Літературно-музична композиція “Григорій Сковорода – славетний українець”

Витрикуш Ірина ВіталіївнаВитрикуш Ірина Віталіївна,
вчитель української мови та літератури
Демʼянівської ЗОШ І-ІІ ступенів
Нижньосірогозької районної ради
Херсонської області

 

ЛІТЕРАТУРНО-МУЗИЧНА КОМПОЗИЦІЯ “ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА – СЛАВЕТНИЙ УКРАЇНЕЦЬ”
 

 

На фоні тихої ліричної мелодії
Ведучий 1: Його ім’ям називають кораблі, наукові заклади, вулиці, населені пункти, його філософську спадщину вивчають представники багатьох країн світу. Духовний світ його - безкраїй. Він виходив його тисячі верст і увійшов у вічність. Ім’я його – Григорій Савич Сковорода. Скромність його легендарна. Популярність його при житті не знала меж.

Ведучий 2:  “Він приходить до нас сучасником не за примусовим покликом ювілею, а по святому праву володаря наших душ, за чистоту і благородство яких він і досі веде подвижницьке життя – боротьбу. Філософ був духовним мечем своєї доби, криця його думки гостра і витверезуюча, войовничий пал – бездонний. Пристрасть агітатора і полеміста знаходить і в наших, посипаних попелом Освенціма і Xіросіми,  серцях вдячний відгук...”

Ведучий 1:  Серед видатних діячів культури XVIII ст.  в Україні провідне місце займає Григорій Савич Сковорода – народний філософ і поет-демократ, педагог і просвітитель, музикант і громадський діяч. Сковорода дивував сучасників різностороннім талантом, відповідністю духовних устремлінь своїм вчинкам і діям.  Його творчий доробок складають близько 20 філософських трактатів і діалогів. Зокрема це “Алфавіт світу”, “Розмова дружня про душевний світ”. Він також автор збірки поезій “Сад божественних пісень”, книги байок “Басни Харковскія” та ряду інших оригінальних поетичних творів і перекладів з античної літератури.

Ведучий 2: Цього року виповнюється 295 років з часу народження на нашій землі великого сина українського народу, мислителя, філософа, письменника, педагога Григорія Савича Сковороди. Він, і через майже три сотні літ від дня народження, залишається нашим сучасником, чиї мудрі поради допомагають і ще будуть допомагати нашому народу. Прилучитися до його мудрості, світлого поетичного слова справа честі для нас.

Стиха виникає повільна сопілкова  мелодія. На її фоні: 

Ведучий 1: 1722 року 3 грудня  на Полтавщині  у містечку Чорнухах теперішнього Лохвицького району у сім’ї малоземельного козака Сави Сковороди народився син Григорій...

Ведучий 2:  Мало ми знаємо про дитячі його роки. Відомо тільки, що початкову освіту Григорій Сковорода одержав у сільській школі та мандрівних дяків. Він був допитливим хлопчиною. Дуже любив музику. Залюбки вчився співати у церковному хорі.

Ведучий 1: Часто блукав він степом,  лісом, садками, дослухаючись до звуків рідної природи. Думки і мрії свої він довіряв саморобній бузиновій сопілці - незмінній подрузі всього життя. З нею він ніколи не розлучався, носив її завжди за поясом, як козак шаблю, пістоль або люльку.

     Музика  стихає

Ведучий 2: Та залишилися позаду роки, коли зазнав і материної ласки, і перших чар дівочих очей, і пригод на березі тихої  Многи. Молодий Григорій починає наполегливо шукати “свою стать”, свої  уподобання. В 10 років він вступає до Києво-Могилянської академії, що славилася у ті часи як один з найкращих навчальних закладів у слов’янських країнах. Провчився він там з переривами близько десяти років.

