«Будьмо гідними святинь». Проблема духовності у романі «Собор» Олеся Гончара

Тип матеріалу: 

Пастущак Тетяна Йосипівна, кандидат філологічних наук,  викладач української мови та літератури КЗ ЛОР «Бродівський педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича»Пастущак Тетяна Йосипівна,
кандидат філологічних наук,
викладач української мови та літератури
КЗ ЛОР «Бродівський педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича»

 

 У статті порушується  проблема збереження культурних і духовних цінностей як цілісне формування різноманітних поглядів, відчуттів. В одних і тих самих умовах люди відрізняються за рівнем розвитку й напрямом своїх духовних прагнень. В одних (Володька Лобода) переважає споживче ставлення до моральних цінностей, інші (Микола Баглай, Єлька Чечіль, Іван Баглай, хома Романович та інші) відзначаються творчим горінням, прагненням духовної віддачі.

Ключові слова: роман, проблема духовності, конфлікт твору, символ, моральні цінності,       концепція людини.

Творчість Олеся Гончара  в усі драматичні та трагічні для нашого народу часи незмінно несла ідеал вселюдського гуманізму, справедливості, високості духу і моральної краси. Будучи представником письменницького покоління, що пройшло крізь роки найсуворіших моральних і фізичних випробувань (битви з німецьким фашизмом, сталінським лихоліттям, намагання зберегти віру в примарні ідеали в часи хрущовських експериментів і брежнєвської стагнації, прозріння і участь у національно-визвольних змаганнях), письменник залишається незмінним у головному — служінні Правді і Добру. 

Літературна творчість Олеся Гончара вивчалася багатьма дослідниками, про що свідчать праці М. Жулинського, А. Погрібного,         М. Слабошпицького, М. Малиновської, Є. Сверстюка, М. Стрельбицького, М. Гуменного, В. Коваля та десятків інших науковців і критиків.

Провідна риса творів Олеся Гончара – незнищенність людського в людині. Із плином часу письменник щораз більше заглиблюється у сферу філософських, моральних, естетичних проблем, які хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумів про сутність людини та її роль і місце в сучасному світі.

Роман “Собор” — твір-сполох, що у свій час став і, безперечно, залишається й на сьогодні соціально-етичною пересторогою від бездуховності й яничарства. Саме через це у тоталітарні часи був неофіційно вилучений з історико-літературного процесу, повернувшись до читача лише наприкінці 80-х. «Собор», за означенням Є. Сверстюка, «далеко не пересічний твір, у якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми і пробує вирішити їх на рівні «середнього читача. Ні, тут автор бере з уст народу те, що наболіло затверділим болем, а проблеми постають самі собою і чекають нашого розуму і рук... Це літературна спроба реставрації справедливості, гласності, громадської думки, і він, безперечно, ввійде в історію як один з найгуманніших творів...» [8, с. 10].   Роман пройнятий прагненням відчути й викрити найменші симптоми духовного збідніння, що почало загрожувати суспільству.

Собор у романі висту­пає символом безсмертя народу, якому загрожує знищення. Головною сюжет­ною лінією роману є лінія козацького храму. Вона найбільш протяжна у часі, через неї в основному вирішується проблема духовності, Усі герої твору, без винятку, так чи по-іншому пов'язані із собо­ром. Назва роману «Собор» була викликом тодішній атеїстич­ній пропаганді, що її вела компартія: до того ж слово «собор» асоціювалося із забороненим у ті часи — «соборність», адже воно пов'язувалося з ідеєю незалежної України. У романі О.Гончара собор безпосередньо впливає на хід подій, є не просто історичним пам’ятником, а виступає символом культурних цінно­стей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам’яті. Він пережив і всякі лихоліття, його зуміли зберегти і в страшні роки бі­льшовицьких руйнацій. Гончарів собор мав реальний прототип — Свято-Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, спроектований козацьким зодчим Яремою Погребняком.

