Виховний захід «Родина у житті людини»

Навчальний рівень: 

Ковальчук Людмила Степанівна, учитель української мови та літератури загальноосвітньої школи І-ІІІ ст.  Любешівськийрайону Волинської областіКовальчук Людмила Степанівна,
учитель української мови та літератури
загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. 
Любешівського району Волинської області

 

Давайте поговорим про життя!
Отак зберемося і поговорим,
Поділимося радістю і горем,
Давайте поговорим про життя!
Давайте поговорим про людей!
Вони теж люди, як це нам не дивно,
Коли їх скривдили – їм теж буває кривдно,
Давайте поговорим про людей!
Давайте поговорим про батьків,
Що нас вони родили і ростили,
В нас вклали стільки мрій, старань і сили,
Давайте поговорим про батьків!
Давайте поговорим про дітей,
Що в них надія ваша, ваша радість.
Буває, нам не дати з ними ради,
Давайте поговорим про дітей!
Давайте поговорим про любов,
Бо як на світі жити без любові?
Ну що? Ви до розмови вже готові?
Давайте поговорим.

Діти, чи задумувалися ви коли-небудь над значенням слова «світ» і хто ви у ньому?

Світ. Це все, що оточує людину від дня появи у ньому. І кожен, на думку Володимира Вернадського, зможе осягти світ, коли збагне своє місце у ньому.

Світ. Це – батько і мати, які в дитячому сприйманні часто зливаються в одне поняття «батьки». Вони переливали у свою дитину власне світорозуміння, благословили на добро, на щастя.

Мудрими є слова про те, що людина має чотири підпори у житті: дім із сім´єю, роботу, людей, із якими проводить свята і будні, і землю, на якій стоїть її дім. Одна важливіша за іншу. Похилиться одна з них – увесь світ сколихнеться.

Ріка вмирає без джерел,
Дерева сохнуть без коріння.
У ріднім краї ти орел,
Твій родовід тут: покоління.
Тут центр землі – 
В моєму місті чи селі,
На тім подвір´ї, де зелені трави,
Де маків цвіт, калинові заграви,
Де сивий журавель під небесами,
Де на стежині слід моєї мами…
Тут центр землі.

Життя прожити – не поле перейти. Багато чого потрібно звідати на світі. Багато пережити. Ми щасливі вже тим, що живемо. Ниточка нашого родоводу розпочинається у батьківському домі.
Тут ми вперше відчули любов батьків своїх і самі полюбили їх. Сюди повертаємося ми з далеких і близьких доріг, несемо свої радощі, сумніви і печалі. Рідна хата – лагідна й тепла пристань для наших душ. 
У народній легенді про те, як з´явилася перша хата, говориться, що коли Янгол прорубав вікна та затяг їх риб´ячим міхуром, а жінка з дітьми стали прибирати та тішитися, що мають таку гарну світлу оселю, Янгол замилувався ними та й залишився назавжди стояти при віконці. Тому, повчає легенда, боронь Боже – плювати у вікно! А ще не можна в хаті лаятися, сваритися, битися, бо Янгол плакати буде – він же залишився, щоб милуватися нами. А яке ж милування з лайки та бійки?! Так учить народна мудрість: кожен повинен намагатися зробити свій дім не просто сяким-таким пристанищем, а саме родинним вогнищем, де відігрівається душа, панує атмосфера любові й доброти.
У дружній родині, де всі люблять одне одного, коли немає когось хоч одного із сім´ї, стає сумно і тривожно. Навіть якщо той хтось поїхав у цікаве відрядження, вдома за ним сумують, бо порушується гармонія родинного життя, звичний порядок, який панував у родині. Подумавши над цим, можна зрозуміти, чому про недоладну, безглузду людину кажуть, що в неї «не всі вдома»…
Часто в розмові двох можна почути: «А як там твоя половина?». Зараз інколи в цій фразі вчувається гумор. Але ж у ній виражається народний погляд на подружжя як на єдине ціле.
Хату, де панує радість, затишок і спокій, народ здавна порівнював із віночком, з улюбленими квітами та рослинами:

В цьому дворку – як у вінку.
Там господар – як виноград,
Господиня – як калина,
А діточки – як квіточки!

