“Феноменально щасливий збирач усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”.

І. Франко

    Володи́мир Миха́йлович Гнатю́к — український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької та Віденської Академії наук. Від 1899 р. — секретар НТШ. Від 1909 р. — член-кореспондент Російської академії наук. Від 1916 р. — голова Етнографічної комісії НТШ. Від 1924 р. — член ВУАН.

         Серед видатних учених, уродженців Тернопільщини, чільне місце належить Володимирові Михайловичу Гнатюкові. Феномен цієї людини можна зрозуміти, звернувшись до тієї багатої спадщини, яку він залишив. Це був видатний фольклорист, етнограф, мовознавець, літературознавець, історик, журналіст, редактор, книговидавець, перекладач, соціолог, демограф. Володимир Михайлович прийшов в українське народознавство, аби своїми руками підняти на висоти всеєвропейської науки такі пласти, що під силу хіба що цілим поколінням.

   Гнатюк дуже виважено підійшов до всебічного й планомірного дослідження українських теренів, передусім західноукраїнських земель, шляхом створення мережі численних збирачів фольклору, організації наукових експедицій, наукового опрацювання та видання зібраного.
   Володимир Гнатюк гідний представник української науки в світовій фольклористиці, яка, завдяки саме йому, прийняла й визнала українську народну поетичну творчість за одну з найбагатших і найбільш поетичних. Таким чином українська фольклористика стала міжнародним доробком.  Разом з тим В. Гнатюк визначився ще й тим, що завжди і всюди виступав за єдність і соборність українських земель і українського народу, а це для формування соборницької свідомості українців, що жили під різними окупаціями й витворювали відмінні форми життя і способи думання, мало велике значення. Незважаючи на величезний вклад у збереження для нащадків найкращих зразків фольклорного мистецтва, імя видатного науковця залишається невідомим пересічному українцю.

  Зі звичайних сільських хлопців у відомі і шановані науковці вибився Володимир Гнатюк. Народився В. М. Гнатюк 9 травня 1871 р. у селі Велеснів, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорська імперія (нині Монастирського району на Тернопільщині). І проживши практично усе своє життя в Австро-Угорщині, Володимир Гнатюк був єднальною ланкою передової української інтелігенції Галичини і Наддніпрянщини.

       Про гідне подиву життя вченого розповідає експозиція етнографічно-меморіального музею. Заснований музей з ініціативи мешканців Велеснева Остапа Черемшинського та його сестри Романи Черемшинської 1 вересня 1968 року. Для музею 1964−1967 рр. споруджено окремий будинок. У зібранні матеріалів та експонатів брали участь наукові працівники Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

 Збiр та опрацювання матерiалiв було поставлено на науковий ґрунт. З рiзних мiст нашої країни i з-за кордону надходили фотографiї, фотокопії документiв, книги та статтi, в яких висвiтлювалося життя i дiяльнiсть В. Гнатюка. У фондах — понад 7 тис. експонатів, з них близько 2 тис. знаходяться у фондах. Спочатку музей діяв у 5, від 1976 р. — у 8 кімнатах.

    Володимир Гнатюк був старшим у багатодітній селянській сім`ї Михайла і Василини Гнатюків. Його батька Михайла, який походив з неподалік розташованого села Коропець, запросили дякувати до Велеснева, оскільки він мав чудовий голос та співав у церковному хорі. У власності в нього був один гектар землі в сусідньому, переважно польському, селі Пужники. Цього не вистачало, щоб прогодувати сім’ю із семи осіб, а тому батько додатково підробляв ще ткацтвом, привчаючи до цього ремесла також своїх дітей. За тогочасними мірками він належав до освічених людей, адже любив читати книги, добре знав Біблію, виписував газети та, відповідно, користувався повагою в односельчан. Кілька років Михайло з родиною проживав та дякував у селі Григорів, неподалік від Велеснева. Мати співала в церковному хорі.

    Вже батько навчив сина грамоти, коли тому було 5 років. У молодого хлопчини була феноменальна пам’ять: почуту пісню він міг навіть через кілька місяців відтворити слово в слово. Це також стосувалось і цілих сторінок з Біблії, які батько часто читав вголос. Змалку потрапив він у захоплюючий світ народної творчості, на яку так багате Поділля, сприйняв у спадщину від діда Гілька і баби Марії  Савицьких. «Від них обох переймали все те домашні, особливо мій батько й мати. Крім того, двері нашої хати майже не замикалися перед різними людьми, що пересиджували в нас, немов у сільськім касині, цілими годинами, особливо ж у неділі та свята або в довгі зимові вечори, та забавлялися або різними оповіданнями, яким я залюбки прислухувався та переймав їх, або відчитуванням усяких новинок із газетки, яка все в нас була, та книжок», — згадував В. Гнатюк.