Головний конфлікт твору — це зіткнення високої духовності, людя­ності, правди з облудним фарисейством чиновників і кар’єристів, з казен­ною безсердечністю бездушних, самозакоханих бюрократів, це, врешті-решт, боротьба світлих сил народу нашого за збереження свого націона­льного коріння, історичної пам’яті, за істинний гуманізм, проти безпа­м’ятства, морального і духовного банкрутства, проти брехні та пристосо­вництва. Ставлення до собору в романі Гончара є тим лакмусовим папірцем, яким автор перевіряє духовність героїв твору. Відповідно групуються і персонажі. З одного боку ті, хто бо­рються за збереження “соборів душ” (Микола та Іван Баглаї, Єлька, Ізот Лобода, Ягор Катратий, Шпачиха, Вірунька, Хома Романович, Костя-танкіст, Яворницький). З другого — осквернителі світлого і чистого, свя­того і чесного, добра і краси, вірності і правди (Володька Лобода, “браконьєри-юшкоїди”, бригадир, старі і нові плюндрувачі храмів: бандити з гуляйпільських степів, ресторанні гульвіси і повії). Герої роману переглядають світ від стійбищ первісної людини до Геродота, від фольклорних вершин поезії до гнівного слова Шевченка, від патріотичних звитяг запорожців до сьогоднішніх звершень.

У романі «Собор» Микола Баглай як представник сучасної молоді виражає пробудження людства до духовного життя, його прагнення самостійно мислити й шукати на рідному народному ґрунті духовні цінності. З його погляду, собор — це сама душа славних предків, що знайшла своє ввічнення в дивовижній споруді. Тому й сприймається собор, ця “горда поема козацького зодчества”, як увиразнення генетичної естафети поколінь, розумінням якої зобов’язаний пройнятися кожний сучасник. Заповідане та збудоване нашими батьками й дідами належить берегти, але як важливо разом із тим замислюватись і над питанням, яке так хвилювало Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа ввічнить себе. Де вони, поеми твої?» Усі сили Баглая поки що йдуть на те, щоб залишитися собою, вистояти й супроти генія профанації та потьомкінських риштовань, і супроти скептицизму. Коли він твердо став на ноги, то заявив: «Ні, товаришу браконьєр, не так це просто зараз. Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видно, завжди жевріла в тих людях, будівничих за покликанням, тільки жевріла досі непомітно, жила в надрах душі десь глибоко і пригамовано... Коли набігає тінь, нависає загроза, починаєш розуміти, що є речі, без яких душа озлидніла б. Сьогодні люди помітили свій собор – то це вже характер, це вже подвиг віри й любові до народу. Бо без великої любові як розібратись у його складній душі?» [2, с. 91]

Гостро порушена проблема в романі «Собор» – збереження культурних і духовних цінностей – червоною ниткою проходить через увесь твір. Собор виступає таким самим героєм твору, який вимагає захисту від байдужих чиновників, браконьєрів культури. «Браконьєр культури, браконьєр природи, –зазначав Олесь Гончар, – він, на жаль, поки що реальність, він породження свавілля, постать огидна, умови світла й гласності їй не прийнятні, їй потрібен морок і кабінетна потаємність» [3, с.9]. У романі змальовуються «щоденні баталії», що їх ведуть будівничі з браконьєрами. Аналізуючи минуле й сучасне, герої «Собору» переконуються: на шляху до свободи людина завжди стикалася з руїнництвом, геростратством, анархізмом, які призводили до загибелі племен і народів, нищення найцінніших витворів людського розуму та натхнення.

Чому так, міркує Ізот Лобода, що й досі діє принцип – «той мурує, той руйнує»? Невже це від самого початку так влаштовано у світі, що «всюди, де йде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач»? [2, с. 221]. До таких руйначів Ізот зачисляє й свого сина Володьку: «І чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав браконьєра? Послухати сина, то ніби все він зробить для кращого: собор треба знести, бо заважає будувати ринок для трудящих... Тумани зліквідувати, Скарбне оце висушити – бо воно, мовляв, комарів розводить...» [2, с. 221]. Старий металург Ізот, у якого слово має вагу чести і який із почуття самоповаги не приймає облудних слів та зневажає словесне перестраховництво, зрікається свого сина Володьки як «свистуна, який усе просвистить», як людини, у якої впали людські начала. Олесь Гончар викрив тут духовне неблагополуччя,  на яке смертельно захворіло «найпередовіше у світі суспільство».