Мій отчий дім, де всі стежки мої
Веселками ясними перевиті,
Де у садах співають солов´ї,
Де шлях в світи лежить в пахучім житі.
Мій отчий дім, ти дав мені усе,
Моя родина піснею багата,
Ввійшла у серце світом голосним, 
Як та любов, що нам дарує мати.
Мій отчий дім, не перебудь в мені
Пристанищем дитинства тимчасовим.
Мій отчий дім, даруй мені пісні
І мамине до болю рідне слово.

Є скарби, заховані в землі. Є такі, що розташовані на поверхні і передаються з покоління в покоління. До таких скарбів належить пам´ять роду. Не вивітрити з голови цю пам´ять, зберегти в спадок онукам і правнукам – ось наше з вами завдання. А починається воно з найпростішого – шани до батьків і членів усієї родини.
Пам´ять роду, народу не обривається, не міліє, духовний світ не втрачається, а переходить у спадок новим поколінням. «Без роду нема народу», «Яке коріння – таке й насіння», – говорить народна мудрість. У кожної родини живе пам´ять про людей, яких варто наслідувати. Через зв´язок часів і поколінь, через пам´ять народу, роду свого, сім´ї ми відчуваємо своє споріднення.

Шануймось, єднаймось і будьмо,
Тримаймось родинного стебла,
Забудьмо чвари і себе не гудьмо,
Хай більш буде любові і тепла.
Братаймося від серця і до серця,
З родиною ділімо хліб і сіль,
А хто на нашу душу замахнеться,
На захист ми збираймось звідусіль.

«Родина», «рід» - які слова святі!
Вони потрібні кожному в житті.
Бо всі ми з вами – гілочки на дереві,
Що вже стоїть віки.
Це дерево – наш славний родовід,
Це батько, мати, прадід мій і дід.

Родина, дорога родина!
Що може бути кращим в світі цім?
Чим більше дорожить людина
За батьківський і материнський дім?
Що може бути кращим за вечерю в домі
За батьківським міцним столом,
Де в шумнім гомоні і в кожнім слові
Все сповнене любов´ю, а не злом?
Де можна більше зачерпнуть любові?
Де взяти більше доброти?
Як в материнськім ніжнім слові,
Як з батька щедрої руки.

Батьки – це той потрібний усім корабель, який не боїться ніяких штормів та бурі. Це порятунок у морі відчаю та болю.

Мати впадає – не спить біля сина,
Мліє душею, бо хвора дитина,
Плаче маленький: «Мамочко, пить…».
Руки гарячі до них простягає,
Мов захистити від болю благає.
Весь, ніби свічка тоненька, горить.
Знову і знову: «Таточку, пить…».
Любий синочку! Тобі все віддати
З радістю можуть твій батько і мати:
Душу і серце, силу і кров,
Тільки б ти хворість чорну зборов,
Тільки б піднявся ти знову із ліжка,
Став би на жваві пружинисті ніжки,
Знову побіг у веселий садок,
Крихітко рідна, любий синок!
Землю піднімемо, серце дістанем, – 
Тільки б ти, сину, отак не зів´янув,
Тільки б ти, сину, очей не закрив,
Тільки б ти жив. Тільки б ти жив!..

