надій,
не  криком,
не  переспівом  на  місці,
а  заспівом  в  дорозі  нелегкій.
Бо  пам'ятайте,
що  на  цій  планеті,
відколи  сотворив  її  пан  Бог,
ще  не  було  епохи  для  поетів,

Але були полети для епох.

Шановні друзі, наш літературно – музичний усний журнал присвячений  письменникам,  культурним діячам, оборонцям нації, вірним продовжувачам Шевченкового слова, які залишили вагомий внесок в українській літературі і культурі та стали, за висловом   Ліни Костенко «поетами для епох».

Ведучий: Літературні премії — це визнання й заохочення письменника за всю творчість загалом, за окремі твори, збірки чи певний період творчості, а також за активну громадську діяльність і виховання читачів на ідеалах миру, прогресу, дружби народів, за розробку окремих тем і за переклади.

Найпрестижніша Міжнародна літературна премія — Нобелівська. Нагороджені автори дали людству твори високої художньої цінності, які входять до скарбниці вселюдської культури. Ця премія присуджується з 1901 р.. Нобелівську премію одержали письменники багатьох  національностей. СередпредставниківРосії й колишнього СРСР їїбулиудостоєніІ. Бунін (1933), Б. Пастернак(1952), М. Шолохов(1965), О. Солженіцин(1970), Й. Бродський(1987). На жаль, Україна не має лауреатів Нобелівської премії з різних причин, а головне — через політичні мотиви.

Ведучий:  У кожній країні існують свої національні премії, багато з яких мають міжнародне значення. Премія братів Гонкурів у Франції присуджується за досягнення в жанрі роману. Премія «Феміна» відзначає працю жінок-письменниць Франції, в Італії — імені Ф. Петрарки.

В Україні також є Міжнародні премії в галузі літератури: імені І, Франка, імені Г. Сковороди, імені О. Теліги та ін.

Ведуча: Національна премія України імені Тараса Шевченка — найвища відзнака за твори літератури та мистецтва в незалежній Україні. Освячена іменем Великого Кобзаря, ця творча нагорода має незаперечний авторитет в Україні й у всьому світі.

У рік століття від дня смерті Тараса Шевченка, ушанування його пам’яті, патріотичного піднесення та народної любові до великого поета 20 травня 1961 р. Вийшла постанова Ради Міністрів УРСР «Про встановлення щорічних Республіканських премій імені Т. Г. Шевченка».

Присуджуються премії за високохудожні твори літератури, журналістики, образотворчого мистецтва, музики, театру, кіно, які визнані та високо оцінені громадськістю. Першими лауреатами Шевченківської премії були Олесь Гончар, Павло Тичина й Платон Майборода.

Новий етап в історії Шевченківської премії почався зі здобуттям Україною державної незалежності.

Із метою піднесення ролі й престижу державної премії України імені Т. Г. Шевченка як найвищої в Україні премії в галузі культури, літератури та мистецтва 27 вересня 1999 р. указом Президента №1228/99 її перейменовано в Національну премію імені Тараса Шевченка.

У день народження Тараса Шевченка, 9 березня, Україна оголошує імена нових Шевченківських лауреатів. Цим підсумовуються культурні здобутки року та віддається світла данина пам’яті геніальному українському поетові й художникові.

Серед лауреатів Національної премії поети, прозаїки, драматурги, публіцисти - видатні імена, які уславили українську літературу й народ.

Ведучий: Житомирщина багата на славетні імена, серед лауреатів Шевченківської премії є багато наших земляків. Багато з них живуть і працюють в іншихмістахУкраїни , але спільним для них є одне: Житомирщина -  земля, де вони народилися, яка стала для всіх цілющимджерелом для творчості. Отже, пропонуємо вам переглянути презентацію і розгорнемо першу сторінку нашого літературно -музичного журналу , яка має назву «Лауреати Шевченківської премії  Житомирщини 1962-2013».

Нашу розповідь буде супроводжувати музика лауреата Шевченківської премії Бориса Лятошинського.

Ведуча:

Барсук Володимир Олексійович ‑ народився 5.І.1939 р. в с. Любарка Народицького району Житомирської області.
Кіносценарист, журналіст, кандидат філософських наук з 1974 року.

Присуджено Шевченківську премію 1980 року за публіцистично-документальний телефільм за книжкою Л.І. Брежнєва «Відродження» студії «Укртелефільм».

Ведучий:

Коломієць Володимир Євпатійович. Архітектор.

Народився 26.12. 1940, м. Новоград-Волинський  Житом. обл..

Шевченківська премія 1985 за архітектуру і художнє  оформлення Київського філіалу Центр. музею В. І. Леніна, який зараз називається — Палац мистецтв «Український дім».

Ведуча:

Левчук Тимофій Васильович. Кінорежисер.

Перший секретар правління Спілки кінематографістів України, заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист СРСР, лауреат різноманітних кінофестивалів.

