Конспект уроку на тему: «Мала Батьківщина» у творчості Петра Ребра»

Тип матеріалу: 
Навчальний рівень: 

Романенко Тетяна Олександрівна,
вчитель української мови
Білоцерківської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Комиш-Зорянської селищної ради
Більмацького району Запорізької області


Мета: Ознайомити учнів із життєвим та творчим шляхом поета-земляка Петра Ребра та його збіркою « Моя Білоцерківка»; залучати дітей до творчого пошуку; розвивати навички виразного читання поезій; виховувати любов і повагу до рідного краю.

Тип уроку: усний журнал.

Обладнання: комп’ютер, мультимедійна дошка.

ХІД УРОКУ

І. Мотивація навчальної діяльності школярів

 Оголошення теми і мети уроку.

Вступне слово вчителя: Через усю творчість видатного запорізького письменника Петра Ребра наскрізно проходить тема любові до рідної Білоцерківки, «малої» Батьківщини поета, з якої починалася його життєва дорога. Це помітили і оцінили критики і літературознавці ще починаючи з 1955 року, коли вийшла у світ перша збірка поета «Заспів». У всіх без винятку подальших роботах П. Ребра незримо присутній « кровний» зв'язок з рідним краєм, Та найдушевнішою і найліричнішою є збірка «Моя Білоцерківка» (2004р) , яка присвячена 200- літтю рідного села. Більшість творів, вміщених у ній – автобіографічні. Тож за ними зможемо прослідкувати життєвий і творчий шлях поета.

 ІІ. Сприйняття і засвоєння нового матеріалу.

Літературна композиція

Учениця: Хата - колиска дитинства. В ній, біленькій, вкритій черепицею, зверненій усіма вікнами до річки, народився і провів своє дитинство майбутній поет П.П. Ребро.

 Народився у 1932 році, році жахливого голодомору, коли навіть у благословенній Білоцерківці  були зафіксовані факти людоїдства і все дужче розкручувався маховик сталінських репресій.

Учень:

Хтось в сорочці народився,

А я знайшовсь в голодний рік.

 Казали, тато засмутився,

Коли почув мій перший крик.

Ні, не тому, що був недужим,

Що вельми донечку хотів –

Не міг він бачити байдуже

Моїх двох старшеньких братів.

Терзали душу пухлі личка

(Хто з них вже завтра не жилець?).

Івась був жовтий, наче свічка,

А Гриць блідий, неначе мрець.

Тих днів нужденних, непрощенних

Вже й не розгледиш звіддалік,

 Але навіки в мене в генах

 Він закодований, той рік.

Батьківська хата П.Ребра

Батьківська хата

Учениця: Рідна хата завжди була оберегом, пристанищем душі П. Ребра. Тому, коли брат  Григорій, що проживав і нині проживає на батьківському подвір’ї, захотів побудувати нову хату, поет звертається до нього.

Учень:

Прошу, братове, хати не ламаймо,

Аби я знав: вона ще в світі є.

Ви в ній жили, моя невтішна мамо,

Дитинство перелатане моє.

Жили … кажу про це в минулім часі.

Жили… звучить це журно, далебі.

Літа гелгочуть, невблаганні й ласі –

Нічого не лишають по собі.

Зассяйте, стіни, вибілені чисто, -

Хай ллється в душу ваша чистота.

Озвися, слово, лагідно, врочисто –

Тебе зігріли мамині вуста.

Як над двором гогоче зелен-майво –

Мій дух у нім крицевішим стає…

Прошу, братове, хати не ламаймо,

Аби я знав: вона ще в світі є.

Учень:  Петро Ребро – нащадок ковальського роду: і дід, і прадід були ковалями. Їх майстерність була неперевершеною. У кузні, де вони працювали, збиралося півсела : приносили полагодити якусь річ, розказати  сільські новини і просто поговорити.

Учениця:

 Іскри сиплються клубком.

Міх зітхає. Горна спалах.

Дід стоїть і молотком

Вибива, як на цимбалах

Залізяччя він, як віск,

Гне, витягує, кромсає

 Ще й мугика щось під ніс,

Мов дитину колисає.