Володька – син славетного колись металурга, він і сам на заводі «добре починав»... «Квітучого здоров’я, веселий, бойковитий, в ідеях увесь, як у реп’яхах...» [2, с. 219]  на соборі висунувсь. Коли відзначали 300-річчя Переяславської ради і треба було чепурити пам’ятники старовини, а коштів для ремонту собору вишукати не вдалося, то Володька ідею запропонував: «Нічого й не треба. Є вихід: взяти в риштовання». Йому сказали: «Ти – геній...» [2, с. 50]. Отож і цінують його на службі, бо енергія з нього так і б’є, ідеями на ходу так і сипле. Володька відчуває нинішнє загострення національних інтересів – і сам іде назустріч з «національною формою»: «Ну, а своє, наше, спадщина національна? Та хіба я проти традицій?... У козацькому стилі можна все оформити, на фасаді кафе запорожець стоятиме зі списом...» [2, с. 69] Він – «геній показухи» – важко навіть переоцінити дійовий вплив його на життя! Адже всі ці «безвредні» національні декорації: вареничні, етикетки, оце сучасне використання «національних традицій» і «національних вивісок» для ресторанів та кафе в стилі «Козак Мамай» – це ж нам придумав він! І досі ми закриваємо діри нашого національного й антинаціонального виховання! Лобода носить у собі якусь некеровану реакцію розпаду, охамлення всього, що має духовний смисл і виразну індивідуальність. Лободівський обман й окозамилювання – це непоправна дискредитація ідеалів та найкращих заходів, бо не можна лукавими та нечесними заходами досягти доброї мети. Отак і починає Володька чомусь із корчування. Батько завжди застерігає сина від необдуманих учинків: «Кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безплідно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг. Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина» [2, с. 222].

У душі студента Миколи Баглая зринає низка екзистентних запитань, які стосуються і природи людини, і створених нею цінностей: «Що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?» Тому герой роману оголошує «геніям руїнництва» війну на смерть. І всі ми є свідки руїнництва, – розмірковує автор, – також, по суті, – руйнівники («Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо... Руйнуємо своєю байдужістю»                [2, с. 221]).      

Олесь Гончар наголошує, що людина неодмінно деградує, коли руйнує культурні цінності. Із глибин письменницької думки випливає діагноз багатьох підступних, загрозливих для суспільства симптомів: «Практичні знання випереджають духовний розвиток людства. Світова криза духовного життя перед навалою науково-технічних засобів, спроможних фізично змінити й навіть підірвати планету, – найбільша проблема сучасності» [5].            Незламний козацький дух, дух народу, що живе у старовинній архітектурній пам’ятці, відчував не тільки студент металургійного інституту. Потребу собору, природну естетичну потребу краси мають і прості, мало освічені чи й зовсім без освіти «праведні і правильні» люди, які живуть у селищі Зачіплянка. У їх числі були і робітниця металургійного заводу Вірунька і квартальна двірничка Шпачиха. Доля собору була не байдужа і воєнкому-артилеристу, який у час Вітчизняної війни не дозволив бити з гармат по собору, хоч у ньому ховались фашисти. Мистецьку історико-культурну цінність собору добре розуміє і син воєнкома, молодий архітектор Олексій. (У романі їм присвячений навіть окремий 12-й розділ тексту твору). Та найбільш компетентний і авторитетний знавець архітектоніки й історії будівництва собору зачіплянський учитель Хома Романович.                                                            Він учив дітей арифметики, але одночасно на уроках математики розповідав учням легенду про походження козацького собору: модель цього храму зробив з очеретинок хлопець-підліток, талановитий народний зодчий. Він створив собор таким, яким побачив його уві сні, у своїй творчій уяві. За натхненні оповіді про історію козацького храму учитель зазнав суворого покарання, побував на засланні аж у Магадані. А відбувши заслання і повернувшись у Зачіплянку, Хома Романович знову навчає молодь розуміти і оберігати пам'ятку народного зодчества. На його погляд, собор — символ величі народного духу, благородства людської душі. Тому учитель звертається до Миколи і Єльки: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..» [2, с. 241].  Концепція людини в Олеся Гончара будується насамперед на утвердженні людської мислительської функції. Майже в кожному своєму героєві Олесь Гончар шукає хисту філософського, кожний Гончарів персонаж уміє оцінювати минувшину і майбутність.

