Урок-проект «Українське весілля – один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості»

Тип матеріалу: 
Навчальний рівень: 

Вигівська Лідія Дмитрівна, вчитель української мови та літератури Коростенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №3Вигівська Лідія Дмитрівна,
вчитель української мови та літератури
Коростенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №3

Урок-проект

Українське весілля  - один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості

Мета: ознайомити учнів з обрядом українського весілля та його основними традиціями як одним із провідних жанрів родинно-обрядової творчості, з весільними піснями, елементами народної обрядовості у творах українських письменників; розвивати навички виразного читання, аналізу весільних пісень, визначення їхньої символіки, мотивів, художніх засобів; виховувати почуття поваги до родини та шлюбу як основних цінностей життя, до традицій предків, народних морально-етичних норм.
Тип уроку: вивчення нового матеріалу, позакласне читання.

Форма уроку: урок-проект.

Форма захисту проекту: конференція, презентація.

Провідні навчальні методи: дослідницький, корпоративний, розвивальний, творчий.

Координатор проекту: вчитель української  мови та літератури Левченко Л. Д.

Учасники проекту: учні 9 класу ЗОШ №3.

Обладнання: ілюстрації до теми (репродукції картин, зразки весільного одягу, фотографії), записи весільних народних пісень, слайд-шоу «Традиції українського весілля».

Хід уроку

  1. Організаційний момент
  2. Мотивація навчальної діяльності учнів

Мета уроку-проекту: активізувати самостійну діяльність учнів; формувати вміння самостійно обирати рішення, шляхи здобуття інформації; зацікавити учнів пошуковою діяльністю; оволодіти навичками співпраці в колективі; прищеплювати любов до рідного слова.

Етапи реалізації проекту:

  1. Визначення проблеми, завдань дослідження (предметом дослідження є українське традиційне весілля; завданнями є: розкрити традиції святкування весілля в давнину, розповісти про обряди, які виконували під час весілля, зібрати народні весільні пісні, знайти матеріал про  народне весілля в творах українських письменників, розкрити актуальність традицій народного весілля сьогодні).
  2. Обговорення методів дослідження.
  3. Самостійна діяльність школярів (індивідуальна, групова).
  4. Обговорення способів оформлення кінцевих результатів (презентація, створення сценарію народного весілля).

Структура уроку-проекту «Українське весілля  - один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості» :

Проект 1. «Сімейні звичаї та обряди»

Проект 2.  «Основні етапи та традиції українського народного      весілля»

Проект 3. «Весілля в українській літературі»

Проект 4. «Українські народні весільні пісні»

Проект 5. «Використання народних традицій під час проведення сучасного весілля»

Проект 6. Мультимедійна презентація «Енциклопедія народної весільної обрядовості в Україні»

Проект 7. Сценарій українського народного весілля

Проект 1. «Сімейні звичаї та обряди»

Сімейне життя українців традиційно супроводжується різноманітними обрядами та ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні етапи життя людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім’ї, народження дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім’ї. Основні елементи сімейної обрядовості: родильні, весільні, поховальні й поминальні обряди.  Крім них, у сім’ї нерідко відзначалися події, які менш важливі за своїм значенням: входини, пострижини, вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне й золоте весілля. У циклі «Сімейна обрядовість» переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких належить до різних історичних періодів з притаманними кожному з них нормами і поглядами. Біля витоків свого формування сімейні обряди та ритуали тісно стикалися з магічними заходами, котрі мали забезпечити сім’ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все більше набуваючи розважального характеру.  Так формувався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс. Таким в основному він залишається і тепер, хоча й зазнав значних трансформацій та спрощень.

Сім’я – одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла значно раніше від класів, націй, держави ще в надрах первіснообщинної формації.

Багатий матеріал про весільну обрядовість подають Руський та Густинський літописи. Автори описують вірування давніх слов’ян, у тому числі розповідають про богів шлюбу і роду, яким вклонялися наші предки, приносячи жертви, щоб шлюб був добрий. Таким божеством був Ладо.

Деякі дослідники вважають Ладу жіночим божеством гармонії в природі і в любові, матір’ю-годувальницею.

Здавна в Україні існували різні форми шлюбу:

1)викрадення дівчат;

2)шлюб-купівля;

3)договірне весілля;

4)матріархальний шлюб (сватання дівчини до хлопця);

5)сватання через сваху;

6)звільнення шляхом шлюбу від смертної кари.

Опис викрадення дівчини подає французький мандрівник 17 ст. Г. де Боплан у книзі «Опис України», виданій у Франції (1650). Пі час танцю хлопець міг викрасти дівчину навіть з багатої родини: «хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом  і свободою викрадати під час танка шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній ліс і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця; інакше пропала його голова. Якщо викрадена дівчина побажає вийти за нього заміж, він зобов’язаний під страхом смертної кари одружитися з нею; якщо ж ні, - викрадач вільний від покарання».

Цікавим звичаєм є сватання дівчини до хлопця: відмовляти дівчині вважалося        гріхом, адже застосовувався цей звичай тоді, коли хлопець обманув дівчину. Ця форма шлюбу була рятівною для дівчини.

Звільнення від страти шляхом шлюбу – це народна українська традиція. У письменних правових статутах її не було, тобто, це був не писаний закон. Рятувати від страти могла дівчина або вдова, якщо мали стратити хлопця, а також хлопець, якщо засудженою була дівчина. При цьому шлюб дозволявся лише тоді, коли була взаємна згода.