 Славна доля ковалів!

Діда вже давно немає,

Та, почувши дзвін підків,

Кажуть:труд його співає!

Учениця:  Батько, Павло Захарович, воював ще у Першу світову, був важко поранений. Потомствений хлібороб, помер, коли Петрові було три роки.

Павло Захарович був творцем на землі і Петро, мало пам’ятаючи батька, сумував за ним, за його ласкою, і багато поезій присвятив йому. Часто у дитинстві Петро, Іван і Григорій чули від людей образливе «безбатченко».

Учень:

І досі сняться дулі (сиріч груші)

І яблуні (казали, що налив).

 Напевно, ті дерева мали душі:

Ночами їх наш батько посадив.

Удень – колгосп, наряди, колотнеча,

А ввечері від ран – ні ляж, ні сядь.

 А на печі сопе його малеча.

 І він ішов із заступом у сад.

 Вже уявляв він сад рясний, крислатий,

 Вже бачив дітлашні ажіотаж…

Опівночі вертався він до хати:

  • Жаль, місяць закотився вже за кряж.

А потім…Там, де в чебреці могили,

Коли ридав розгублений оркестр,

Його самого… в землю посадили…

І виріс … дерев’яний чорний хрест.

Однак не встигли яблуні вродити

І пісню розучити соловї-

За них податок мали ми платити,

Хоч не було й копійки у сімї.

І ми… О боже, що мі відчували?

 При місяці, що тік, як молоко,

 Ми з мамою садок той корчували

 І я не плакав – вив, немов Рябко.

Брати Ребри

Брати Ребри

Учениця: Мати - Олена Василівна. Проста сільська трудівниця. Петро Павлович згадає пізніше, що бачив матір рідко (особливо влітку)., вона трудилася  у колгоспі, часто поверталася додому із степу опівночі і, знайшовши Петра із Григорієм на городі у зеленому вінничі, заносила сонних до хати. Сама, без чоловіка, виростила трьох синів, дочекалася онуків і правнуків.

Учениця: Поет влучно називає своє дитинство перелатаним. Нужда і злидні. Немає батька. Тож Петро допомагав матері по господарству (старший брат Іван їде вчитися, Григорій, у 13 років, працює на тракторі прицепним з ранку до вечора. Тож Петро пас корову – годувальницю, доглядав за городом, ловив раків у Берді (а їх тоді було чималенько).

Учень:

Перший крок – від стола до порога,

Перша буква (мудряща ж яка!),

Перша пісня і перша дорога –

Все в уяві нараз виника.

Все спливає – і ния, як рана,

І бентежить, як перша любов,

Коли я потрапляю неждано

В володіння дитинства ізнов.

Тут ми бігали, вдягши пілотки,

Задеракуваті і меткі.

Гризли груші медвяно-солодкі

І кислиці, як редька, терпкі.

Тут нам школа у душу світила,

Мов зоря у бузковім квіту…

Тут рости наші мрії, мов крила,

Піднімаючи нас в висоту.

Учень: У роки війни Петра ледь не застрелив фашист. А потім, рятуючи сільську бібліотеку, яку палили німці, хлопець вихоплює з вогню дві книжки ( твори Чуковського, та збірку угорського поета Ш. Петері) які, коли пас корову, зачитує хлопчакам – одноліткам, як – то кажуть, до дірок.

Учень: У цей час, сковзаючись на Берді, Петро провалюється під лід і хворіє  на запалення легень. Якби не сільський священик, який випросив у німецького лікаря кілька ампул пінециліну , невідомо, чим би все це закінчилось.

Учениця:  А потім – нужда повоєнної пори.

Учень:

Село вінчалося з нуждою

Вже повоєнної пори,

І заростали лободою

Городи, вулиці, двори.

Нам дошкуляли страх і холод,

Та то була ще не біда.

Зате коли ударив голод,

Нас врятувала лобода.

Із братом (підказали люди

І тим померти не дали)

Ми рвали лободу повсюди

І з неї коржики пекли.

Я вижив.

Я жартую й плачу.

Ті дні здаються диким сном.