У романі «Собор» Олесь Гончар переконливо доводить невмирущість загальнолюдського, гуманістичного над вузькокласовим, що прагнуло панувати в державі з яскраво вираженим насильством над людськими правами і свободами, яких, власне, переважна більшість населення не мала впродовж всіх років радянської влади. Саме внаслідок цього Олесь Гончар зазнав тривалих утисків і поневірянь з боку тоталітарної влади, яка завжди боялася знати правду про себе. Незважаючи на тиск, письменник не зрадив «Соборові» й до останніх днів свого життя боровся проти руйнацької політики властей у духовній царині.

«Візьмемо ж із того для себе хоч запізнілий урок, – писав О. Гончар. – Не даймо себе пересварити, взяти обманом, спокусити ефемерностями; не даймо розгулятися груповим пристрастям, непомірне розбухлим егоїстичним амбітностям – адже не цього від нас жде наша перестражданна Україна! З каміння, розбрату не збудувати світлицю. Тільки з єдності, з національної згуртованості, з нашої солідарності може прорости і набратися снаги наше таке нелегке, таке складне й суперечливе українське відродження. Тож порадуємо Україну нашою збратаною працею, друзі! Порадуймо вірною, нелукавою єдністю, що сьогодні для нас має стати понад усе» [3, с. 380].                    Гончареве слово й сьогодні з нами, його твори, як і в попередні десятиліття,  плекають у душах людських красу і добропорядність, допомагають українцям усвідомлювати, як говорив І. Огієнко, себе українцями.

Список використаної літератури

1. Вервес Г. Д. Роман-застереження “Собор”/ Г. Д. Вервес // Слово і час. — 1990. — №4.

2. Гончар О. Т. Твори : у 2-х т. Т. 2 / О. Т. Гончар – К. : Наук. думка, 1993. – 747 с.

3. Гончар О. Жити за законами правди / О. Гончар // Літ. Україна. – 1987. –   18 червня.

4.Коваль В. Ще не розгаданий Гончар / В.Коваль // Літературна Україна. – 1998. – 16 квітня.

5. Наєнко М. Життя в мистецтво перейшло... / М. Наєнко // Укр. мова і л-ра в шк. – 1993. – № 4. – С. 6–13.

6.Погрібний А. Г. Олесь Гончар: Нарис творчості / А.Г. Погрібний — К.: Дніпро, 1987. — 242 с.

7. Рудницька-Шрай К. Будівники та руйначі. Теоретичні аспекти вивчення «Собору» Олеся Гончара / К. Рудницька-Шрай // Слово і час. – 2006. – № 12. – С. 44-54.

8. Сверстюк Є. Собор у риштованні / Є. Сверстюк — Київ, 1989. — №10-11.

9.  Федченко П. Чи шукав О. Гончар дорогу від свого «Собору» до іншого храму? / П. Федченко // Літ. Україна. – 1991. – 7 березня.

10. Щербак Ю. Собор душі людської / Ю.Щербак // Літературна Україна. — 1993. — 1 квітня.

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Нові матеріали

Кожен український учень може номінувати свого вчителя на Global Teacher Prize — «Нобелівську премію» для освітян
Як абітурієнту визначити середній бал атестата?
МОН продовжило термін внесення до ЄДЕБО небюджетних конкурсних пропозицій до 30 червня
Лілія Гриневич: У 2018 р. передбачено 6,7% ВВП на освіту
Визначено порогові бали «склав/не склав» для всіх предметів ЗНО
МОН опублікувало Q&A для вступників 2018 року
Вперше в Україні підручники з англійської мови британських видавництв друкуватимуть за кошти держбюджету
5 шкіл Київської та Сумської області виграли 310 тисяч гривень на закупівлю обладнання для STEM-лабораторій
Стартувало громадське обговорення порядку організації інклюзивного навчання у ЗВО і ПТНЗ
Конспект уроку на тему: «Дон  Кіхот  і  Санчо  Панса-парні  образи, у яких  втілено високу мрію і прагматизм» (з   використанням  елементів  компаративного  аналізу  художнього  тексту)

Популярний ВНЗ

Тернопільський національний педагогічний університет ім.В.Гнатюка

Буяк Богдан БогдановичРектор університету
доктор філософських наук,
професор Буяк Богдан Богданович