Народився 19 січня 1912 у с. Бистріївка Ружинського р-ну Житомирської області . За своє життя зняв 25 кінострічок, серед яких «У степах України», «Іван Франко», «Два роки над прірвою», «Помилка Оноре де Бальзака», «Родина Коцюбинських», саме  за кінофільм «Родина Коцюбинських» отримав Шевченківську премію.

Борис Миколайович Лятошинський

український композитор, диригент і педагог, один з основоположників модерного напряму в українській музиці

Б. М. Лятошинський народився 22 грудня 1894   в Житомирі.

Був головою Асоціації сучасної музики, яка діяла в 1926-1929 роках, член оргбюро Спілки композиторів України (1932-1939).

Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка (1971)( посмертно)- за оперу «Золотий обруч» (1930)

Ведуча:

Максименко Микола Антонович

Український живописець, майстер пейзажу і натюрморту. Народився в с. Яроповичі Житомирської області.. Член Спілки художників СРСР з 1960 року. Народний художник України . Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1994)за серію пейзажів «Україно моя».Живе і працює в Житомирі.

Ведучий:

В'ячеслав Григорович Медвідь (Медвєдєв)

Народився 22 лютого 1951  народився в с.Кодня на Житомирщині.

Прозаїк, есеїст

Заслужений діяч мистецтв України, почесний член Асоціації “Нова література”, член Спілки письменників України з 1982 року. Член літературного гурту "Пси Святого Юра". За роман "Кров по соломі" був відзначений Національною премією України імені Тараса Шевченка та премією імені Євгена Бачинського (США) у 2003 році. Нині живе та працює у Києві.

Ведуча:

Міняйло Віктор Олександрович

1919 р.письменник

Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка 1996 року за роман “Вічний Іван”, та Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. І.С.Нечуя-Левицького (1997р.).

Народився письменник 5 листопада 1919р. в с. Строків Попільнянського району на Житомирщині в родині службовця.

Романістика В.Міняйла розвиває традиції так званої української “химерної прози”.

Ведучий:

Пашковський Євген Володимирович. Письменник.

Євген Пашковський народився 19листопада 1962 року на станції Разіне у Житомирського р-ну Житомирської області.

Лауреат літературних премій Фундації доктора Михайла Дем’яніва «Свобода і мир для України» за 1993 р. (за романи «Вовча зоря», «Свято» і «Безодня»), імені Є.Бачинського «У свічаді слова» за 1996 р. (за роман «Осінь для ангела») та Національної премії ім. Т.Шевченка за 2001 р. (за роман-есей «Щоденний жезл»). Став наймолодшим літератором - лауреатом національної премії, Член Національної Спілки письменників України і ПЕН- клубу (з 1993 р.).

Ведуча:

Миросла́в Володи́мирович Попо́вич

народився 12 квітня 1930 року в Житомирі.

сучасний український філософ, доктор філософських наук, професор, академік НАНУ.

Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка”.

Великий суспільний резонанс мала фундаментальна праця Мирослава Поповича "Нариси історії української культури" (1999), яка витримала два видання. В 2001 році вона була удостоєна Національної премії України імені Тараса Шевченка. В книзі зображено процес розвитку української культури від найдавніших часів до сьогодення на фоні індоєвропейської та слов’янської міфології.

Ведучий:

Скуратовський Василь Павлович

народився 25.V.1925 р. у с. Скурати Малинського району Житомирської області, помер 22.ІХ.1987 р. у м. Києві.

Архітектор.

Відзначено Шевченківською премією 1986 року с. Вузлове Радехівського району Львівської області

Ведуча:

Валерій Шевчук

прозаїк, драматург, літературознавець, перекладач, історик .

В. Шевчук лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка за роман «Три листки за вікном», премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання» (2001).
29 листопада 2011 року була започаткована у Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка премія Валерія Шевчука  — українська літературна премія, творча відзнака за кращу книгу прози, видану українською мовою за попередній календарний рік, вручається щороку в квітні на спеціальній урочистій церемонії в Інституті філології та журналістики Житомирського державного університету.

Ведучий:Наступна сторінка нашого літературно - музичного журналу  присвячена /Марії Матіос — лауреату  Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005 р.) за роман «Солодка Даруся»

«Біограф» (розповідь ведеться в супроводі відеоролика «Марія Матіос. «Солодка Даруся»)

Дівчинці-буковинці було п’ять років, коли її землячка Ірина Вільде отримала Шевченківську премію. Рівно через сорок років «Солодка Даруся» Марії Матіос повернула цю премію на Буковину, а українському читачеві смак щирого, але не солодкого слова.

За освітою письменниця — український філолог, за покликанням — народознавець.

Марія Василівна — сучасна українська письменниця та поетеса. Перші вірші надрукувала в 15 років. На сьогодні в її поетичному доробку збірки віршів «З трави і листя»(1982) «Вогонь живиці» (1986), «Сад нетерпіння» (1994), «Десять дек морозної води» (1995), «Жіночий аркан» (2001), «Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007).