Одначе лободу, читачу,

Я не вважаю буряном.

Учениця:У цей час , по війні, Петро пише свої перші рукописні збірки «Розвидняється» і «Книга жалоб», ( хлопець чув про книгу скарг і не знав, що це означає, думав, щось поетичне, возвишене) Писав Петро на старих газетах чорнилом із бузини. У школі вчився добре, писав п’єси для постановки, приймав участь у художній самодіяльності. Першим вчителем маленького Петруся був Дмитро Карпович Тищенко – педагог, як кажуть, від Бога.

Саме він порадив Петрові надіслати вірші у піонерську газету «Зірка» і дав її адресу.

Учень:

Учителю, знову я згадую вас –

Ваш глобус, як сонечко, сяє з вікна.

Я подумки лину до нього крізь час,

 І мрія вітрила круті напина.

І в душу злітаються щирі пісні,

І кличе вітряк на гостини в село…

Прошу вас: поставте оцінку мені,

Як це у дитинстві далекім було.

Учениця:Віші опублікували у 1946 р. , а коли листоноша сказала Петру за якісь гроші (це був гонорар за публікацію, то хлопець довго ховався, боявся, що це йому треба платити газеті за публікацію) Нарешті все вияснилося і Петро на всі гроші купив товаришам цукерок – подушечок.

Учень: У 1949 році Петро Ребро закінчує Білоцерківську школу ( до речі, з медаллю). На той час у нього був вже цілий альбом публікацій. Вступає до Запорізького педінституту на філологічний факультет. Важко прощатися з Бердою, з рідною хатою і з грушею, яка збереглася і зараз  зветься «Груша П. Ребра»

Груша Петра Ребра

Груша Петра Ребра

Учениця:

Було це, друзі, вже давно.

В один з весняних днів

За хатою, перед вікном,

 Я  грушу посадив.

Що пестив! Що вже доглядав!

 А як її любив!

Щодня тоненьку поливав,

 Круг неї все ходив.

Я виростав – вона росла!

 Минуло скільки літ!

І ось весною розцвіла-

Вдягла біленький цвіт.

Учениця:  Берда – колискова дитинства поета. Їй присвячено чимало творів: поема в октавах «Добридень, Бердо», «Над річкою Бердою хиляться верби», «Тополі над Бердою»

Учень:

Не в палацах ми зростали:

Хто – у горах, хто – у полі,

А мене виколисали,

 Понад Бердою тополі.

 На душі було не сумно,

Світ був радісним і милим,

 Якщо ви, мої красуні,

День вітаючи, шуміли.

Ви шуміли, ви співали,

Ви навчали нас, тополі,

Щоб ми край цей памятали

 І не зрадили ніколи.

Учень: Студентом часто приїздить до рідного села ( Кожного разу іде пішки від станції 15 км.) Але труднощі його не лякають.

Кожного разу, по приїзді, спілкується із товаришами:  Пономарьовим В’ячеславом Івановичем, Комарем Григорієм Даниловичем,

знайомиться з молодим поетом Василем Марем польським. Вони читають одне одному поезії, дискутують, сперечаються і приходять до істини.

Учень: У 1953 році Петра Ребра призвали до лав Радянської Армії. І у 1955 році він повертається у рідну Білоцерківку.

Учениця:

ЗІС глухо гальмами ляснув,

В поросі став золотому.

Знає шофер без пояснень:

Додому!

В кузов жбурляю пожитки.

Мить, і я сам уже в ньому.

Стукнув кабіну – і швидко

Додому!

Кузов я ще не залишив,

А вже в селі всім відомо:

 Солдат повернувся Ребришин

Додому!

Учениця:  Потім була напружена творча робота, нові збірки, премії, нагороди. Але все пов’язане з рідною Біло церківкою, до якої поет часто приїздив.

Учениця: Петро Ребро у своїх творах оспівує хліборобську працю земляків, бо і брат його Григорій з 15 років працював трактористом, а потім 32 роки очолював тракторну бригаду.

Землякам – хліборобам присвячені твори «У степовій залі», «Запорізьким хліборобам», «Хліб» та ін.