Шанування батьків – один із найсвятіших обов´язків людини і несплатних боргів дітей. Батьки нас зростили, виховували, навчали добра, леліяли, любили. І як же нам не відплатити їм пошаною, любов´ю, ласкою.
Легенда про матерів
Колись давно на узбережжі Чорного моря жили люди. Вони орали землю, випасали худобу, рибалили.
Восени, коли закінчувались польові роботи, люди виходили на берег моря, співали, танцювали, влаштовували веселі ігри, які закінчувались пусканням стріл щастя.
Дивитися на ці ігри виходив з морських глибин цар морів та океанів Нептун. Це був надзвичайно страшний і сердитий володар морської стихії.
– Хоч як люди нахваляються своєю силою, а мене бояться. Ніхто з них не насмілився пускати стріли у бік моїх володінь! – говорив він, сміючись.
Одного разу вийшли до вогнища юнаки і, повернувшись у бік моря, всі як один, пустили туди стріли.
Як же розгнівався Нептун!
– Я вас всіх поховаю у безодні морській! – заревів він.
Жінки, дивлячись на своїх синів, замислились. Цар морський і справді може поховати їхніх дітей у морі. А жінки були тут сильні, вродливі і ніколи не старіли.
Думали, думали жінки і вирішили віддати всю свою силу синам. Юнаки, взявши материнську силу, підійшли до самого берега моря.
Щоб не пустити їх до води, Нептун кинув величезний вал, але юнаки вистояли. А матері після цього стали слабкими.
Ти бачив слабких жінок? Якщо зустрінеш, то не насміхайся: всю свою силу вони віддали своїм дітям.
Коли Нептун побачив, що юнаки витримали натиск важкого валу, він люто вигукнув жінкам:
– Хай ваші сини вистояли проти мене на березі, але в морі я їх переможу, я порву їм руки.
Жінки знову зажурились. Раптом на поверхню води вийшли дочки морського царя. Вони, як і їхній батько, були некрасиві, а тому сказали:
– Жінки, віддайте нам свою красу – за це ми дістанемо з морського дна трави́, зів'ємо з неї жили для ваших синів. Тоді руки будуть у них такі дужі, як у нашого батька.
Жінки погодились і віддали дочкам морського царя свою красу.
Якщо ти побачиш некрасиву жінку, не відвертайся від неї. Знай, що вона принесла в жертву свою красу заради дітей.
Коди цар Нептун дізнався про вчинок дочок, страшенно розгнівався на них, викинув їх з моря і перетворив на пташок чайок.
Ти чув, як плачуть, чайки над морем? Це вони просяться додому, але жорстокий батько не пускає їх. А моряки на чайок завжди дивляться і надивитись не можуть, тому що чайки уособлюють красу їхніх матерів.
Нарешті юнаки, відчувши міць у руках і силу в плечах, вийшли в море. Вийшли вони і зникли. Чекають-чекають матері – не повертаються сини.
З'явився знову перед жінками Нептун і голосно-голосно зареготав:
– Не діждатись вам тепер синів! Вони заблукали. Вони забули, що на морі немає доріг.
Тоді жінки вигукнули:
– Нехай буде в наших очах менше світла, але хай над нашою землею ще ясніше світять зірки, щоб сини знайшли по них дорогу до рідних берегів!
Тільки сказали це, у небі зразу ясно-ясно заблищали зірки. Юнаки побачили їх і щасливо повернулися додому. Ось чому сильні й непереможні матері віддали їм усе найкраще, що мали самі.
(За І.Панківом)
У кожного з нас найщасливіші хвилини життя пов´язані з матір´ю. Наодинці з рідними ми почуваємося щасливими, не дивлячись на те, хто є наші батьки. І ніхто не має права засуджувати своїх батьків, бо вони дали нам життя. Тому кожен у хвилину образи повинен твердити: «Своєю появою на світ я завдячую тобі…».