Шлюбний вік у 19 ст. для парубків становив 18-25 років, для дівчат 16-23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і в 14-15 років. Існував звичай спочатку віддавати заміж старших дочок, потім молодших. Якщо молодша виходила заміж раніше, це вважалося ганьбою для старшої дочки. Так само за старшинством одружували і синів. Найкращим часом для весіль вважалася осінь: з 15 серпня до 14 листопада, а також від 6 січня до посту у березні. . За законами народної етики починати весілля серед тижня – непристойно, тому найчастіше їх проводять у вихідні або свята.

Проект 2.  «Основні етапи та традиції українського народного весілля»

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення. Відповідно до цього формувалася весільна обрядовість – справжня народна драма, що включає ігрові дії, танці, співи, музику.

У характері Весільної обрядовості відбилася народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть.  Пережитком матріархату є  пріоритетна роль матері у весільних дійствах. Саме вона вирішувала питання про заміжжя дочки, зустрічала весільний поїзд, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочку-наречену  у вінок, вела молодих на посад. Рудиментом шлюбу дохристиянської доби є звичай накривати сина-нареченого білою переміткою у барвінкових обрядах.

У цілому ж українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включала сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір. Власне весілля складалося із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітанню коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви, рядження. Післявесільний цикл присвячувався вшановуванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин та гостин.

  1. Дошлюбне спілкування

Весіллю передували дошлюбні обряди, важливими компонентами яких була ритуалістика  молодіжного спілкування.

Українці кажуть: «Як склався у людини шлюб, так піде і все її життя». Ця народна мудрість виходить з того  величезного значення, яке надавали шлюбу в сім’ї, особливо у минулому, коли одружувалися на все життя і тільки з однією людиною. Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси. Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада – голову міцного господарства.

Найпоширенішими формами дошлюбного спілкування були вулиці, забави, годенки, вечорниці тощо. На забавах молодь розважалась, співала, танцювала, водила хороводи. У холодну пору збиралися в приміщенні на досвітки та посиденьки. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем.

Випадки, коли дівчата давали волю нестримному коханню, траплялися рідко, тому що вся система виховання молоді ґрунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.

Сватання. Починалося весілля сватанням, коли посли від молодого (старости, свати, сватачі, посланці) йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час (на М’ясниці та від Паски до Трійці). Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона.

Сватання дівчини. Прийміть мене, мамо, я ваша невістка – такими словами два століття тому дівчина починала сватання. Згідно з існуючими звичаями, вона мала на це таке саме право, як і хлопець.  Сватання дівчини здавна побутувало у різних народів і не суперечило традиційним шлюбним ритуалам. Але вже за середньовіччя цей звичай почав сприйматися як небажана форма сватання. Дівчина пропонувала хлопцеві руку, не заручаючись його згодою, причому їй дуже рідко відмовляли, бо це могло накликати нещастя. Про силу цієї традиції свідчить звичай, що існував у ХVIII ст.: злочинця, засудженого до страти, могли помилувати, якщо котрась із дівчат висловлювала бажання взяти його за чоловіка.

Умовини - знайомство з господарством молодого, яке здійснювалося невдовзі після успішного сватання. Природа цього звичаю пов’язана з укладом селянина-трудівника, для якого господарство було основою його життєдіяльності. В ньому проглядається і серйозність ставлення до утворення сім’ї, якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини. Батьки парубка намагалися якомога  краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб Умовини завершились шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коней, волів або сільськогосподарський  реманент.

Заручини  - заключний етап сватання, обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. На заручини до молодої разом із молодим приходили його батьки й родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу. На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений – барвінкову квітку, наречена – червону стрічку у косах або квітку. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала у ньому. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде – не буде щастя у подружньому житті.

Барвінкові обряди розпочинали весілля. Вони символізували освячення шлюбу громадою і включали цілий ряд обрядових дій: збирання барвінку, материнське благословення на плетіння вінків, їх виготовлення та одягання. У різних районах України барвінкові обряди мали свої особливості. Найбільш поширеними вони були в Карпатах та на Наддніпрянщині.

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодого й молодої. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від нежонатої молоді. Дівич-вечір у домі молодої відзначався особливою ліричністю.  Дівчата- подруги вили гільце: оздоблювали квітками, стрічками та букетиками колосків виготовлені під час барвінкових свят вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки для молодого й молодої як символ наречених. Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушки. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. Старша дружка  чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню й сусідів на весілля.

Весільний поїзд. Його складали головні дійові особи весільної обрядовості – з боку молодої  і з боку молодого. На перших етапах весілля ці групи перебували у протиборстві, на заключних – у порідненні. Центральними фігурами весільних поїздів, навколо яких розгорталися всі обрядові дії, були наречені. Групу нареченого представляли старший дружка (боярин), хорунжий, старший сват, дружка, світилки, групу нареченої – старша дружка, брати. Всі вони разом складали почет молодих.

Бгання короваю  - один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію. Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся із дотриманням певного сценарію. Бгали його у п’ятницю або в суботу в домі молодої , у родичів  або ж в обох молодих. Часто у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, символізуючи поріднення сімей. Бгали коровай спеціально запрошені заможні жінки, які приносили з собою борошно, яйця і сало. Вважалося доброю ознакою, коли кількість коровайниць була непарною (найкраще сім). При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. Спільні дії під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім’ї. . Для цього коровайниць зв’язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір’я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений – злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці його розподіляли між усіма присутніми.