    Восени 1883 р. батько сказав йому такі слова: «Для господарства ти заслабий, у ткачі теж не годишся, зате піп був би з тебе непоганий, бо вмієш добре співати й промовляти».  У 1883 році він, учень третього класу народної школи, знав близько 100 довгих казок, багато пісень, переказів та анекдотів.  Згодом Володимира фірою відвезли на науку до містечка Бучач. На цей час йому вже виповнилося 12 років, і він міг одразу вступати в гімназію, як решта його ровесників, але, не маючи знайомств, батько дає його до «нормальної» народної школи при монастирі чину Василіянів.

    Лише у 1885 р. В. Гнатюк вступає до нижчої гімназії в Бучачі, яку закінчує у 1889 р. За рівнем успішності він належав до «середніх» учнів, а найкращі оцінки в нього були з мов, співу, історії та географії. Жвавий і темпераментний хлопець ніяк не міг призвичаїтись до схоластичних порядків у гімназії, через що часто мав конфлікти з викладачами. За весь час навчання у Бучацькій гімназії він не отримав жодної відмінної оцінки за поведінку, були тільки «mniej odpowiednia» (добре) та «dostateczna» (задовільно).

   Ще в 1880 році йому до рук потрапила антологія поезії, яку видало студентське товариство «Академический кружок» при Львівському університеті. Ця збірка справила на нього сильне враження, і він переписав деякі вірші до окремого зошита. Згодом В. Гнатюк записав туди тексти народних пісень, які пам’ятав ще з дому. Пізніше, у 1916 році, він напише про той період: «Я не мав ніякої тоді означеної мети і записував пісні лише тому, що вони мені подобалися. Але збірочка все збільшувалася, особливо в часі вакацій. До 1889 року, коли я закінчив нижчу гімназію, в ній було вже коло п’ятсот пісень».

     Після її закінчення вступив у Станіславську вищу гімназію. Проте під час канікул священик у селі Григорів М. Бачинський і його брат, який був капеланом у станиславівського єпископа Ю. Пелеша, нарадили йому вчитися у Колегії святого Атанасія в Римі, що готувала місіонерів в далекі країни. Це його приваблювало, адже обіцяло цікаві подорожі та враження. Єпископ прийняв його заяву, але через якусь епідемію виїзд Гнатюка відкладався кілька разів. Юліан Пелеш радив Гнатюкові зачекати до наступного року, але той відмовився, «давши собі слово ніколи не бути духовним, хоча родичі були би се радо бачили».

    У Станіславі Володимир продовжував збирати народні пісні, хоч, як сам висловлювався, «очевидно не мав іще свідомості їх ваги для науки». Під час навчання в цісарсько-королівській гімназії в Станиславові друкувався у бережанській газеті Л. Джулинського «Посланникъ», де була надрукована його перша стаття «Рукомиш». Вислав до москвофільської львівської газети «Новый Галичанинъ» чималу збірку записаних народних пісень.

     У середині другого півріччя В. Гнатюка не хотіли приймати до гімназії, через що він мусив далі жити у батьків у Григорові. Щоб не гайнувати часу, записував нові фольклорні матеріали. Зазвичай пісні він записував у батьківській хаті від рідних, сусідів чи гостей. Для заохочення респондентів він іноді і сам їм співав. Це підтверджує лист батька за квітень 1891 року: «Кланяються і поздоровляють тебе твої співаки і співачки та просять, щобись прибув додому на вакації і щобись призбирав якнайбільше пісень світських і также набожних кавалків, щобись научив їх співати. Просять мене, бись купив збірник пісней розмаїтих. Тепер приходять дуже радо на спів».

      В 17 років вже мав рукописну збірку, що вміщувала понад 500 мелодій. Вже в цей період почав серйозно студіювати фольклористичні та етнографічні праці. Проте, наука коштувала йому численних хронічних недуг, з якими довелося боротися ціле життя.