Марія Матіос — найплідніша письменниця України. Тільки за перші роки XXI століття Марія Василівна написала та видала понад 10 книжок. Із них найбільшу популярність здобули: «Нація» (2001), «Життя коротке» (2001), «Бульварний роман» (2003), «Фуршет» (2003), «Солодка Даруся» (2004), «Щоденник страченої» (2005), «Містер і місіс Ю в країні укрів», «Нація. Одкровення» (2006), «Майже ніколи не навпаки» (2007), «Москалиця; Мама Мариця — дружина Христофора Колумба» (2008), «Кулінарні фіґлі» (2009), «Чотири пори життя» (2009). Популярність її творів пояснюється перш за все тим, що вони генетично близькі кожному українцеві, ми знаходимо в них відповіді на ті питання, що нас так хвилюють, у них постає історія нашого народу загалом і кожного роду зокрема.

Пропонуємо вам подивитися уривок із програми «Обличчя України. Марія Матіос» для того, щоб краще познайомитися з біографією та творчістю цієї талановитої української письменниці.

(демонстрація відеоролика)

«Літературознавець» 1.Павло Загребельний писав:«Письменниця Марія Матіос романом «Солодка Даруся» сміливо і рішуче відкинула правила політичної обережності й суспільних табу—і на свій страх і ризик здійснила жорстоку мандрівку в наше криваве й не менш жорстоке історичне пекло, в безодню,куди лячно зазирати» Події, описані в романі «Солодка Даруся», — це українська історія З0—70-х рр. XX ст. Це, зокрема, період насильницької колективізації на Буковині й Галичині, прихід радянської влади, появи так званих «лісових людей» — Української повстанської армії, яка вела відкриту й приховану боротьбу із «совєтами». Однак історичні події — не основний предмет зображення у творі: у ньому насамперед ідеться про людську душу, відкриту й заховану від стороннього ока водночас.

«Драма на три життя», — як визначила жанр «Солодкої Дарусі» сама письменниця, - моральне застереження з домінантною думкою: історія й кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов’язані однією пуповиною, а гріх і його спокута — явища майже осяжні, матеріальні.

«Солодка Даруся» - стрункий і довершений з точки зору композиційної організації твір. Кожна частина «драми» має свою назву. Перша називається «Даруся» (драма щоденна). Друга — «Іван Цвичок» (драма попередня). Третя — «Михайлове чудо» (драма найголовніша). Ці три драми розташовані не за принципом хронології, а в порядку смислової градації й тісно між собою зв’язані. Тут діє принцип дзеркальної композиції, де перший і третій розділи у своєрідний спосіб віддзеркалюються в другій частині, в якій якнайповніше сконденсоване умовне сьогодення.

У «Солодкій Дарусі» розкрито трагедію сім`ї Ілащуків - Михайла, його дружини Матронки й донечки Дарусі, а в особі цієї родини - трагедію всього буковинського народу, який роками страждав, терпів, жив у страху. Окупанти змушували його йти проти власної волі. Одні люди безвідмовно виконували накази, вбачаючи в цьому порятунок свій і своєї родини, іншне витримували знущань і закінчували життя самогубством, третіх знищували фізично и мо­рально. Ось як про це сказано в третій частині: «Час від часу [майор Дідушенко] налітав у село, як фурія, — і разом з ним зникало кілька людей не залежно від статі, майнового стану і віку. Дехто вертався з перебитими чи поламаними пальцями, або припеченою шкірою, багато — не вернулося досі. А хто вертався - йому заціплювало рот...».

Спершу здається, що головною героїнею твору є Даруся, адже її ім’я винесене в заголовок і перший розділ. Потім з’ясовується, що ця дівчина — лише один із головних персонажів, бо головними героями твору є її батьки, що опинилися у вирі буремних 30—70-х рр., і мешканці маленького буковинського в прикордонній зоні з Румунією села Черемошного, яке пережило окупацію румун, австріяків, москалів, німців. Марія Матіос відобразила не так людей, як епоху, яка породила злочин, і вже на її тлі розкрила людську трагедію спокутування гріха, драму людських стосунків.

«.Літературознавець» 2. У першому роздай авторка повністю зосередилася на образі Дарусі. Цей персонаж розкрито своєрідно: Марія Матіос вдається й до описів, і до озвученого внутрішнього голосу Дарусі. Дівчина мовчить, тож її слів у тексті читач не бачить, проте він весь час «чує», про що вона думає: головний прийом створення цього персонажа - передача її невласне-прямото мовлення, як-от у наступному уривку: «Даруся сидить на теплій іще майже літній землі, гладить веселі голівки айстр, куйов­дить долонею запашні кучері, говорить до них, розказує, що хоче, сміється—і що тут дурно­го? Чому вона дурна, коли вона все розуміє, знає, що і як називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїнім саду, скільки від Різдва до Різдва людей в селі родилося, а скільки вмерло? В сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся все у своїй голові тримає...