Дві матері
У маленькій лікарні на околиці великого міста лежали дві матері – Чорнокоса й Білокоса. Вони народили синів. Сини народились в один день: у Чорнокосої матері – вранці, у Білокосої – ввечері. Обидві матері були щасливі. Вони мріяли про майбутнє своїх синів.
– Я хочу, щоб мій син став видатною людиною, – сказала Білокоса мати. – Музикантом або письменником, відомим усьому світові.
– А я хочу, щоб мій син став доброю людиною, – сказала Чорнокоса мати. – Щоб ніколи не забув матері й рідного дому, щоб любив батьківщину...
Щодня до молодих матерів приходили чоловіки. Вони довго дивилися на маленькі личка своїх синів, а в очах у них сяяло щастя, подив і замилування.
Минуло тридцять років. У ту саму маленьку лікарню на околиці великого міста прийшли дві жінки – Чорнокоса і Білокоca. В їхніх косах уже сріблилася сивина, обличчя були порізані зморшками, але жінки були такими ж гарними, як і тридцять років тому. Вони впізнали одна одну. Вони розповідали одна одній про своє життя. Чоловіки обох жінок загинули на війні.
– Ким же став твій син?
– Видатним музикантом, – з гордістю відповідала Білокоса мати. – Невже ви не знаєте мого сина? – I Білокоса мати назвала ім'я музиканта. – А твій син ким став? – спитала Білокоса.
– Хліборобом, механізатором. 3 ранньої весни до пізньої осені син мій оре землю і сіє хліб... Живемо ми в селі кілометрів за сто звідси.
– А проте, щастя тебе обминуло, – сказала Білокоса. – Твій син став простою, нікому не відомою людиною.
Чорнокоса мати нічого не відповіла.
I дня не минуло, а до Чорнокосої матері приїхав із села син. У білому халаті він сів на білу лавку, довго-довго про щось шептався з матір'ю. В очах Чорнокосої матері світилася радість. Вона тримала у своїх руках сильну, засмаглу на сонці руку сина й усміхалась. Прощаючись з матір'ю, син, ніби вибачаючись, виклав із сумки на маленький столик виноградні грона, мед, масло.
– Видужуйте, мамо, – сказав він на прощання та поцілував її. А до Білокосої матері ніхто не прийшов. Увечері вона сказала:
– У сина зараз концерт... Якби не концерт, він, звичайно, прийшов би...
На другий день надвечір до Чорнокосої матері знов приїхав син-хлібороб із далекого села. Прощаючись з матір'ю, син виклав на маленький столик бджолиний стільник, білу паляницю й яблука. Від щастя обличчя у Чорнокосої жінки світилося...
До Білокосої матері ніхто не приходив.
Місяць лежали дві матері, щодня приїжджав до Чорнокосої матері син-хлібороб, привозив синівську посмішку, і, здавалося, мати тільки від тієї посмішки видужує.
До Білокосої матері так ніхто й не прийшов.
...Прощаючись із Чорнокосою матір'ю, Білокоса попросила її побути з нею кілька хвилин наодинці. Білокоса мати із сльозами на очах запитала:
– Скажи, люба, як ти виховала такого сина? Ти щаслива, а я... – і вона заплакала.
– Я скажу тобі всю правду. Син, якого я народила в той щасливий день, помер... Помер, коли йому не було ще й року... А це... не кровний мій син, але рідний. Я усиновила його трирічним хлопчиком...
...Патріотизм починається з колиски. Не може бути справжнім сином своєї Вітчизни той, хто не стає справжнім сином матері й батька.
(В. Сухомлинський)

