Сценарій виховного заходу: «Тричі мені являлася любов…Франко і кохання»

Тип матеріалу: 
Навчальний рівень: 

Гунька Оксана Зіновіївна,

вчитель української мови і літератури

Бишківського НВК «ЗНЗ І-ІІ ступенів – ДНЗ»

(Козівський район, Тернопільська область)


Звучить легка музика. Світло вимкнене (за сценою голос Франка)

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання.

Незгоєні рани, невтишні жалі,

Завмерлеє в  серці кохання…

В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті вбогії вірші вкладаю?

-    (голос дівчини) – на сцені – О.Рошкевич

Тричі мені являлася любов.

Одна несміла, як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, із обнов

Сріблястих, мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках  май,

На пурпуровій хмарі вранці сіла.

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча, як розцвілий свіжо гай

-     (голос Франка) – Лист «Значний вплив на моє життя мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич. Наша любов тяглася 10 літ»

Ява І. (вмикається світло)

Обід у Рошкевича. На сцені отець і дочка Ольга. Приїздять гості. Всі вітаються. Заходить Франко, і Ольга знайомить його з усіма. Йде розмова:

-         Шановний, ви подивіться, яка за вікном пречудова погода. Аж дивно, що може  в цю пору так сильно світити сонце. Подивіться, на небеса Бог не наслав жодної хмарини, щоб не тьмарити тої краси.

-         Кажуть старі люди з мого приходства, що так довго не буде, що скоро найдуть до нас дощі, і вже не матимуть наші любі діти тої радости, що мають нині.

-         Дасть Бог, то подивимось, панство.

-         Та й чого би то нам мати гризоту про погоду, ви подивіться довкола, що робить з народом ліберальна цісарська політика, до чого призводить вже той їх демократизм. Народ має волю в думках і говорить і говорить, що йому заманеться.

-         Справді, панове. Люди ніби показилися: страйкують, до церкви не ходять. Не мають страху ні перед громадою, ні перед Господом Богом (хреститься).

-         Всі люди немовби змовилися, працювати не хочуть, а лиш би на себе старалися, лиш би свого стерегли, а те, що наше може десь пропадає, їм не болить ані грама.

-         Нема тепер ні любови, ні поваги до святих отців. Люди забувають про церкву, вони нічого не роблять, лише  п’ють ту страшну горілку: сивуха вже їм не підходить, то може скоро і угорські вина купувати будуть для своїх хлопських горлянок…

(Франко, не стримавшись, встає)

-         Панове, вибачте мені за різкість¸ але я дозволю собі не погодитись з вами.

-         Цікаво, цікаво, молодий чоловіче, що ж ви нам скажете? Що вам не подобається?

-         Не говоріть, що народ наш ледачий лише через те, що він не працює на когось, а хоче працювати лише на себе. В цьому нема нічого дивного. Люди стільки років були кріпаками, що вони прагнуть бодай краплю волі і самостійности, а їм на це зась. Те, що цісар оголосив закон про волю в 1848 році, на практиці нічого не дає. Власті й далі утискають народ. Він безправний і темний. Але запам’ятайте: він великий і сильний! Він може бути розумним, але не має можливості стати таким. Ви погляньте, як вчать дітей. Чого ви вчите їх такого, що б  пригодилося їм у житті? У школах – схоластика і догматизм. Навкруги суцільна темрява, яка вигідна багатьом із вас і є на руку, адже темним народом легше управляти. Дайте силу своїм людям, розв’яжіть їм руки, і вони зрушать гори, на місце Чорногори пересунуть Бескид.

(Десь приблизно від середини монологу всі починають переглядатися і перешіптуватися. Тиша. Наростає конфлікт.                 О.Рошкевич блідий, мов смерть. Раптом один з гостей каже)

-  Панове! Та то, прошу я вас, розум. Та пану Франку з таким розумом бути щонайменше університетським професором!