Вони [люди] в селі собі думають, що Даруся не розуміє, що, аби не сказати дурна, вони їй кажуть солодка». У цій частині роману Марією Матіос дуже делікатно передано жіночість і жіночу експресивність Дарусі, яка безпорадно потерпає від фізичних страждань і душевних мук, наголошуючи на тому, шо її героїня — не божевільна, а перебуває у своєму — іншому, відмінному від решти світі, в якому «ще більше виявів людяного й суто людського». Сцена відвідування Дарусею могили свого батька може взагалі слугувати окремою новелою у творі, адже надто виділяється своєю емоційністю й особливою пластичною вишуканістю письма. Отже, у цій частині фігурує результат трагедії, про яку йтиметься далі. Водночас розділ «Даруся» — початок розповіді, який постане наслідком того, що цьому станові передувало.

«Літературознавець» 3. Друга частина — «Іван Цвичок». Головна колізія розділу — історія непростих стосунків Дарусі й Івана, які обидва виявилися на маргінесі суспільства. Вона — перебуває у своєму світі, він — також із розряду юродивих: «Статус юродивого ризикує отримати кожен, хто насмілиться захитати встановлений несправедливий порядок, оскільки це дає можливість узяти під сумнів достовірність сказаного, понизити чи знівелювати його значення». Цей розділ — центральний у романі. Ідея цієї частини така: любов здатна вилікувати навіть безнадійно хворих і на певний час дає можливість забути про несправедливості цього світу.У цій частині, як у жодній іншій, на авансцену розповіді виходить сама оповідачка, яка, ніби виправдовуючись перед читачем, пояснює причини того, чому не може закінчити твір на мажорній ноті. Ось у XVIII розділі читаємо: «...Я була б несказанно рада закінчити розповідь про солодку Дарусю та Івана Цвичка на оптимістичній ноті, мовляв, нарешті з ’явився у бідної сироти захисник, який не давпальцем зачепити її нікому, і зажили вони тихо-мирно, і біль не покинув Дарусю, лиш хіба що не вернувся голос, але то не заважало їм тішити одне одного бодай скупими дрібничками, на які звичайна людина у повсякденному житті й уваги не зверне ніколи, як ніколи не звертає уваги дворукий на руки, а двоногий — на ноги. Рада би, та ба! Життя, мабуть, як і люди, — мстиве за радість, а особливо — якщо радість для двох — величезна: така, як для Івана—Дарусин стогін під його руками, а для Дарусі — Іванова любов і турбота, якої вона позбулася тоді, коли їй дали конфету недобрі люди... Фиркнула, мабуть, і Дарусина судьба перед Іваном... Може, вона також заздрісна?». Цим авторським відступом письменниця Марія Матіос підкреслила психологічність твору, усі вчинки її героїв — чітко вмотивовані, логічні й цілком виправдані з погляду розвитку характерів. І в цій ситуації щаслива розв’язка трагічного сюжету виглядала б неприродною.

«Літературознавець» 4.Третій розділ роману — «Михайлове чудо» (драма найголовніша) — найбільш насичений подіями. Тут же сконцентровано й кульмінацію твору, з якого читач дізнається, що знущання енкаведистів з батьків практично на очах дитини призвело до хвороби Дарусі й чому Даруся стала такою, як є, — «солодкою».

Пропонуємо вам  епізод із цієї драми у виконанні учнів 11 класу.

(Учні виконують сценку з роману від слів «ч.3 «Михайлове чудо» «Майор сидів за столом , гортаючи якісь папери…»;до слів «Дідушенко такого хитрого не знає, бо такий хитрий ще не родився»).

«Літературознавець» 4. У цій частині розповідається про трепетне кохання Михайла й Матронки, історія зникнення дружини, несподіване повернення її, з`ясування причин її зникнення, поява «лісових людей» і прихід радянської влади, служителі якої й поставили крапку в цій трагедії. Розгортаючи причини й наслідки трагедії буковинців, авторка роману переконливо виписала емгебістів і майора Дідушенка, вони постають як негідники й «люди-юди». Натомість трагедія Матронки й Дарусі показана цілком вишукано й емоційно, психологічно проникливо. Ідеться насамперед про XXV розділ: «...Матронка висіла в дровіт­ні, зачеплена за бантину обмотаною круг шиї косою, з чорним, висолопленим з рота язиком, у білій мережаній до Великодня сорочці на голе тіло, майже торкаючись пальцями землі, а під нею була велика калюжа. Простоволоса, розпле­тена Даруся обома ручками трималася їй за голі і босі ноги, так що спершу дитину не могли відтягнути два чоловіки — Михайло і чоловік Марії- сусідки — Дмитро.

А потому, коли приїхав Дідушенко, іще двоє чоловіків не могли зняти Матронку з бантини, аж поки Дідушенко не сказав відрізати їй косу... Відтоді Даруся втратила голос. А з часом у Черемошному її почали називати “солодкою”».