Запросини  передбачали збір весільного поїзда та запрошення гостей. Їх проводили у неділю зранку. У супроводі бояр та дружок матері молодого й молодої виряджали своїх дітей на Запросини. Молода у національному вбранні, прикрашена квітками й стрічками, обходила хати й дарувала господарям шишки, промовляючи: «Просили вас батьки, і я прошу прийти на малий час, на весілля до нас». Як правило, запрошували близьких і далеких родичів, сусідів та знайомих, а у невеликих селах – усіх мешканців.

Виряджання молодого - початок кульмінаційного весільного обряду – посаду молодих, який мав санкціонувати шлюб. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух та обсипаючи зерном та дрібними монетами, опісля молодий у супроводі весільного почту їхав по наречену.

Викуп нареченої . Основну обрядову і санкціонуючу функцію виконувала мати молодої : вона зустрічала  почет, благословляла заручених на вінчання, а потім зустрічала їх після нього. Зустріч відбувалася біля порогу оселі нареченої. Молоді тричі вклонялися батькам, а ті підносили їм хліб-сіль. Часто мати зустрічала молодих у вивернутому кожусі : щоб зять був багатий. Складна церемонія весільного походу передбачала і декілька викупів за наречену. Перший влаштовували у вигляді перейми неодружені хлопці на знак того, що відпускають дівчину з молодіжної громади. Повторювався  викуп біля воріт хати нареченої (ворітна)- за право вступу молодого на територію іншого роду, потім у сінях – за місце біля нареченої. Останній викуп – весільний пропій – відбувався наприкінці весілля.

Посад - обрядові дії, що санкціонували остаточне скріплення шлюбу та поріднення родів. Вони включали обряд викупу місця біля нареченої, обмін дарами між родинами молодого і молодої, розподіл короваю та обдарування молодих.

Вінчання - форма церковного шлюбу, яка запроваджувалася Синодом протягом 17-18 ст. На перших етапах цього процесу вінчання погано сприймалося населенням України, оскільки суперечило народним весільним обрядам. Повінчані молоді часто жили нарізно, аж поки не справлять традиційне весілля. Лише поступово освячення шлюбу в церкві набрало юридичної сили і стало невід`ємним компонентом весілля. І все ж таки остаточне скріплення шлюбного союзу залишалося за народними обрядами. Перед тим як йти до церкви, молоді просили у батьків благословення. Йдучи до церкви, молода часто клала собі за пазуху залізний ключ або цілушку хліба. Виходячи з церкви, молоді з`їдали хліб, щоб жилося не вбого. Під час Вінчання дружки тримали на правому плечі  молодого хлібину зі свічкою, а над лівим плечем молодої перемітку.

Покривання  – найдраматичніший весільний обряд, що символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з’їдання молодими символізували створення нової сім`ї. Далі символічні дії через розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу. Молоду садовили на діжу, брат або приданка розплітали їй косу і мастили волосся маслом чи медом. На Поліссі втинання коси здійснював молодий : посадовивши наречену собі на коліна, відрізав косу ножицями. На Закарпатті зберігся і більш архаїчний обряд – відсікання коси. Відрізавши косу, молоду покривали очіпком. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі.  Від цього моменту вона переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися вбранням : заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. Виходити поміж люди без нього вважалося непристойним. Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

Комора  – цикл обрядів шлюбної ночі, що складався з двох частин:  перша включала обряд перевдягання молодої, чипчини, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості (перезву); друга – приєднання невістки до родини чоловіка, розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого. Подекуди завершальний весільний обряд мав назву пропій або придани. Наступного ранку дотримувалися ряду обрядів, в основі яких лежала віра людей в особливу силу молодої. В їх числі митвини – ходіння молодої по воду, вмивання та окроплення всіх оточуючих; биття  каші – ритуальне приготування каші, її «продаж» гостям та обсівання нею двору й худоби.

Калачини - обряд післявесільного циклу, спрямований на зміцнення зв’язку між сватами та полегшення періоду адаптації нареченої в чужому роду. Відбувалися Калачини через місяць після весілля у батьків молодої, куди приходили на гостину молоді з найближчими родичами та батьки молодого. За звичаєм, молоді дякували своїм батькам, даруючи їм по 12 калачів, батьки у свою чергу обдаровували молоде подружжя полотном та перемітками.

Проект 3. «Весілля в українській літературі»

Обряд сватання у творі  Т.Г. Шевченка

«Покохавши літо чи два.. парубок до дівчиного батька й матері посилав старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних. Коли батько й мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Уривок із п ‘єси Т.Шевченка “Назар Cтодоля”

Галя (вбегает в восторге):Приїхали, приїхали!

Хома(вздрогнув):Оце ж ти мене злякала! Піди у свою кімнату та прийдеш,як кликну.

Галя:Чого у кімнату?Я тут зостанусь,ніхто не побачить.

Хома:Незвичайно:закон не велить.

Галя:Ну,так я піду.(Уходить)

Хома с важностью садится за стол.За дверью стучат три раза.Входят два свата с хлебом и,низко кланяясь хозяину,кладут хлеб на стол.