-  Ми б вельми раді були такому повороту справи. Навіть пропоную за це підняти тост.

- За вас, пане Франко!

- За ваше блискуче майбутнє!

- За вас!

- Ми обіцяємо вам, що обов’язково підемо на вашу першу лекцію, майбутній професоре!

- А вас, отче Рошкевич, вітаємо з гідною партією для вашої доні Ольги. Не гріх за такого панича запального і цісарську дочку дати.

- Дякую вам, панство. (о.Рошкевич)

(Світло гасне)

(голос Франка) з листа

 «Батьки зразу були прихильні мені, надіючись, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878-1879 років заборонили мені бувати в своїм домі.

Ява ІІ (вмикається світло)

О. Рошкевич і Ольга

- Ольго, я не дозволю тобі вийти заміж за того бунтаря. Хай впаде в Карпатську прірву той день, коли ти познайомила мене з своїм Іванком. Мене сьогодні викликав слідчий в Долину і питав, з якою метою у нас в хаті бував Франко, найперший революціонер  Галичини. Я сказав, що він є репетитором твого брата Славця. Але вони мені не повірили, бо звідкись взнали, що ви мали намір побратися. То певне написав їм наш лолинський староста, бо йому була бумага зі Львова з президії намісництва. Доню, отямся, не веди мене в невідомість на старости літ, дай спочити моїм ногам і серцю.

- Батьку, я люблю його!!!

- Пройде…

- Не можу!

- Зможеш!

- Ніколи!

- Подумай добре, донько. Подумай.

( Батько йде. Ольга сама )

- Господи! Бідний мій Іванко. Чом ми маєм терпіти з ним таку велику розлуку?

( Світло гасне )

( Голос дівчини під супровід музики.)

Старий Рошкевич так допікав дочці знайомством з Франком, що та змушена була залишити сім`ю, а згодом вийти заміж за богослова Володимира Озаркевича, брата Наталії Кобринської, загалом людину добру і чуйну. Шлюб відбувся у вересні 1979 року і дуже пригнітив Франка. Ольга живе не дуже щасливо, рано залишається вдовою.

( Голос Франка. На сцену повільно виходить Ольга Рошкевич.   Музика звучить далі.)

     Чому не смієшся ніколи?

     Чи в твойому серці зима,

      І горе зморозило душу,

     Що сміху у горлі нема?

     Чому не смієшся ніколи?

     Чи, може, лежить який гріх

     Великий на твоїм сумлінні

     І здавлює радісний сміх?

     Лежить якийсь смуток таємний

     На твоїм чудовім чолі,

     І усміх твій – наче під осінь

     Всміхається сонце у мглі.

Ява ІІІ ( Скрипаль. На сцені – самотній Франко. Мелодія вальсу «Заграй ми, цигане старий…»  Ольга Рошкевич і Франко )

-   Здрастуй, Іванку.

-  Здрастуй, Олю. Ніби ти і ніби не ти. Дуже змінилась А в чому – не можу сказати. Трохи поблідла.

-  І ти поблід.

-  А в очах – ніби страх який маєш перед ним, перед тим, кого ти назвала своїм мужем.

- Я назвала своїм мужем тебе. Вийшла за іншого, а мріяла про зустріч з тобою, як в’язень мріє про волю.

- Мила моя! Ти не лукав зо мною. Я нетямущий був, коли ми полюбились. Я величався моєю любов’ю до тебе, ніби самою правдою, мов золотом, очищеним в огні. Я вірив, що любов тобі дасть сили звільнитися від пут і стати моєю дружиною, другом. Я певен був, що ти не злякаєшся тої важкої путі, яку я вибрав. Але ти злякалась.

- Іване, чому ти зрозуміти мене не хочеш? Не винувать мене. Я вірила в майбутнє, мною керувала щира любов до тебе. Ти думаєш, я мало сліз вилила, поки згодилась вийти за другого?