Дзеркальна композиція роману цілком доречна: його структурні частини — свого роду дзеркала, поставлені авторкою перед героями, що в різних ракурсах і в різних масштабах висвітлюють грані їхніх душ.

Функцію дзеркала — відображення та повторення виконують й інші образи. Так, закохані Матронка й Михайло, які мало з ким спілкувалися, бо відчували розраду один в одному, певним чином повторюються в стосунках Дарусі й Івана {«яке їхало — таке здибало, — стискали плечима в селі молодиці, охочі до брехень і скандалів»).

Зауважимо, що в романі «Солодка Даруся» образи й деталі здатні прогнозувати та роз`яснювати як майбутнє (минуле) героїв, події художнього твору, так і уточнювати чи пояснювати їхні дії, поведінку тепер і в минулому. Так, уже в першому розділі читач дізнається, що Дарусю називають «солодкою» замість «нерозумною» й що вона не може навіть чути слово «цукерка». Ця деталь кілька разів повторюється в першій частині й один раз у другій. Третій розділ роз­криває причину цього: довірливою дитиною за солодкого льодяного півника розповіла енкаведистам правду про допомогу батька лісовим борцям-партизанам. Дитина не навчена була брехати. Та невже для того, аби вижити, потрібно навчитися брехні? Письменниця виносить присуд часу, в якому, мов у кривому дзеркалі, викривлюються традиції народної моралі, народного правдивого світогляду, де заручниками боротьби стає родина й понівечене дитинство, а як наслідок — сплюндрована доля. «Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам’ятає, але це правда. Ще трохи — і Даруся згадає, хто їй ка­зав, що будь-яка бесіда може робити шкоду».

Дзеркальна побудова роману, в якому розкривається людська трагедія поетапно, у зворотному напрямку — своєрідний заклик до читача — роз’яснення проблем сьогодення слід шукати в минулому, адже саме там закорінені основні важелі дня сьогоднішнього.

Найвідоміший і найпопулярніший роман Марії Матіос «Солодка Даруся» справедливо назвали «трагедією, адекватною історії XX сто­річчя», а саму Дарусю — «образом майже біблійним».

У цій драмі «на три життя» немає нічого однозначного: ні персонажів, ні обставин, ні розв’язки. У романі немає епохальних людей чи подій, позитивних чи негативних героїв, але, як стверджує критика, «коли читаєш цю книгу, , болить серце». Це, дійсно, найкраща книжка останнього 15-річчя, яка вплинула на український світ.

Ведуча:

Головним героєм нашої наступної розповіді є Оксана Пахльовська — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2010 р.) за книжку публіцистики«Ave, Evropa!»

«Біограф»:

(розповідь ведеться під супровід пісні О.Богомолець«Було нам важко і було нам зле..»)

Оксана Пахльовська — відома у світі культуролог, письменниця, дочка української поетеси – шістдесятникі Ліни Костенко. Епіграфом до творчості Оксани Пахльовської можна взяти слова Л.Костенко:

«Було нам важко і було нам зле,

І західно, і східно.

Булобезвихідно.

Але нам не було негідно...»

Оксана Єжи–Янівна Пахльовська народилася в Києві 18 вересня 1956 р. Закінчила Московський університет імені М. Ломоносова за спеціальністю «Італійська мова і література», аспірантуру Інституту літератури Національної академії наук України. Доктор філологічних наук, професор Римського університету «Ла Сап’єнца», завідувачка кафедри україністики при департаменті європейських та інтелектуальних студій на факультеті літератури та філософії. Проживаючи за кордоном, пропагує набутки нашого письменства. Оксана Пахльовська є науковим співробітником відділу давньої української літератури Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, автором численних студій з історії давньої та сучасної української літератури. Вони надруковані в Україні й за кордоном італійською, англійською, польською, російською та іншими мовами.

Займається також проблемами демократичної трансформації та культурної й політичної євроінтеграції центрально-східної Європи.

Член Директивного комітету Італійської асоціації українських студій, член Італійської асоціації славістів, член Наукового товариства іме­ні Тараса Шевченка.

Оксана Пахльовська — автор збірки віршів «Долина храмів». Працює в галузі поетичного й прозового перекладів. Перекладає з італійської, іспанської та старопровансальської мов. Зокрема, переклала твори Федеріко Ґарсіа Лорки, Джузеппе Унґаретті, Сальваторе Квазімодо, Маріо Ґрассо, Ґабріеля Ґарсіа Маркеса. Лауреат премій імені Василя Симоненка та Олени Теліги.

«Літературознавець» 1. Покоління вісімдесятників, до якого належить творчість Оксани Пахльовської, зазнало відчутного впливу шістдесятників. Мужність і громадянськість їхніх позицій, непохитність стали прикладом життє­вої стійкості тих, які передвіщали національне пробудження України в 90-х рр. XX ст.