Свати:Дай, Боже, вечір добрий, вельможний  пане!

Хома:Добривечір і вам.(Дает знак свату. Том кланяется. Хома шепче ему на ухо и потом продолжает.)Добривечір,люди добрі!Просимо сідати;будьте гостями. А відкіля се вас Бог несе?Чи здалека,чи зблизька?Може,ви охотники які?Може,рибалки або,може, вольнії козаки?

Сват(тихо покашливает):І рибалки,і вольнії козаки. Ми люди німецькії,ідемо з землі турецької.Раз дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу товаришу: ”Що нам дивиться на погоду? Ходім лишень шукати звіриного сліду”. От і пішли. Ходили-ходили,нічого не знайшли. Аж гульк-назустріч нам іде князь,підніма угору плечі і говорить нам такії речі: ”Ей ви, охотники,ловці-молодці!Будьте ласкаві,покажіте дружбу. Трапилася мені куниця – красна дівиця;не їм,не п’ю, не сплю від того часу,а  все думаю,як би її достати. Поможіть мені її піймати;тоді чого душа ваша забажа,усе просіте,усе дам:хоч десять городів,або тридев’ять кладів,або чого хочете”. Ну,нам того й треба.

Пішли ми по слідам,по всім городам,по усіх усюдах,й у Німеччину,і у Туреччину;всі царства й государства пройшли,а все куниці не знайшли.От ми й кажемо князю:”Що за диво та звірюка?Хіба де кращої нема?Ходім другої шукати”.Так це тобі! Наш князь і слухати не хоче.

“Да вже,-каже,-я не з’їздив,в яких царствах,в яких государствах не бував,а такої куниці,сиріч красної дівиці,не видав”.Пішли ми вп’ять по сліду і якраз у се село зайшли;як його дражнять,не знаємо.Тут вп’ять випала пороша. Ми,ловці-молодці,ну слідить,не ходить;сьогодні вранці встали і таки на слід напали.

 Певно,що звір наш пішов у двір ваш,а з двору в хату та й сів у кімнату;тут і мусимо піймати;тут застряла наша куниця,в вашій хаті красная дівиця. Оце ж нашому слову кінець,а ви дайте ділу вінець. Пробі,оддайте нашому князю куницю,вашу красну дівицю.Кажіть же ділом,чи оддасте,чи нехай ще підросте?

Хома (притворно с серцем):Що за напасть така!Відкіля се ви біду таку накликаєте!Галю!чи чуєш!Галю!Порай же,будь ласкава,що мені робити з оцими ловцями-молодцями.

 Галя выходит на средину светлицы,останавливается и стыдливо потупив глаза,перебирает пальцами передник.

Бачите ви, ловці-молодці,чого натворили?Мене,старого,з дочкою пристидили!..Гай-гай!Так ось же що ми зробимо:хліб святий приймаємо,доброго слова не цураємося,а за те,щоб ви нас не лякали,буцім ми передержуємо куницю,або красну дівицю,вас пов’яжемо.Прийшов і наш черед до ладу слово прикладать.Ну,годі ж тобі,дочко,посупившись стояти;чи нема в тебе чим сих ловців-молодців пов’язати?Чуєш-бо,Галю?А може. Рушників нема?Може,нічого не придбала?Не вміла прясти,не вміла шити – в’яжеш,чим знаєш, - хоч мотузком,коли ще він є.

 Галя уходит в свою светлицу и немедленно возвращается,неся на серебряном блюде два вышитие полотенца,и кладет на хлеб,принесенный сватами;потом подходит к отцу,и низко кланяется,и целует руку;потом берет блюдо с полотенцами  и подносит сватам – сперва одному,потом другому.Сваты,взявши полотенца,кланяются Хоме.

Сват:Спасибі ж батькові,що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі,дівко,що рано вставала,тонку пряжку пряла,придане придбала.

Галя берет полотенца и перевязывает через плечо одному

и другому,потом отходит и робко поглядывает на двери.

Хома (к Гале):Догадався,догадався!Ти хочеш і князя зв’язати. Нехай завтра обоє його зв’яжемо. Бач,мабуть,злякався,що не показався. Стривай,попадешся,не втечеш!

  Сват:Він і сам прилетить,як зачує, що так похваляєтесь.

Хома: Ну,поки вже долетить,нам нічого ждати. Просимо сідати. Що там   є,поїмо,що дадуть,поп’ємо та побалакаємо дещо.

А тим часом ти,Галю,не гуляй,а в корці меду наливай та гостям піднеси хліба-солі,проси з привітом і з ласкою.

Свати чинно садятся за стол.Галя принимает от отца чарку и флягу и подносит  старшому свату. Сват не принимает.

 Сват:Ми вам такої халепи натворили,що боїмося,щоб ви нас не потруїли…Призволяйтесь самі!(Кланяется.)

Галя,посматривая на отца робко и стыдливо,подносит к губам и подает свату.

   (Подняв чару): Тепера так!Пошли ж,Боже,нашим молодим щастя,і багатства,і доброго здоров’я,щоб і внуків женити,і правнуків дождати…

Уривок з оповідання П. Куліша «Гордовита пара»

...Не зважився пан сотник і старости присилати, щоб не скепкувала вродлива Ковбанівна.  Коли ж чуємо — по селу туркіт, тур­кіт. Сам сотник ридваном курить до вдовиної хати. З ним родичі поважні у ридвані. Козацтва купа комонником — пишно й гучно завітав пан сотник до Ковбанихи.