-  Не бійся, не стану дораджувати тобі, не буду мучити тебе докорами, бо стративши тебе, стратив би`м опору в житті.

-  Іванку, я маю сина. І хоч батько мого первістка Володимир Озаркевич, мій муж, ім’я він носить все-таки твоє, Іванку…     

А нас розлучило життя, і зло, яке в ньому є. Вони розлучили нас, і ми пішли різними дорогами. Але любов нашу – хто її може у нас відібрати? Хто?

- Хто може відібрати? Ніхто. Вона сама згасне. Одружившись, ти пішла битою дорогою, якою йшли тисячі жінок. Час руйнує все. Обсядуть тебе щоденні турботи, і дріб’язковість переможе усі надії. Юна любов зів`яне, як вирвана з грядки квітка, і нагадуватиме про себе тільки уві сні.

(голос дівчини)

Після одруження Ольги це була їхня перша і остання зустріч в кав’ярні у Львові, де вони протанцювали свій єдиний вальс «Заграй ми, цигане старий…», який потім все життя вчувався Франкові в глухих і забутих вуличках.

 (Танець. Світло гасне)

голос дівчини)

   Невблаганно пливе час. Минуло два роки.

 (Звучить уривок сонету «Від того дня вже другий рік пройшов…»)

Так темно, зимно! Наче серце стине,

І думка в мізку, мов пилина, гине,

І ворухнуть не можу я рукою,

Коли спімну, що ні одно гаряче,

Дівоче серце не зітхне, не сплаче

І не затужить нищечком за мною.

Ява ІV.   Світло. За столом сидить Франко і пише пером.

Звучить легка музика. Сам читає вірша.

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти

Левкоєю пахуче-золотою,

Хоч ти пішла серед юрби плисти

У океан щоденщини й застою,

Та все ж для мене ясна, чиста ти,

Не перестанеш буть мені святою,

Як цвіт, що стужі  не зазнав, ні спеки,

Як ідеал все ясний – бо далекий.

Я понесу тебе в душі на дні,

Облиту чаром свіжості й любови,

Твою красу я переллю в пісні,

Огонь очей в дзвінкії хвилі мови,

Коралі уст у ритми голосні…

(голос дівчини) (Франко сходить зі сцени під сумну музику)

Ольга живе у Львові, вона уникає зустрічі з Франком, перед смертю він переказував, щоб Ольга прийшла попрощатися, але вона відповіла відмовою і до кінця днів шкодувала, що не виконала останньої волі людини, яку так пристрасно кохала. Коли 31 травня 1916 року повз її вікна проходив похорон і везли тіло її нареченого, Ольга з невимовним жалем дивилася на похід, але приєднатися  не могла – була немічна. Коли помирала, то слізно просила сестру Михайлину, аби листи від нього покласти у труну під голову. Воля Ольги була виконана. (Світла нема на сцені.)

Голос Франка

Я любив її все життя. Ідеал ніколи не перестає бути ідеалом, навіть якщо його втрачають.

 (голос дівчини)

Явилась друга – гордая  княгиня,

Бліда, мов місяць, тиха та сумна,

Таємна й недоступна, мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить, тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.

(Під час звучання уривка прожектор вихоплює на сцені Юзефу Дзвонковську і гасне)

Криза. У Нагуєвичах Франко самотній. Ольга Рошкевич втрачена. Нема ні батька, ні матері. Замість них – мачуха і вітчим Гриць Гаврилик, що радить братися за ціп, якщо пером робить собі лихо. Постійно підтримує Михайло Павлик, але зустрічі з ним – теж випробовування, бо у Франка безтямно, але безнадійно закохана Павликова сестра Анна. Але несподіванкою є знайомство з Юзефою Дзвонковською в Станіславі. (Світло вмикається)

Ява V Франко і Юзефа.

- Юзефо, я люблю вас. Виходьте за мене.