Намагаючись проникнути в духовний світ Оксани Пахльовської, розуміємо, що ріка її поезій дотикалася до маминого слова, їй властиве, як і Ліні Костенко, загострене почуття відповідальності за долю українства й за долю планети, а ще — особлива увага до яскравих постатей української та світової історії, пошуку виходу із безвиході, величезна сила духу...

«Літературознавець» 2. Книжка «Ave, Europa!» — це збірка статей, доповідей, публіцистичних есе, написаних у період з 1989 по 2008 pp. У ній осмислено звучить голос мужньої жінки, блискучого публіциста, який має право голосно лунати і який повинні почути всі українці, а особливо молодь. Ця книжка розглядає різноманітні гострі теми: аспекти культурологічні й політичні, проблеми інтерпретації історії, зв’язок релігії та геополітики тощо.

У систематизованому, хронологічному викладі публіцистика автора є історією інтелектуальних, професійних і просто людських пошуків відповіді на запитання, куди й до чого має прагнути українська національна спільнота загалом і кожен із нас зокрема. «Ave, Europa!» — це переконлива спроба перевести плакатне гасло «Інтегруймося в Європу!» в багатовимірну й поліплощинну аргументацію, зрозумілу не тільки інтелектуалам, а зрозумілу чисто по-людськи.

Як пише О. Пахльовська, національна ідея України — це ідея побудови європейської України. Наша мета — нарешті зайняти своє, історично обгрунтоване, духовно вивірене місце в сім’ї європейських народів. А для цього слід докласти багато зусиль. Автор «Ave, Europa!» ставить і послідовно в кожній статті розгортає надзвичайно серйозну тему: поки ми не набудемо своєї національної ідентичності, до того часу нам надзвичайно складно сподіватися на порозуміння та діалог із Заходом, Європою. Без цього шляху й сьогоднішньому поколінню молоді доведеться стати поживою для Молоха влади. У цієї молоді — знову, вкотре! — буде відібрана перспектива нормального вільного життя.

«...Країни Східної Європи, що мають культурну самоповагу, вибирають виключно Європу. Країни, які такої самоповаги не мають, фатально притягує до себе Росія: там без зайвих зусиль можна розчинитися і НЕ БУТИ».

Узагалі, навіть молоді покоління українців, не кажучи про старші, не дуже то й навчені чітко усвідомлювати те, що добре усвідомлюють європейці: пострадянський регіон — це простір, де людське життя об’єктивно має на порядок нижчу вартість, порівняно із Заходом. «...Кордон між ЄВРОПОЮ та НЕЄВРОПОЮ - це, крімінших параметрів, також кордон між світом, де людина має право на гідність, ісвітом, де в людини стільки разів відбирали гідність, що вона врешті- решт стала здаватися непотрібною», — ось така чітка лінія між двома відмінними геополітичними реальностями. Багато з тих, хто над цим хоча б раз задумувався, починають мріяти про «ПАСПОРТ ВТЕЧІ». Саме так, з усіх великих літер, автор «Ave, Europa!» дефінує омріяні грін карти, воркперміти(workpermit) і решту перепусток у благополучний і спокійний світ.

«...Європа — поруч, але вона — недосяжна. В момент, коли, здається, стало до Європи ру­кою подати, політичні завихрення знову відносять нас на протилежний, «східний» берег»,— ця теза може бути лаконічним роз’ясненням назви книжки «Ave, Europa!». Латинське «Ave!» озна­чає як вітання при зустрічі, так і прощання при розставанні. «Я не знаю, яке з цих двох «Ave!» скаже Україна в Найближчі роки», — пише автор у передмові до видання. Чому розвиток і становлення України як самодостатньої національ­ної реальності так сильно й прямо залежить від її реінтеграції в Європу? «...Україна, справді вірна європейській природі своєї культури, ніколи не буде ані «Малоросією», ані «Великою Україною», на кшталт «Великої Росії» чи «Великої Сербії». Вона отримає, нарешті, історичний шанс бути «Малою Європою». Тому сьогодні питання європоцентричних орієнтацій України — це українське «бути чи не бути». Можливо, передостаннє. Можливо, останнє».Попри всю свою категоричність і радикальність, ці слова стиму­люють живу внутрішню думку, живі розмірковування над долею своєю та своєї нації. Це те стимулювання, на яке, за окремими винятками, не спроможні сьогодні ані українські комерціалізовані медіа, ані політики, ані шкільні підручники з історії, ані постмодерна література стьобу й епатажу, ані кінематограф, розвиток якого заморожено. Диктат рейтингів, грошей, цинізму вчить того, що в житті в усьому можна обійтися практичним, а ще краще цинічним розумом, але не критичним: «Вчора заблоковані відсутністю свободи, сьогодні — відсутністю коштів, — усе одно ми заблоковані»(це було написано автором ще 1994 p.). Книжка Оксани Пахльовської активізує саме механізми критичного, творчого й раціонального мислення.