Ведучий 1:  Новий, ще не знаний світ, постав перед очима Григорія в стінах академії. Жадібно вивчав він мови – латинську, старогрецьку, єврейську, німецьку. Успішно проходив класи граматики та синтаксису. Збагачували фантазію міфи “Іліади”, езопівські байки, а коли читав Вергілія, то здавалося, що й сам Григорій мандрував з його героями від зруйнованої греками Трої аж до берегів Тібру на латинській землі. Але людський клопіт і суєта кличуть його прийняти якийсь стан у житті, найти “самого себе ...”

    
     
Учень 1: О спокою наш коханий!
                      Де тебе знайти в наш час? 
                      Ти усім нам прежаданий,
                      Врізнобіч розкинув нас. 

    Учень 2: За тобою ген вітрила
                     Розгорнули кораблі,
                     Щоб могли тебе ті крила
                     На чужій знайти землі.

    Учень 3:  За тобою марширують,
                      Палять, знищують міста.
                      Цілий вік бомбардирують,
                      А чи зможе хто дістать? 

    Учень 4:  Щонайбільші там печалі, 
                     Де велично пишний дім, 
                     А найменше в серці жалю 
                     У будиночку малім.

    Учень 5:  Невдоволені усі ми -
                      Тут печалей джерело,
                      Помислами повні злими -
                      От бунтарства де зело.

Ведучий 2:  Хотілося йому винести свої духовні запити за стіни академії, мандруючи серед народу, пізнавати істини в його повсякчасному й історичному бутті, побачити життя в різних країнах. І такий привід найшовся в 1750 році, напередодні завершення курсу навчання в академії. Він залишає її стіни, маючи запрошення російського генерала Вишневського супроводжувати його під час поїздки по Європі. Трирічне перебування за кордоном розширило знання і світогляд Сковороди.

Ведучий 1:  Повернувшись на батьківщину, Григорій віддається педагогічній та літературній праці. Його запрошено у Переяслав викладачем поетики.

Ведучий 2: Поезія! У чому її зерно, її велика тайна, що відкривається поодиноким обранцям? У Києві за роки навчання нашкрябано копиці віршів. Писали всі, а де поети? А може, вони отут, у Колегіумі, чекають його порад, його напутніх слів... Нові Гомери, нові Вергілії!

 Ведучий 1: І ось Григорій лишився віч-на-віч з учнями. Учні сиділи принишклі, чемні і насторожені. Роздивлялися нового вчителя.

 Сценка

Григорій Сковорода.

ГРИГОРІЙ:     — Панове, други! ( почав лекцію).

 Латина – хороша мова. Цією мовою говорять з нами великі римляни і  мужі науки нині. Хвала і слава мудрим! Але навіщо нам позичати воду, коли у нас своя криниця, глибока, чиста і невичерпна? Ви всі майбутні пастирі свого народу, поети, воїни, яким стояти на варті волі, мудрості. Ви не Івани без роду-племені, а козаки, діди яких громили шляхту і потрясали Порту. Народ могутній вами, а ви – народом.

Поезія – не хитромудра іграшка, а меч духовний; разючий, гострий в руках умілого і шмат простої криці в руках того, хто не навчився користуватись зброєю.

Ми з вами мусимо цього навчитися. І навчимося!

Є тридцять способів складати вірші, а тридцять перший – ваш. Якщо, звичайно, не розминулися з музами...

Ведучий 2: Він говорив захоплено, не помічаючи ні плину часу, ані того, що в обох дверях стояли й слухали учителі й студенти сусідніх класів. Розповідав про суть поезії, про визначних поетів усіх народів і всіх часів, від стародавніх греків до Прокоповича та Ломоносова. Ділився своїми сумнівами щодо канонів старих поетик і закликав не ждати від нього готових істин, а мізкувати самим, шукати, порівнювати і прокладати нові шляхи.

Ведучий 1: Спудеї слухали мов зачаровані, та й сам він був не на землі, не під важким склепінням аудиторії, а в царстві духу, у макрокосмі богині мудрості.

 Ведучий 2: Та в світі все таке не тривке. Ченці-наставники обурилися: хіба так навчають доброчинності?  І вже незабаром викликали молодого вчителя до єпископа.

 Сценка

Григорій, Єпископ

Єпископ Ти що, забув латинську мову?