- Високоповажний пане Франко. Я ціную ваш шляхетний характер і маю щире співчуття до вас.

-  Юзефо, хіба ви не розумієте? Я люблю! Навіщо мені співчуття?

- Я знаю, як багато ви перестраждали. Але поза тим симпатії, які я маю до вас, не є такого характеру, щоб на них можна було уґрунтувати згаданий союз.

-  Але чому?

- По-моєму, щира і правдива дружба – цього було б досить.

- (Обурено) Я цілком розумію вас, панянко. Ви – полька. Ви не можете вийти заміж за українського хлопа, хай він навіть письменник.

- Якби ви були спокійні, ніколи би того не сказали, бо до українського народу, хоч і мало знаю його, я прив’язалася щиро.

- Значить, у вас прокинулась шляхетська гордість та аристократичні капризи. Тепер я розумію…

-  Нічого ви не розумієте. Простих людей, а особливо чесних, ціную більш, ніж зірки, не тягнучись при тому до жодної з них.

- Я не вірю вам. Ви не щирі.

-  (Секунда мовчанки) Ви хочете щирості? Добре. Знаючи вас, єдиному відкрию свою тайну. Ви, надіюсь, не розкриєте її всім тим, хто закоханий в мене і ображається за відмову мою… Я хвора… на туберкульоз. Я скоро помру. А тепер прощайте навіки і не шукайте зустрічей. Дарма. (Юзефа йде)

Франко сидить на сходинках. Голос дівчини.

Я забув, що то осінь холодна!

Я й забув, що смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара,

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід,

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід.

Я й забув, що вже цвіти пов`яли

І ні з чого віночки плести,

Що вони й не мені розцвітали, -

Я забув, і тяжкую нести

Довелось мені кару за теє!

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти, -

Я забувся, прости!

- От я знову самотній. Ольга в минулому. В неї зараз горе – помер первісток. Якби то був мій син, може  б і жив. Юзефа відкинула мене, але її вже теж нема. Господи! Така молода, їй лише 30! Де мій порятунок?      

-Лиш біль страшний, пекучий в серці там

Все заповнив усю мою істоту.

Лиш біль і се страшне: бам, бам, бам, бам,

А сліз нема, ні крові, ані поту.

І меркне світ долечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! Кричать! Та горло біль запер.

Вона умерла! – Ні, се я умер!

Світло гасне

(голос дівчини)

Явилась третя – Женщина чи  звір?

Глядиш на неї - і очам приємно,

Впивається її красою зір.

То разом страх бере, душа холоне

І сила розпливається в простір.

     І дармо дух мій, мов у сіті птах,

     Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

     Як стелиться мені в безодню шлях

     І як я ним у пітьму помандрую.

(Голос Франка) – лист

Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших десять літ, і її впливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зів’яле листя», дві п’єси в «Ізмагарагді» і недрукована повість «Lelum-Polelum».

Ява VІ (Світло)

      На сцені – Целіна

     - Всі дивуються моїй байдужості до Франка. Я навіть не читала і не мала наміру читати «Зів’яле листя». Для чого? Коли мене запитали, що мене найбільше вразило у цій збірці, то я спокійно відповіла, що опис квартири в одному вірші, бо подібну мала я на вулиці Вронських у Львові.

      Коли працівники музею Франка після його смерті запитали мене, чому я була до нього така жорстока, я відповіла, що просто люблю брюнетів. Хіба я винна?..

       Франко

      - Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати про мне й були настільки щирі, що дали мені пізнати се зовсім недвозначно. Спасибі вам за се. Ви гордуєте мною. Спасибі вам, дорога пані, стократ спасибі, за ті хвилини болю. (сходять зі сцени)   

       (голос дівчини)

     Але Франкова любов настільки велика, що у відповідь на глум цієї черствої жінки він пише вірш «Чого являєшся мені у сні?». Коли Франко був хворий, до нього сама прийшла Целіна Зигмундовська.