«Літературознавець» 3. У книжці «Ave, Europa!» чимало уваги приділено питанню стосунків України та Росії. Позиція автора чітка й безальтернатйвна: «...РОСІЇПОТРІБНА СЛАБКА УКРАЇНА, А ЄВРОПІ ПОТРІБНА УКРАЇНА СИЛЬНА». Ось ще одна думка: «ПРОГРАЮЧИ УКРАЇНУ, РОСІЯ ПРОГРАЄ ТАКОЖ САМУ СЕБЕ».

За О. Пахльовською, «виходу немає все одно: або складний і довгий шлях до Європи, або простий і короткий шлях до Росії. Повільний, але неухильний політичний, економічний, суспільний і культурний занепад— за другим».

У своїй позиції автор виходить із того історичного факту, що тісне співіснування з Росією в рамках однієї імперії, а потім у рамках СРСР ставило завжди під сумнів саму можливість буття українського народу як самостійного й повноцінного національного організму.

«Критика Оксани Пахльовської — безкомпромісна, нещадна, дуже гостра, рідко в кого з наших українських політиків зустрінемо таку відвертість і безжальність. Без остережень і пом’якшенькритикуються українська влада, еліта — і «п’ята колона», сформована з усіх колишніх, і «нові» демократи-тимчасовці... Та разом з тим ніхтознас не відчуває в ційкритиці приниження, зневаженнянашоїнаціональноїгідності. На тлі отої чужинецької дискредитації українства, критика О. Пахльовської принципово конструктивна. Але йбільше. Письменниця з болем і відповідальністю за своє слово аналізуєсклад­ніукраїнськідержавотворчіпроцеси. Це погляд людини, яка глибоко вболіває за свою країну, це погляд патріота», — так сказав про творчість О.Пахльовської Волордимир .Дончик, академік НАНУ.

Варто відзначити й те, що автор «Ave, Europa!» зовсім не ідеалізує Європу: «Європа вмирає. Народжується фінансова Європа, але Європа етична, що постала  на катарсисі Другої світової, вмирає. Босьогодніїїшвидше об’єднує страх перед минулим, а не тривога за майбутнє... ЦяЄвропа вмирала в Боснії. ЦяЄвропавмираєвТибеті. В Чеченії. В Курдистані. В Чилі. Європа вмирає в неєвропейських країнах. Вмирає скрізь, де вона заплющила очі на злочин проти людства, зрадивши серце своєї історії». У книжці немає ідеалізму як такого, є лишень віра в ідеали й цінності, які отримають реальні шанси на утвердження саме в інтегрованій в Європу, але не у «возз’єднаній із східними слов’янами-братами» Україні. Бо ці цінності суто європейські за своєю генезою й геокультурним кодом.

Книжка Оксани Пахльовської — це не тільки публіцистика, але водночас це й наука, дослі­дження, аналіз. Відповідно, вона так і сприй­мається як живе, гостре, сучасне явище. Автор пише так, як живе, про те, чим живе, і так, як реально мислить. Це не сучасно, не практично й не комфортно сьогодні в Україні. Але це дуже чесно.

У книжці Оксани Пахльовської даності й очевидності нашого життя аргументовано, фактографічно описані й вписані у витворену непересічним інтелектом Стратегію національного розвитку України — Стратегію синхронізації процесів інтеграції в Європу та національного самоствердження. Україна через своє колоніальне минуле не має досвіду витворення власних стратегій розвитку. Майдан, який, за висловом автора, «належить тільки собі», а не політикам, був маніфестацією бажання таку стратегію таки мати. І ось «Ave, Europa!» — це 635 сторінок, де висловлена чітка, послідовна й осмислена позиція щодо того, якою може бути ця стратегія.

Характерною особливістю книжки є її цілісність, зцементованість статей ідеєю майбутньої нової, по-справжньому європейської України. Її поради передаються живою, метафоричною, пересипаною афоризмами мовою. Статті легко читаються, запам’ятовуються й повинні стати настільною книжкою, перш за все, для молоді, допомогти нам вибрати шлях. Від цього шляху залежатиме те, чи матиме українська молодь у майбутньому тільки обов’язки, а чи й права, і обов’язки, за висловом Оксани Пахльовської. Сучасна українська молодь хоче мати й те, й інше й жити в розвиненій європейській країні, тому «Ave, Europa!» — твір цікавий, життєствердний і дуже потрібний, особливо сьогодні, коли українці на  весь світ заявили про своє прагнення жити по-європейськи.

Ведуча: 2013 рік ввійде в історію України і світу таким поняттям як Євромайдан. Він став символом прагнення  Українців жити гідно,жити по-європейськи ,для нас Європейська Україна- це демократична , заможна,вільна і незалежна Україна.Своє бачення майбутньої України ми пропонуємовам подивитися у нашому відеокліпі.

Демонстрація відеокліпу «Євромайдан».

Ведучий: ( 1 слайд) Володимир Івасюк символ, один із основоположників української естрадної пісні. Коротким було його життя, але який вагомий внесок зробив митець у культурне надбання!Наступна сторінка нашого журналу присвячена саме йому.