ГРИГОРІЙ — Здається, ні.

Єпископ Тоді навіщо перетворив Колегіум на ігрище? Я запрошував тебе навчати поетики

ГРИГОРІЙ — Ви ж не були, не чули...

Єпископ Єпіскоп, як і господь, усе знає й чує, — промовив зло Іосаф. Я нагадати мушу, що тут  слов'яно-греколатинська школа, храм мудрості...

ГРИГОРІЙ — Ну й що?

Єпископ А те, що в нас лунати має солодкозвучна латинська мова.

ГРИГОРІЙ — Все добре у певній мірі і в певний час...

Єпископ Для мудрості не може бути міри.

ГРИГОРІЙ — Латина не рівнозначна мудрості, — зауважив на те Григорій. — На ній дурниць написано ніяк не менше...

Єпископ — Ти тямиш, що говориш? Великі римляни...

ГРИГОРІЙ — Ми ж то не римляни. І не великі, — додав лукаво. Григорія вже починала тішити ця суперечка, цей несподіваний химерний диспут.

Єпископ Єпископ довго перебирав папери. Дай-но сюди Кониського, — звів на Григорія колючі сірі очі. — Мені сказали... Що це таке?! — спитав сердито, розкривши книжку.

ГРИГОРІЙ — Напевне, миші... — зніяковів Григорій.

Єпископ Та як ти смів?! — гримнув епіскоп.

ГРИГОРІЙ — Я не вкусив і разу.

Єпископ Блюзнірствуеш? Та без цієї книги нам, як без рук, без ніг! По чому ми тепер навчатимемо премудрощам віршоскладання? Прокляті звірі не пощадили й напису... — скрушавсь епіскоп, перегортаючи нещасну книжку. — Тепер хоч їдь до Києва... Можливо, там напишуть... Або дадуть готову...

ГРИГОРІЙ — Я напишу, — сказав Григорій тихо. — Дозвольте!

Єпископ Ти? — перепитав епіскоп і посміхнувся. —Ну що ж... — додав, спідлоба дивлячись на зухвальця. — Як кажуть, дай боже нашому теляті... Пиши! За тиждень мені покажеш... А поки що твоїх студентів отець Гервасій поводить з миром по вертоградах Біблії.

 

Ведучий 1:.Рівно за тиждень Григорій поклав на стіл перед епіскопом свою “Поетику”. Рідною мовою. Не схожу ні на чию.

 Сценка

Григорій, Єпископ

Єпископ Ти що ж, не хочеш у нас трудитися? – спитав невдовзі, не ворухнувшись.

ГРИГОРІЙ Коли б не хтів, то не прийшов би, – спокійно мовив Сковорода.

Єпископ Чому ж ти пишеш такі дурниці? Чи не дурниці?

ГРИГОРІЙ Це не дурниці.

Єпископ А що?

ГРИГОРІЙ Думки про вірші та настанови, як їх писати. Я виклав просто, аби було все зрозуміле кожному.

Єпископ Просто – це не мудро, - Усе змінити треба й учити так, як то велить нам звичай.

ГРИГОРІЙ Alia res sceptrum, alia plectrum! – засміявся Сковорода.

Єпископ Твори гординю, не живучи в моєму домі!

ГРИГОРІЙ Ну от і все! Кінець тривогам, сумнівам та сподіванням. Сільце закрилося, хоч не спіймало пташки. І знову ти на вольній волі, Грицьку! Козак-нетяга, якому степ – домівка, трава – постіль, а книга – жінка... Жаль бурсаків, але не жаль неволі. Без права мислити, шукати істину і говорити правду не варто жити в світі!

 Ведучий 2: Кінець – початок. Зерно згниває, коли виходить із нього нова, здорова зелень. Смерть і народження, буття і вічність... В житті людини такий же плин, така ж безмежна зміна одного іншим: веселості – смутком, здоров’я – хворістю, надії – відчаєм. І навпаки. Ось так, як версти; там, де одна кінчається, бере початок друга... Що ж в невдовзі трапиться нагода знову відчути себе вчителем.