Учень:

Збирає день із ночі подать –

Зірки у пелену згорта…

 В цей час мій брат у степ виходить,

Де хліба грива прегуста.

По колосках веде рукою,

Неначе гладить синів чуб.

Зернятко з білою лускою,

Мов срібло, пробує на зуб.

…Іще не раз це буде, знаю, -

Вкусивши хліба, мимохіть

Я брата рідного згадаю,

Що на зорі в хлібах стоїть.

Учениця: До рідної оселі, до родини брата Григорія Петро Павлович приїздив часто. І не сам, привозив молоду дружину – музиканта Клару Савівну, показував їй Берду і володіння свого дитинства.

Учень:

Сохне фартух на колодах,

Мамин фартух – як не знати!

Забива зненацька подих

Аромат любистку й мяти.

На дровітні кіт куняє,

Кури воду пють із каски.

Хата двері відчиняє,

Мов запрошує: будь ласка!

Разом з нею кличуть в гості

Чисті шиби, сині лутки.

 Тільки пес гарчить безхвостий:

Не впізнав. Такий забудько!

Чемодан на призьбі кину,

Що возив його по світу…

Покажи, Шарко, стежину,

Що веде в далеке літо!

Покажу тобі красуню - Берду

Покажу тобі красуню - Берду

Учениця: У 1966 році поет пише поему – репортаж «Земляки» про труднощі звершення трудівників – білоцерківців І.І. Радченка – тракториста, Мелантію Петрівну Негрій, скиртоправницю, про яку П. Ребро говорить, що вона – ніби богиня на Олімпі, стоїть на скирті угорі.

Є тут спогад і про моїх дідуся і бабусю Миколу Дмитровича та Олександру Володимирівну Юнаків у вірші «Доярки, невгамовні трудівниці…»

До речі, їм П. Ребро теж подарував збірку «Моя Білоцерківка» з дарчим написом.

Учениця: У 80 – 90 рр  поет часто приїздив до Білоцерківки з групою інших митців слова. Вони не раз виступали у рідній Білоцерківській школі,  також відвідали Кам’яні Могили.

1949 рік – перший випуск Білоцерківської середньої  школи. Петро Ребро не пропустив жодної зустрічі з однокласниками

Часто спілкувався із земляками. Григорій Павлович і Віра Максимівна читають збірки Петра Павловича

Подарував земляк багато книг і нашій школі, зокрема, це «Козацькі жарти», «Вибрані твори», а найбільше збірок- «Моя Білоцерківка».

Зустріч у рідній школі

Зустріч у рідній школі

Учень:

В вирій відлітають ластівки,

Щоб вернутись потім із мандрівки.

Я ж у мріях лину, земляки,

До свого гнізда – Білоцерківки.

Шлях за сивий обрій поспіша,

Соловємспіва дзвінок у школі…

Десь отут живе моя душа

В затінку верби або тополі.

Як шатро, понад селом блакить,

Висне сонця золоте відерце.

Берда в очереті жебонить

І тече вона крізь наше серце.

І я щиро мовлю: - В добрий час!

Всім вам зичу щастя у домівці.

Хай моя любов зігріє вас,

 Дорогі мої біло церківці!

Учениця: Зараз П. Ребро – письменник, громадський діяч, організатор фестивалю «Запорізька Січ», кошовий запорізьких сміховин, ініціатор «Навушників»

Учитель: У 2007 році у м. Запоріжжі відбулася науково – практична конференція, де я виступила із науковою роботою. Петро Ребро не пориває і зараз зв’язків із своєю «малою Батьківщиною». Він дорогий і бажаний гість у кожній домівці земляків. Недаремно білоцерківці  присвоїли йому звання – Почесний громадянин села. Бо Білоцерківка завжди буде залишатися у душі і серці поета.

(Звучить одна із пісень на слова Петра Ребра)

«Мала Батьківщина» у творчості Петра Ребра»

ІІІ. Підсумки уроку

ІV. Домашнє завдання. Написати твір – мініатюру « Найкраще місце на землі"

 

 

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Ректор університету 
Губерський
Леонід Васильович -