Видатний український композитор і поет. Автор ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі. Майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем.

На нелегкий час припадає злет його творчості. Фактично наприкінці 60-х — початку 70-х років минулого століття в Україні відбувалася ідеологічна війна з “українським націоналізмом”, хоча, як правило, мало хто був тоді спроможний точно окреслити рамки цього поняття.

Суспільно-політична атмосфера в Україні ставала дедалі задушливішою. Посилився ідеологічний тиск на інтелігенцію. У цей час посилюються репресії проти представників української культури. За ґратами концтаборів опинилися В. Стус, І. Світличний, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, серед репресованих — В. Рубан, журналіст В. Марченко…

У мистецтві та літературі існувала своєрідна ієрархія тем і героїв, за якою до особливо “престижних” належали теми партії, образи комуністів, робітничого класу тощо. Дослідження з історії України вважалися великим гріхом.

Та 15 років застою не були безплідними для українського мистецтва і літератури. Одним із митців, який вписав золоту сторінку у книгу нашої культури, був Володимир Івасюк — автор безсмертної «Червоної Рути».

Ведуча: Разом з Василем Стусом, Григором Тютюнником, Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком він творив обличчя української культури. Культури високого духовного пориву, яка може зробити честь будь-якій цивілізованій нації… Своєю геніальною творчістю вони підносили національний дух нашого народу, спростовували твердження про його меншовартісність. У той страшний час, коли масово закривалися українські школи, вилучалися книги, де згадувалося про українську історію, українська мова витіснялася з вузів і наукових установ, зі службових кабінетів, Івасюкову «Червону Руту» співали по всій “червоній імперії” — від Балтики до Камчатки.

Пісні Володимира Івасюка увірвалися в українську естраду тодішніх 70-х років широким бурхливим потоком, полонили слухачів темпераментними ритмами і ліричними пристрасними інтонаціями та захопили своєю невимушеною легкістю й імпровізацією.

 

Біограф 1:(2 слайд)

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків.

У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою.

(3 слайд)

А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.

(4 слайд)

Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка.

В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру.

Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.

Біограф 2:

(5 слайд)

Через рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута».

(6 слайд)

Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» впередачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй».

Саме для Вас , шановні гості звучить пісня «Водограй» у виконанні Городньої Вікторії.

Біограф 1:

(7слайд)

Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень.

Пісня Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори» у виконанні Квітки Цисик надихнула Олесю   Дмитрієву  на створення танцю.

(8 слайд)

1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику доспектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Біограф 2:

Через три роки  у видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить.

У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня.

Людмила Цихонь дарує вам пісню Володимира Івасюка «Балада про мальви».

(9 слайд)

Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається.

(10 слайд)

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.

(11 слайд)

Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим органам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.

(12 слайд)

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу до рідної Вкраїнської землі, повік твою «Червону руту» співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі вмиртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.

І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.

Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «Слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

Ведучий 2:

Володимир Івасюк - яскрава творча особистість. Він обрав в народній пісні характер, образ, насичував її благородством, добротою, всім тим, чим багатий наш народ. Тому його пісні настільки близькі кожному. Його пісні розлетілися по білому світу і зігрівають людські серця.

Ведучий 1:

Володимир Івасюк зазнав за життя великої і щирої прихильності людей, а особливо талановитої молоді. Феномен Івасюка полягає в тому, що він зумів створити своєрідний кодекс сучасної української естрадної пісні.

І знову заіскрився водограй мелодій, гідних народу, на землі якого розквітала червона рута на пісенних вернісажах: Всеукраїнських Фестивалях сучасної молодіжної пісні та популярної музики "Червона рута" та міжнародному конкурсі молодих виконавців української естрадної пісні імені Володимира Івасюка.

Ведучий 2:

Він завжди приходить до нас із піснею, з тією, аби хоч цвіт опав, аби бралося до зими. Подумки ми із ним біля „Водограю", чи ідемо „В далекі гори" шукати „Червону руту". Можливо у Карпатах тримав Володимир „Два перстені" аби подарувати один із них „Золотоволосці".

Івасюк завжди йтиме по землі із сонцем в душі, в долонях, бо пелюстки з троянд його пісень упали в наші серця.

Для вас звучить безсмертна «Червона рута»

Вчитель: Творче й громадянське подвижництво письменників, про яких ми з вами сьогодні говорили,  гідно поціноване. За самовіддане служіння на літературній і дер­жавницькій ниві, значний внесок у збереження національної культури, вагому особисту роль у піднесенні міжнародного авторитету України їм присуджено найвищу літературну премію держави. Вони дійсно лицарі, берегині та оборонці України.

 

 

 

 

Додати новий коментар

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ

Маріупольський державний університет

Ректор 
Балабанов Костянтин Васильович - 
доктор політичних наук, професор,
член-кореспондент Національної 
академії педагогічних наук України,

Популярний заклад відпочинку в Україні