Ведучий 1: З цього часу і до самої смерті Сковорода – мандрівний філософ, народний учитель – просвітитель. Здається, якась невидима сила гнала його від села до села, від міста до міста, від одного пристанища до іншого. Увесь свій небагатий скарб – посох, сопілку та декілька книг завжди носив із собою і постійно жив у чужих людей, часто не знаючи сьогодні, де прийдеться ночувати завтра...

     ЧИТЕЦЬ:
     Ні, не хочу їздить в море задля золотих одеж, 
     Бо вони ховають горе, сум і страх, журу без меж. 
     Йти гидую з барабаном завойовувать міста. 
     Чи лякати пишним саном, щоб хилилась дрібнота. 
     Дух мій і наук не хоче проти розуму свого, 
     Крім Христа святих пророчень - раю чистого мого. 
     І нічого не бажаю, окрім хліба і води, 
     Вбогість приятелем маю, з нею ми давно свати.
     Мій маєток преземний - спокій, воленька свята, 
     Окрім вічності, для мене, лиш дорога ця свята.

Ведучий 2:  Як поет, Сковорода увійшов в історію української література збіркою “Сад божественних пісней, що містить 30 оригінальних поетичних творів. За  жанровими ознаками “Сад...” можна вважати збіркою духовної літератури. Кожна з пісень мала мелодію, складену самим автором. Кладучи в їх основу “зерно” зі “святого письма”, Сковорода обробляє тему по-своєму. Це поезія особистих переживань автора, його морально-філософських роздумів про сенс життя, про істинне щастя. Він залюбки вдається до пейзажної лірики і проникливо оспівує красу рідної природи.

     Звучить пісня “Стоїть явор над горою” (Слова і мелодія Г. Сковороди)

   Ведучий 1:  Природа була для поете невичерпним джерелом людської радості, спокою і щастя, викликала творче натхнення, збуджувала високі людські поривання, любов до рідного краю. У своїх віршах він дав чарівні пейзажі, з любов’ю малює картини зелених полів,  лісів, садів, високих могил, горбів і чистих потоків, політ жайворонка над полями, зворушливу мелодію пастушої сопілки...

     Виконується пісня “Ой ти, птичко, жолтобоко”

    Ведучий 2:  Але найпопулярнішою піснею Сковороди є його знаменита  “Пісня 10-та” –“Всякому місту звичай і права”, в якій він піддав нищівному осміянню й осудженню негативні риси суспільства – чиношанування і брехню, обман, розпусту, погоню за багатством тощо. Усім мерзотам “світу” Сковорода-просвітитель протиставив свій ідеал людини, у якої “совість, як чистий хрусталь”, яка керується світлом розуму.
   
 Виконується пісня “Всякому місту звичай і права”

 Ведучий 1:   Останні роки свого життя Сковорода жив у селі Іванівці на Харківщині у свого учня і друга А. Ковалівського. Як повідомляли знайомі поета, він передчуваючи смерть, сам викопав собі могилу в саду.

 Ведучий 2:  День 28 жовтня (за новим стилем – 9 листопада) був сонячним і погожим. У Ковалевського зібралося багато гостей на обід. Сковорода був веселий і говіркий, як ніколи. Довго розповідав про себе, про свої мандрівки. Потім вийшов у сад. 
Він відцвів, відшумів, як оці дерева, що журно губили листя... Ось-ось, можливо, завтра він відійде в природу, перетвориться в землю, в соки і  крони дерев. Станеться страшна і буденна справа. Його час перейде у вічність. Він жив просто і гарно, і вмирав так само...  В час плачу він учив людей сміятися, бо голова і хвіст змія вічності - це одне, і все починається спочатку. Він зберіг до останньої хвилини ясний розум і зробив це для людей. Господар пішов шукати гостя надвечір і застав під липою, коли Сковорода викопав досить глибоку могилу. 
     - Що це, друже Григорію? Чим ти зайнятий?
     - Пора кінчати мандри, – спокійно відповів Сковорода. – І так все волосся злетіло з бідної голови. Пора заспокоїтися. 
     Він пішов у свою кімнату, надів чисту  6ілизну і востаннє поговорив з вічністю, долею, істиною, розумом. Поклав під голову свитку і свої рукописи. Ліг і заснув... І не прокинувся. Поховали його під липою, а на могилі написали те, що він заповів: “Світ ловив мене, та не піймав”.