VI

Тут же ми, - каже бабуся, -  дивуємось тому поїзду, а тут дівчата як гукнуть по селу:

Ішли дружечки у три рядочки,

Ориночка та й попереду!..

Дівич-вечір збирає вже Орина Лободівна: хустки подавала за Прохора Осауленка. Так от що воно єсть — той сотницький поїзд: се ж наша краля хоче весілля весіллям заломити, місяця сонцем загасити! Так і єсть! Маруся, мов зоря красна, то в одну, то в другу хату до свого роду, до близьких сусід і приятелів — на дівич-вечір дружок збирати. Вся в золоті, в шовках. Там одна плахта павине перо — пар двох волів чумацьких стояла, а коралям і ціни нема.    А сукня ж то з золотими усами! Вже справді так було як співають: Ішла дівчина через бір, А на їй сукня в вісім піл Як стала сукня сіяти, Стала діброва палати.

Народ так і поринув до Ковбанишиної хати.

VII

Що ж то за весілля скоїлось, то й сказати не можна! Уся сотня гуляла три дні і три ночі; самих порохів дві мірки вистреляли. Гармати до вдовиної хати попривозили. Родичі молодої з гармат у воротях стріляли, а козацтво знов з гарматами та з самопалами молодої добувало. Сотник верхи, сивий як голуб, у золотому жупані, в собольовій шапці з оксамитним зеленим верхом, а кінь під ним сірий, як рябець, кінь турецький,— такий кінь, що й старий на йому молодим здається. Так через гармату й перескочив.

А як до вінця їхали, то — Господе мій! — вісьмерик волів з Піжмурок пригнали, таких, що кожна пара незчисленні гроші коштує. Сотник у чумацтві кохався.

Та ще привезли якогось ні­мецького воза, довжелезного, що й у дворі не зміститься, та того воза самими киндяками й вислали, аж по люшнях, по колесах теліпається, на війя киндяк лягає, а волам роги як те вільце, чер­воними та блакитними широченними стрічками ввили, вінки з ду­бового листу та з золотих гвоздиків на шиї волам повішали.

То були пишні воли, що роги аж до землі звисають, а то — наче вві сні тобі ввиджується. Князь із молодою княгинею сидять високо на тому возі, а навкруги свахи, дружки, світилка з мечем і музики; козац­тво верхи, і спереду, і ззаду. Простягся поїзд до самої церкви.

Уривок з оповідання Марка Вовчка «Сон»

— Будуть нас сватать,— каже,— і висватають як пити дадуть! А ну те, дівчата, звеличаймо Домаху!

Та й почала:

Сіяла зіронька, сіяла:

«З ким ти, Домасю, стояла?» «

З тобою, Данилко, з тобою

 Під зеленою вербою;

З тобою, чумаче, Данильцем,

Під вишиваним рукавцем».

Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав?

Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила.

Та так смішками та жартами й одмовилась, а правди не сказала.

V

Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки. По куницях почали свати походжати: тільки й чуєш, як дівчата хваляться:

А я за свого Михайлика заручена!

А мене батько поблагословив за Павлуся!

Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. Тільки й радості, як стрінусь із Мотрею, наговорюся. Як уже її просила:

Скажи мені, любочко, чи правда тому, що ти говорила, чи то жарти твої? Хто тобі казав, що будуть сватать?

А хіба я не казала, кого посилала? сороку-білобоку...— Та й почне реготатись.— От, серце, я тебе пораджу хорошою радою: чого не треба — не питай. Поміркуймо лиш, як то ми і з тобою в чужу сторону оддамось, да поміж чужі люди. Яка-то наша доля вдасться! Коли б, Господи, щасна! Поприїжджаємо до своїх батьків, до матірок у гості. Що я приїду пишно та красно, а ти ще краще; сивою паровицею (бо там усе сиві воли в Мазовищі), у намітках димових, із любим чоловіком. Нехай нічним ворогам тяжко!

Та, було, як почне, як почне вигадувати, я й заслухаюсь.

Якось порядкую в своєму садку, біжить менша сестра:  — Домасю! Домасю! свати йдуть! Уже близенько! Ох мені лишечко! Побігла до хати, у сінях спинилась.

Чую — з батьком переговорюються, що прийшли до вашої милості од пана Ігната. Вийшов батько двері одчиняти, я йому в ноги, кланяюсь та плачу:  — Татоньку ріднесенький, не топіть своєї дитини!

  • А який вражий син тебе хоче топити! — каже батько.— Тоді ж бо, годі, не плач!
  • Хіба ми будемо тебе силувати, доню? — кажуть мати.— Чого плакати?
  • Я радесенька, так дякую їм:

Спасибі, мамо, що ви мене жалуєте, що за нелюба не оддаєте!

            Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку.

  • А дитина наша,— каже,— ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо та навчимо на розум добрий.
  • Оце, доню,— кажуть мати, як уже провели старостів,— се твій місяць, що за хмару зайшов.

VI

Як збулась сього лиха, мені неначе й веселіше трошки стало, дожидаю Данила з Криму... як-то він вернеться, як-то побачу його! а здумаю, що, може, яка пригода йому в дорозі сталась, то й серце моє похолоне.