Станьмо на коліна перед матір´ю і душею засвітімося – праведно, як на сповіді. Слухаймо ці слова душею, бо говорити про батьків і наодинці з батьками – це те саме, що говорити з Богом. Упадімо перед матір´ю на коліна і щиро попросімо прощення за гріхи власні і чужі, бо всі ми перед матір´ю в одвіті. Священна заповідь звучить у Тарасовому слові:

А хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
 І не буде злому
На всім світі безконечнім
Веселого дому.

У народі мовиться: «Материнська молитва з дна моря дістане», але є ще й інша примовка: «Материнське прокляття й під водою знайде». Справіку вважалося, що немає нещаснішої людини, ніж та, на яку впало материнське прокляття, і не буде успіху у справі, яка розпочата без материнського і батьківського благословення.
У всіх піснях бачимо матір у зорях – вранішніх і вечірніх. І сама вона давно стала зорею незгасною, немеркнучою, що світить звідусіль – з усіх доріг і відстаней.
Борис Олійник називає неньку «вічною зорею», адже «умирають матері, та не вмре ніколи Мати»:

Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.
Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком, –
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.
Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею
Світанковою,
Дивом-казкою.
Юним соняхом, –
Сива ластівко,
Сиве сонечко…

Мати. Мама. Матуся. Скільки спогадів і тепла таїть це магічне слово, бо називає людину, яка завжди для нас найближча, найдобріша, найкраща, наймиліша. Її очі супроводжують дітей у далеких життєвих мандрах.
І ніколи у материнському погляді не було ні фальші, ні лукавості, ні хитрування. Це погляд самої щирості, самого добра, самої зичливості. І навіть тоді, коли мати гнівалась чи просто боліло їй, – однаково ні щирість, ні доброта не пропадали остаточно з її погляду – стільки їх було в маминій щедрій душі. 
Ми часто стежили за матір´ю – як ступає по підлозі, як всміхається, як тримає вже посічену сивиною голову… Але найчастіше, мабуть, зір ловив її проворні руки. Не було, либонь, такого, чого б вони не вміли!
І завжди пахли чимось… Чи свіжовипраною й щойно випрасуваною білизною; або пшеничним борошном і гарячим хлібом, а то кропом, і петрушкою, і терпким гудинням огірків; або яблуками, грушами і медом – у Спасівку, а то просто вітряним осіннім полем, або шпарким морозцем і снігом, або першими весняними бруньками.
Десь поїхавши, тримаєш у пам´яті образ її рук, таких рідних, ніжних, щедрих, яким судилася вічна, невсипуща робота.
Це мамині руки вишили сорочку «червоними і чорними нитками», коли «малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами». Розмаїта кольорами гама українських вишивок, але переважають у них два кольори: червоний і чорний. Синонімом першого є любов, другого – журба. Радість і смуток… Печаль і веселість… Ці почуття в житті органічно поєднані і «переплелись як мамине шиття, мої сумні  і радісні дороги»… Але бережемо «горточок старого полотна і вишите… життя на ньому» - тобто пам´ять про матір.

 Пісня про матір:
Посіяла людству
Літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
Послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
Як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – 
І тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! –
Сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко…
Де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
У сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
Всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
І золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
Не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви 
Нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
Усю вашу вічну роботу, – 
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
Красива і сива, як доля,
Махнула рукою –
Злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», – 
І стала замисленим полем
На цілу планету,
На всі покоління й віки.

Стоїть на землі мати.  Стоїть на вершині двох тисячоліть і молиться за свій народ, як дві тисячі літ тому на Голгофі стояла перед розп´ятим Сином і молила Всевишнього пощадити її Дитину. Стоїть мати і молиться за народ, за своїх синів і дочок, за нас із вами. І перші слова її молитви: «Пошли, Боже, дітям щастя і здоров´я, людяності пошли їм і милосердя, доброти їхньому серцю, світлого розуму голові, дай їм бажання працювати і не зазіхати на чуже добро». 
Батько, тато, татусь… Суворий і вимогливий. А любов до дітей у нього стримана. Недарма кажуть, що дітей треба любити так, щоб вони цього не знали. Саме така батьківська любов.
Батько – захисник, годувальник. Батькове слово було законом для дітей, воно повчало, об´єднувало, утверджувало моральні традиції. Чи не від цього увійшов у повсякдення вислів: «Хоч батько скупий на слово – воно є законом!».
Не випадково казали: не навчив батько – не навчить і дядько.
А ще в народі кажуть:
Яка гребля – такий млин, який батько – такий син. 
Яке дерево – такі в нього квіточки, який батько – такі й діточки.
Добрі діти на ноги поставлять, а лихі і з ніг звалять.
Батька покинеш, то сам загинеш.
Яблуко від яблуні недалеко падає.
За науку цілуй батька й матір у руку.
Який дуб – такий тин, який батько – такий син.
Який кущ – така калина, яка мати – така й дитина.
Від родини йде життя людини.
Майже три з половиною тисячі років тому на камінних таблицях, які отримав пророк Мойсей, були вирізьблені слова: «Шануй батька твого і матір твою, щоб довгими дні твої були на землі». За пошану до батьків Біблія обіцяє добро, благополуччя.
Мудрі люди говорять: «Три нещастя є в людини: смерть, старість і погані діти». Смерть неминуча, чекай не чекай, все одно прийде. Старість невблаганна, перед нею не зачиниш дверей свого дому. Погані діти – сором для батьків. 
Легенда про Сварга:
Колись давно, ще до царя Гороха, коли людей було трохи, знищували немічних і старих, які неспроможні були приносити користь. У молодого  і дужого Сварга тяжко захворів батько. Отож, за тодішнім звичаєм, змайстрував Сварг візок, посадив у нього батька і потягнув до прірви, куди скидали старих. Покинув він біля провалля візок і пішов додому. Коли чує – тарахтить за ним щось. Оглянувся – аж то його син малий візочка тягне.
- Облиш, нащо ти взяв возика? Він же нам не потрібний, – здивувався Сварг.
- Як? – глянув на нього допитливо син. – А в чому ж я буду тебе відвозити до провалля?
Схаменувся тоді Сварг, кинувся до прірви шукати батька в надії порятувати і ще хоч трохи продовжити його життя.
Батько та мати – найрідніші, найдорожчі люди, в яких втілюється людська відповідальність за твою появу на світ, за кожний твій крок, кожен вчинок, за весь твій життєвий шлях. А повага до старших, до батьків здавна була рисою, притаманною кожній порядній, чесній і вихованій людині.