Ведучий 1: Григорій Савич мав рацію: увесь світ і досі “ловить його високу філософію”, і відверто скажемо – і донині не може сповна її осягнути. Пізнаймо ж Григорія Сковороду – у нім же пізнаємо себе, свій народ, свої духовні цінності. Мислитель сказав про світ та людину таке, чого не сказали інші, учив людину жити так, як не вчили інші, хоч у його словах і посиланнях нічого по-особливому невідомого не було; а найголовніше - сам жив так, як учив, тобто творив своїм ученням не тільки абстрактно вимудрувані книжки, але й подавав практичну науку людині як їй найгармонійніше жити в цьому світі.

Ведучий 2:   Ревнитель істини й духовного буття,

            Він мудрий словом, розумом, життям,

            Прихильник простоти й найвищої свободи,

            Він щирий друг, йому убогість не біда.

           Досяг верхів наук, пізнавши дух свободи.

           Достойний приклад всім серцям – Сковорода.

Ведучий 1:  Так, справді! Всі принади світу не спокусили його. Своїх поглядів, свого душевного спокою, обраної ним “статі” мандрівного філософа й учителя, співця й оповідача народного він не проміняв на увагу “неситих”.

     Стиха народжується мелодія пісні “Реве та стогне”. На її фоні:

    Ведучий 2:  Давно занесені піском його сліди, закинуті криниці,  з яких він пив воду, але одна з них холодна „Сковородинська криниця" у селі Бабаях на Харківщині є й понині. Вона старанно оберігається. 
     Ще за життя Сковорода мав цінителя. який знаходив для нього тільки слово шани і любові. Цінитель цей – народ... Народ і зараз вшановує філософа-гуманіста, письменника-демократа Григорія Савича Сковороду, бо не зважаючи на віддаль віків, Сковорода промовляє до своїх нащадків, як наш сучасник, засуджуючи віджиле, вітаючи нове, стверджуючи хвалу трудовому натхненню як джерелу радості, щастя. І  хочеться словами поета сказати:

     Вербовий шлях, кленовий посох...
     Перепочинок де-не-де. 
     Мудрець, замріяний філософ
     До дальніх правнуків іде.

     Мелодія стихає

Ведучий 1: Пам’ять людства стає вічною, коли людина за своє життя змогла створити неперехідні цінності, і хоч минули відтоді століття, начебто покроплені живою водою оживають для нас слова великого пророка: “Царство Боже всередині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же в законі вічного”.

Ведучий 2: Спадщині Григорія Сковороди відкриває двері вічність. Бо і тепер ми спрагло припадаємо до джерел його мудрості: читаємо і дивуємось своєчасності ідей, співзвучних нашій епосі, коли Україна намагається знайти своє місце в світі, відтворити національну культуру, самовідданість народу.

Ведучий 1: Великий мандрівник України продовжує нескінченні мандри до читачів нових епох і цьому вічному шляху Григорія Сковороди немає кінця, бо кожне його слово звернене до серця та душі людини. Сковорода ніс у народ слово про щастя для всіх і кожного. Ці прагнення разом із закликом до духовного удосконалення людини заповідав нам геніальний поет і філософ. Ось чому віщі слова Григорія Сковороди – поета, філософа, гуманіста, просвітителя ХУІІІ ст., йог ідеї потрібні сьогодні. Будуть потрібні завтра і завжди.

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ

Національний фармацевтичний університет у м.Харкові

ФАРМАЦІЯ СЬОГОДЕННЯ – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД МАЙБУТНІМ
Ректор університету
Черних В. П. Черних
Валентин Петрович –