Вийду собі, сяду де в садку та як задумаюсь, то думка думку спережає; робити що — ніякої охоти нема Так і маюсь цілий день. Одного ранку так-то мені важко було! Коли чую — кличуть мати:

  • Домасю! іди лиш до хати: Господь хороших гостей наслав
  • Яких, мамо? — питаю, а сама так і трушусь.

Од пана Корнія Дончука: сватає тебе за свого сина, Данила.

Боже ж мій милий! Я й не пам'ятаю, як мати ввели мене в хату, як поблагословили! Подавали рушники (я винесла щонайкра­щий, вишиваний), та й заручили нас. Старі ж радяться з сватами, а Данило схилився до мене бли­зенько.

  • Дівчино моя! — каже.— Чи любиш ти мене так, як я тебе, дуже?

Я мовчу... а так уже любо мені його слухати! Щовечора, було, прийде до мене в садок, та й ніч мені з ним не змигнеться.

А мати кажуть:

  • От тобі, доню, й той місяць, що тобі на руки скотився!

Проект 4. «Українські народні весільні пісні»

(виразне читання та ідейно-художній аналіз пісень)

 

«А брат сестру за стіл веде»

А брат сестру за стіл веде,
Милий Боже.
Веде, веде, виводжає,
Милий Боже.
Веде, веде, виводжає,
Милий Боже,
Веде, веде, виводжає,
Милий Боже.
Виводжає, научає,
Милий Боже.
Виводжає, научає,
Милий Боже. (дарування, «перепій»)

«А де ж твій, Марусенько…»

А де же твій, Марусенько,
Старший брат,
Що він твою косоньку
Розплітав?
Де він тії попліточки
Подівав?
Ой, чи він їх та на Дунай
Попускав?
Ой, чи він їх у кишеню
Заховав?
Чи він їх молодшим сестрам
Подавав?
Ані він їх на Дунай
Не пускав,
Ані він їх в кишеню
Не сховав,
Тільки їх молодшим сестрам
Подавав! (розплітання коси та закладання вінка)

«А весілля аж гуде»
А весілля аж гуде
всі у колі танцювали
що ж то свекор не іде,
а ми йому не зіграли.

  Приспів.
 Грали тестеві, тещі грали
про свекруху не забували
а тепер уріжмо хлопці,
 щоб почули всі далеко
гей танцюе свекор,
 а тепер уріжмо хлопці,
щоб почули всі далеко
гей танцюе свекор.
Сам недавно був жених,
зате молоденький тато,
а від нині серед тих,
кого свекром гордо звати.

Приспів.
І все буде, як в людей
все доладу, як у пісні,
бо найкраще для дітей
сину любому й невістці.

Приспів (двічі)

« А де та господиня?»
Перший гурт:
А де та господиня,
Що той борщ варила?
Хай його покуштує,
Що йому бракує.
Чи солі чи капусти,
Чи якої омасти?
Чи солі посолити,
Чи перцю поперчити?
Другий гурт:
Ми перцю не садили,
Ми перцю не садили,
Та й борщу не перчили.
Чи з перцем, чи не з перцем,
Чи з перцем, чи не з перцем,
Але з щирим серцем.
Перший гурт:
Тече вода з-під города,
Ще й каламутненька.
Варилиха шкварки з'їла,
А каша пісненька.
Варилиха загоріла,
А староста впився.
Нещасливий той господар,

Що на них спустився. (весільний обід, «шлюбний стіл»)

Проект 5. «Використання народних традицій під час проведення сучасного весілля»

Сватання

Молоді хлопець і дівчина вирішили одружитися. Спочатку відбувається офіційне сватання. Сватання — це вже перший акт шлюбних церемоній.  Він зберігся майже на всій території  України. Під час сватання батьки і найближчі родичі молодого приїжджають додому до молодої. На порозі свати молодого говорять: «Ми чули, що у вас є гарна голубка. А в нас є молодий  голуб. Може приймете нас?» і віддають подарунки. Зазвичай це пляшка горілки, ковбаса, фрукти і овочі. Якщо наречена згодна, її мати пропускає нареченого і родичів до будинку. Потім наречена просить їх до столу. Наречений в цей час просить руки нареченої у її батьків. Батьки благословляють дітей і бажають їм щастя та здоров’я.  Під час обіду обговорюються всі деталі майбутнього весілля і за традицією наречена з матір’ю  обдаровують родичів нареченого подарунками. Жінок – хустинами і шарфами, чоловіків – сорочками і рушниками. Зараз під час сватання відбуваються і заручини.

Запросини

Потім, за три-чотири тижні до весілля молоді запрошують гостей. Цей процес називається запросини. Але зараз, якщо молоді з різних міст або живуть далеко один від одного, то кожен запрошує гостей зі своєї сторони окремо.

Дівич та парубочий вечори

За день-два до весілля молода влаштовує дівич-вечір, а молодий – парубочий. Молоді, кожен на своєму вечорі, роблять останні приготування до весілля і відпочивають.

Викуп нареченої

Саме весілля починається викупом нареченої. Всі приготування до викупа лягають на плечі свідків. Дружка придумує різні конкурси, допомагає прикрасити будинок. Під час викупу наречений з свідком проходять різні конкурси. За неправильну відповідь потрібно заплатити. Так, витративши сотню гривень та пройшовши випробування, нареченому потрібно заплатити за молоду. Коли дружка вирішує, що грошей вистачить, нареченого пропускають до нареченої. Хрещена мати повинна подати руку молодої молодому. Це символ спільної згоди молодих на весілля. Після цього всі сідають до весільного кортеджу, наречена і наречений по окремих авто, і їдуть до РАГСу.