Ява VІІ

Служниця і Целіна

  • Ви до кого?
  • Do pana doktorza/
  • Він зле себе почуває, не знаю, чи зможе прийняти вас.
  • On ze mno sie spotka. Dlatego ze napisat o mnie powiesc.
  • Яку?
  • «Manipuliantka»
  • Як маю доповісти пану доктору?
  • Niech Pani  powie, ze przyszedla Zygmundowska. Pani Celina Zygmundowska.
  • Доктор не  хоче вас прийняти.

Голос дівчини (музика)

      Але під час хвороби дружини Франка Целіна 7 місяців житиме в їхньому домі, доглядаючи за дітьми. Виступаючи в Львівському університеті, син Івана Франка Петро, згадуючи про останні роки батька, сказав, що в залі є жінка, яка під час хвороби Ольги Федорівни замінила їм маму і говорив про неї приязно і ніжно.

      (Пауза. Світла нема.

 Промінь  прожектора направлено на сцену, на якій пусто.)

Голос Франка (з листа)  під музику

«З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш вченою, курсисткою. Певна річ мій вибір не був архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би був розвитися краще і доконати чогось більшого, ну та дарма, судженої конем не об’їдеш»

Світло. Ольга порається біля столу.

Голос дівчини.

Коли вони одружилися, їй було 22, а йому – 30. Здавалося, жінка, котра йшла поруч, повинна відіграти першу роль в житті поета. Але, як на сміх, доля розпорядилася так, що Ольга Хоружинська не могла похвалитися своєю першістю. Лише декілька віршів присвятив їй Франко. 

ЯваVІІІ  Франко і дружина

  • Іване, діти хворі, а я не маю за що купити ліків.
  • Я теж не маю грошей.
  • В нас нема ні молока, ні хліба. Що дамо їсти дітям?
  • Не знаю.
  • Чому ти не знаєш? Ти маєш знати! Що ти робиш? Ти привіз мене з Києва в свою Галичину, де мене не люблять. Я у тебе і мати, і господиня, і хочеш, щоб я ще щось писала, я і тобі помагаю, літературу нелегальну перевожу за східні кордони, отже, ти зробив з мене ще й політика. Але ти зовсім не думаєш про те, що мене можуть схопити і заарештувати. Наші діти тоді помруть, адже ти зайнятий!!!

………………………………………………………………………

Пробач мені. Я більше не можу так жити. Як у тебе справи?

  • Погано, Олю, зовсім погано. Творів моїх не друкують, грошей взяти ніде.

  • Що ж буде? А робота?

  • В університет мене теж не взяли…

  •  ?

(голос дівчини)

 Для Ольги то був крах. Порушується її психіка. Її оперують, але невдало, почалися напади божевілля. У Франка – ознаки поліартриту, а в 1903 році хвороба загострюється – настає параліч рук.

Ява ІХ       (Ольга Хоружинська, Іван Пулюй, Іван Франко)

  • Іване, до тебе гість. Наш великий Іван Пулюй!
  • Здрастуй, друже, вітаю тебе. Я чув про твої успіхи. Великий ти фізик.
  • Та що я, от ти – справді велетень духу.
  •  Тихше, будьте добрі, у нас Андрій хворий. Я піду до нього.
  • Як там у Європі. Розкажи мені, друже, бо я зовсім відбився від світу, хворію.
  • Раптом крик. Вбігає Ольга.
  • Говорите? Радієте? Вітаєте один одного? А нашого Андрія вже нема!!!!! (Плаче)

(голос дівчини)

        Ольга 4 роки лікувалася у закладі для божевільних, звідки вийшла у 1918 році. У 1941 році її не стало. Похована на Личаківському кладовищі поруч з могилою Франка.

( Пауза.)

Вальс на слова Франка.

Як почуєш колись край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!

Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розпука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.

Додати новий коментар

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.