Рідний тату, живи! Рідна мамо, живи!
Найсвятіші для мене – це ви.
Свою славу дзвінку вам до ніг
Принесу й покладу я на отчий поріг.

Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло.
Ми засіваємо житейське поле
І не на день майбутній – на віки.
Між нас не ляжуть вирвами роки,
Бо наша кров пульсує в нашій долі…
Батьки і діти… Діти і батьки,
Нам нічого ділить на спільнім полі.
Оцих тополь приречений кортеж,
Що вічно супроводить Україну,
І традиційні верби, і калина – 
Все батьківське, але й синівське теж.
Все наше – од дощинки і до ріки,
До вічної Тарасової муки.
Передають своїм синам і внукам
І не на день майбутній – на віки!
Бережім одвічні заповіти – 
По собі лишити добрий слід.
Ми творці життя – батьки і діти – 
Невмирущий, мужній родовід.

Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Очевидно, мало хто знає, що у давнину було за обов´язок знати поіменно свій родовід до п´ятого чи сьомого коліна.
Святинею людського духу, скарбницею людських почуттів є сім´я, ця невсипуща хранителька пам´яті предків. Людина сама по собі – смертна, а рід, родина – безсмертні. А тому, вивішений на стіні портрет дідуся чи бабусі, іменні листи, родовідні метрики – це не просто данина традиції, це пам´ять про тих, хто був творцем нашого роду.

Батьки мої іще живі.
Я це вважаю майже дивом!
Дві гордості – їх долі дві,
Непевні дві моїх твердині.
Життя трудне – і се, і те…
Самотність розставляє сіті,
Та зігріва мене просте:
Живуть батьки мої на світі.
Батьки мої іще живі – 
Це, може, більше ідеалу!
Як дві мурашки у траві,
Ворушаться собі помалу.
Поставлю біля них своє
Маленьке серце: всі ми злиті…
Цілую день, в якому є
Батьки – мов сонце у зеніті!
На світі білому єдине,
Як і дніпрова течія,
Домашнє вогнище родинне,
Оселя наша і сім´я.
В щасливі і сумні години,
Куди б нам не стелився шлях,
Не згасне вогнище родинне,
В людських запалене серцях.

Давайте жити щасливою родиною, дарувати ближнім тепло своєї душі, ласку, щедрість, ніжність та любов. Давайте не будемо соромитися своїх почуттів, станьмо щирими, відвертими, людяними. Бо найвище благо на Землі – бути людиною.

Поклонися щодня батькові низенько,
Бо у нього серденько до твого близенько.
Поклонися щодня матінці ще нижче,
Бо серденько в неї до твойого ближче.

Хай поряд із матір´ю завжди ітиме батько. Хай кожна дитина, яка приходить у цей світ, має два крила – батьківське і материнське. Не задля того, аби літати, а щоб упевнено ходити по землі.
Найкращий спадок для дітей – не золото та маєтки, а добре виховання та навчання, що є найбільшим багатством, головною запорукою життєвих успіхів.
Саме ця ідея закладена, зокрема, у такій народній притчі: «Якщо ти даєш своїй дитині одну рибину, то вона буде сита один день. Якщо даси дві – то два дні. А якщо навчиш дитину ловити рибу, то вона буде сита впродовж усього життя».
Шановні батьки, діти беруть із вас приклад. Тож не дайте заснути почуттям любові, доброти і щедрості. Спільними зусиллями дбайте про міцні, мудрі, чемні, добрі, справедливі пагінці великого родинного дерева. А ви, діти, бережіть своїх рідних, пам´ятайте, що сонце осяює ваш радісний ранок, а для них сонце – на вечірньому прузі. Ніколи не забувайте і про свою домівку. Бажаю вам усім щастя, здоров´я, злагоди в родинах.

 

 

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ

Національний фармацевтичний університет у м.Харкові

ФАРМАЦІЯ СЬОГОДЕННЯ – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД МАЙБУТНІМ
Ректор університету
Черних В. П. Черних
Валентин Петрович –