Церемонія укладання шлюбу

Після урочистої церемонії укладання шлюбу наречені разом з молоддю їдуть фотографуватися по різним куточкам міста, в основному до парку. Молодята, навчені синхронно посміхатися та засмикані вказівками оператора й фотографа, під’їжджають до місця проведення весільного банкету. Там батьки готують їм святкову зустріч.  Одразу виникає питання: «Де зустріти молодих?» На сьогоднішній день зустрічають чи на вулиці перед кафе або рестораном, чи в залі.

Зустріч  молодих перед місцем проведення.

Цей варіант використовують частіше. Перед входом до весільної зали шикуються батьки, свати та інші гості. Якщо є тамада, то вона буде проголошувати промову і запросить молодих до зали. Мами молодих тримають ікони в рушниках, а батьки  – коровай з сіллю на рушниках. Молоді підходять і мами тричі їх благословляють. Потім молоді відщипують по шматочку короваю, посипають сіллю і їдять. Цей обряд показує, хто в сім’ї буде розпоряджатися грошима. Якщо наречена відірвала більший шматочок – то дружина, якщо ж наречений – то чоловік. Після цього молоді тричі вклоняються батькам і цілують ікони. Інколи на поріг кладуть овече руно, щоб молоді були багатими. Ця зустріч традиційна, але має деякі недоліки. Музичного оформлення найчастіше немає. Також може зіпсуватися погода.

Зустріч молодих у банкетній залі.

Цей варіант запозичений з Європи. Недалеко від музикантів розміщують столик. На нього ставлять ікони, коровай, кладуть рушники. За столик заходять батьки. Сама церемонія майже нічим не відрізняється від попередньої, але має свої позитивні сторони: гості не чекають на вулиці, завжди є музичний супровід. Найчастіше церемонію в залі проводять під час зимових весіль.

А також використовуються такі традиції та елементи під час проведення сучасного українського весілля:

Вітання молодих (дарування, перепій);

Початок весільного святкування: перший танець, танець нареченої з батьком;

Весільний коровай ;

 «Чоботи»;

Знімання вельона (фати);

Весільний букет;

Підв’язка молодої;

Весільний торт.

Проект 7. Сценарій українського народного весілля

Український національний весільний сценарій передбачає активну участь батьків молодих. У день весілля всю увагу гостей приділено винуватцям уро­чистостей – нареченим. Проте не слід забувати і про весільних батьків, адже вони теж причетні до святкування. По-перше, це їхні діти нині створили нову сім’ю. По-друге, ще сьогодні вони перетворяться зі звичайних неньок і татусів на тещу, свекруху, тестя і свекра. По-третє, завдяки їхній наполегливій праці їхні діти такі дорослі, красиві, добрі, щирі, усміхнені й щасливі. По-четверте, саме з ними наречені укладуть на весіллі уго­ду про виховання онуків. Отже, ви переконалися, що існує багато причин, з яких ми просто зобов’язані приділити особливу увагу весільним бать­кам. Це можна зробити в декілька етапів.

Отже перший обряд, що проводиться після прибуття до банкетного залу –Благословення одруженої пари батьками.
Що потрібно: Невеличкий столик, накритий вишитим рушником, коровай, таця із зерном, цукерками з дрібними грошима.
Молода пара стає навпроти батьків. Зі словами «Благословляю на довгу щасливу дорогу» та короваєм у руках спочатку дітей благословляють мати і батько молодої, потім молодого. Можна додати до цього обряду сучасний елемент – шампанське. Староста наливає шампанське у 6 келихів після благословення для молодят та їх батьків. Вмістом таці (пшениця, гроші, цукерки) посипають гостей.

Другий обряд - Весільні ворота
Це можуть бути красиві ворота із зелені, ялинкових гілок, прикрашених стрічками, а якщо нема можливості підготувати таке, то можна взяти вишитий рушник, який тримають дружби, як ворота. За воротами стають дружки і коли гості входять у «ворота», вони чіпляють їм віночки з квітів. Нежонатим – на ліву сторону, жонатим – на праву. Музиканти в цей час грають марш.

Після цього можна провести обряд обдаровування (гості дарують подарунки молодим) або відкласти його до середини весілля. Далі брат заводить сестру за стіл. Молодій зав’язують стрічку навколо пояса, або вона бере її за один кінець, а брат – за інший і обводить тричі навколо столу.
Торг за місце біля молодої – ще одна перепона для молодого.
Свекруха накриває невістку хусткою, молода лягає на хліб. Продає місце брат, торговці – зі сторони молодого. Беруть участь також старости, дружки. Торговці мають мати багато дрібних монет в мішочках «Срібло» (1,2,5 коп) та «Золото» (10, 25, 50 коп.).  Спочатку пропонується вино, цукерки, в кінці – гроші. Все це має супроводжуватись жартами, підколками. Не варто затягувати торг більше 10 хв. Після продажу місця під весільний спів («Брат-татарин віддав сестрицю даром») молодий вітається з братом за руку і сідає біля молодої – це  сигнал для гостей сідати. В цей час може звучати марш «До столу».

Перший стіл
«Перепивання», тобто виголошення тосту та підняття келихів за молодих. Старости – наливають і оголошують того, хто каже тост, тому вони повинні мати списки весільних гостей. Кожне «перепивання» закінчується вигуками «Гірко!»

Обряд свічки. (Символізує запалення родинного вогню). Що потрібно: 1 велика та 2 малі свічки.
Тітка молодої бере велику свічку вмощує в коровай, яким благословляли молодят, каже, що зараз єднаються два роди, молодого і молодої, і може від себе сказати побажання. Коровай вже на столі. Мами в цей час стають за молодими. Тітка запалює малі свічки і дає мамам, і вони звертаються з побажаннями та настановами до своїх дітей. Гості в цей час співають: гори, гори ясно, щоби не погасло. Велика свічка має горіти протягом усього банкету.
Обряд «Гільце», що символізує дерево роду. Виносять його дружби. Це має бути вербова розгалужена зелена гілка. Стовбур приблизно 1 см, висотою близько метра, головне – гілляста. Старший дружба несе гільце. Молодший – тацю з прикрасами (бублики, блискітки, цукерки). Вони підходять до кожного гостя, і кожен зав’язує прикрасу. Ставлять гільце в хлібину, на яку лягала молода, його прив’язують, щоб не впало.

Далі може бути танцювальна частина, яку відкривають молодята першим танцем. Після танців звучить марш до столу.

Другий стіл

Відомий, мабуть, всім обряд викрадення молодої. Оголошується, що молода пропала, її викрали і молодий має платити викрадачам за повернення молодої. Після успішного торгу молоду повертають до зали. Далі знову «перепивання».

Обряд «Чоботи». Відбувається в кінці другого столу. Учасники: теща, зять.
Що треба: красиві червоні чоботи або гарні туфлі, подерті чоботи, таз з водою, жалка кропива, ганчірка для підлоги, рушник, мило, табуретка. Музики грають «Чоботи». Теща сидить на табуретці і молодий миє їй ноги кропивою, примовляючи, що це дуже корисно для здоров’я. Витирає ноги ганчіркою, взуває в порвані чоботи, намагається потанцювати «Польку». Виходить погано. Тоді молодий знімає старі чоботи, кидає об підлогу і вже миє ноги тещі гарним милом та одягає красиві туфлі. Гості в цей час мають жартувати. Тепер теща із зятем вже танцюють, як слід. Починається забава знову з танцями та іграми. («Голубка», «Каперуш», «Хусточка»).

Третій стіл, солодкий.
Відбуваються останні перепивання.

Обряд розрізання короваю. Старший дружба виносить коровай. (Другий коровай, не той, яким благословляли). Дружба тричі запитує громаду: Чи мені цей коровай в печі сховати чи на люди роздати? Йому тричі відповідають: На люди роздати. Старший починає різати коровай, молодший допомагає, а староста наливає. Музики співають, поіменно називаючи гостей, до яких підходять дружби, даючи кожному шматок короваю.

Обряд розплітання молодої. Учасники: молода, свекруха, теща. Розплітається коса. Спочатку це робить молодий, потім теща і свекруха. Далі одягається хустка – покривання голови. Свекруха намагається запнути молоду, а та тричі скидає. Потім молода кидає букет. Починає звучати «Горіла сосна» і молода перетанцьовує із усіма незаміжніми дівчатами, поклавши їм на голову фату, потім зі хлопцями (фата кладеться на плече). На завершення молоді говорять заключне слово, дякують батькам та всім хто зібрався. В кінці гості співають молодим  «Многая літа».

   ІІІ. Закріплення знань, умінь та навичок

Вибірково-асоціативний диктант «Психологічний портрет українців у весільній обрядовості».

Романтичні, суворі, доброзичливі, поетичні, щедрі, жадібні, боязливі, сумні, веселі, дотепні, жартівливі, серйозні, вразливі, стійкі, сильні, рішучі, мужні, сміливі.

  ІV. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

Продовжіть речення: «Ніколи б не подумав (подумала), що…»

       «Мене вразило..»

       «Найбільше мене зацікавило…»

        «Весілля для мене…»

  V. Домашнє завдання

Навчитися виразно читати, аналізувати весільні пісні; підготувати усний твір «Традиції минулого в сучасних обрядах одруження батьків, рідних, знайомих».       

 

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Нові матеріали

Затверджено професійний стандарт вчителя початкових класів
Як влаштувати дитину у садочок
Чим дивували китайці, що знають про Україну та яка насправді освіта й зарплата в Китаї: доцент тернопільського педагогічного університету про найцікавіше
Вступна-2018: ТОП-10 спеціальностей з найбільшим прохідним балом
Лише два із 17 педагогічних університетів України можуть похвалитися високими балами своїх вступників
Майже 59 тисяч вступників вже отримали рекомендації на бюджетні місця, - МОН
1 серпня в електронних кабінетах вступників буде розміщено рекомендацію на бюджет
5 ключових змін позашкільної освіти – від створення нової моделі фінансування до модернізації змісту, - МОН
З-під вінця на іспит: у тернопільському педагогічному університеті абітурієнтка складала вступний іспит у день свого весілля
До 31 серпня вступники на бакалавра заочної форми зможуть зареєструвати електронні кабінети

Популярний ВНЗ

Тернопільський національний педагогічний університет ім.В.Гнатюка

Буяк Богдан БогдановичРектор університету
доктор філософських наук,
професор Буяк Богдан Богданович