   У 1891 р. Володимира Гнатюка призвали на військову службу, але комісія визнала його нездатним до війська, і він без перерви міг продовжувати навчання. Станиславівська цісарсько-королівська гімназія славилася не тільки високим рівнем знань, але й дуже суворим режимом. Зокрема, тодішній директор І. Керек’ярт забороняв учням будь-яку позашкільну діяльність, зокрема брати участь в якихось молодіжних товариствах, читати заборонену літературу і, як не дивно, публікуватись у пресі. Через це схильність до публіцистики В. Гнатюка, розпочата у Бучачі, не могла проявлятись аж чотири роки.

    Під час навчання в Станиславові (1890 – 1894 рр.) Володимир Гнатюк жив бідно, іноді не вистачало навіть на базові потреби. Причиною цього було тодішнє падіння попиту на домоткане полотно, яке поступово витіснялося фабричною продукцією внаслідок промислової революції. У зв’язку з цим його батьки менше продавали своїх виробів. У листі до сина за 29 травня 1894 р. батько Михайло скаржився: «Так довго я тобі не писав з причини тої: мислив єм, що де вистараю для тебе пару злоти, тай годі, ані позичити, ані не мож корову продати». Щоб все ж завершити навчання, хлопець мусив підзаробляти час від часу фізичною працею і давати приватні уроки молодшим учням із багатших родин. Останнє було тоді доволі поширеною практикою серед гімназистів. «Мої життєві обставини складалися все так, що поза годинами шкільними мусив я заробляти на життя вже від першого класу в гімназії»,— писав згодом Гнатюк. 

      Додатковим несприятливим фактором було те, що Гнатюк вважався «переростком» – його однокласники були на 4-5 років молодшими від нього. Це, природно, було для нього психологічно складно.

  У 7 класі він познайомився у Хом'яківці з дочкою тоді вже покійного греко-католицткого пароха Павла Майківського — Оленою Майковською. Гнатюка притягла до Олени не тільки її гарна врода, але й насам перед душевне споріднення.

    У віці 23 років 15 листопада 1894 року  Володимир Михайлович одружився з  Оленою Майковською, яка стала доброю помічницею в його праці. У подружжя народилося четверо дітей: Ірина (1896), Леся (1898), Юрій (1900), Степан (1901, прожив 6 місяців).

     Через місяць після одруження — 15 грудня 1984 року В. Гнатюк здобув атестат зрілості і вступив на філософський факультет Львівського університету  (слов'янська філологія, вивчав українську мову, літературу), стіни якого залишив відомим етнографом, фольклористом та громадським діячем.

Уже з першого курсу поринув у наукове, громадське життя університету, виступав зі статтями з народознавства на сторінках часописів «Житє і слово», «Народ», «Lud», уклав фольклорну збірку рідного слова, що містила близько 800 пісень і кілька десятків казок. Декілька з них були надруковані, решта зникли. Тоді ж  зацікавився фольклором лемків південних схилів Карпат. Першу розвідку «Лірники: Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. ін. про лірників повіту Бучацького» надруковано 1896.

Від другого курсу почав відвідувати лекції й семінари М. Грушевського та української мови і літератури О. Колессм. Україністика згодом стала його основним предметом навчання.

         Тодішній Львів був надзвичайно сприятливим для формування особистості Володимира Гнатюка. Він потрапляє у вир українського національного життя, зокрема знайомиться з Іваном Франком, а через нього і з іншими видатними людьми по обидва боки ріки Збруч (Борисом Грінченком, Миколою Вороним, Богданом Лепким, Михайлом Павликом, Антіном Крушельницьким, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою).

      Приїхавши на студії до Львова, передав Іванові Франку народні вірші, прози, які той передав секретареві «Товариства Людознавчого» А. Стрілецькому для друку в журналі «Lud».

У 1895 р. В. Гнатюк став членом польського «Народознавчого товариства» у Львові й передав туди свою збірку (на жаль, вона загубилася). 

       Під час навчання в університеті 1897–1898 очолював студентське товариство "Академічна громада", яке під його керівництвом розгорнуло широку діяльність. Зокрема з ініціативи Володимира Михайловича було видано поетичну збірку І.Франка «Мій Ізмарагд» й організовано широке святкування 25-річчя його творчої праці. Крім того, вийшли друком збірник «Привіт д-ру Івану Франкові» та бібліографія творів письменника за 25 років, збірник музичних творів на його слова тощо.

     Ось свідчення Михайла Мочульського:

«1897 року восени молодь вибрала головою «Академічної громади» Володимира Гнатюка, великого Франкового прихильника...Гнатюк, двадцятишестилітня людина, широкоплечий, гарний з обличчя, блідий, з коротко стриженою білявою бородою, вийшов після вибору на ступінь, на якому стояла професорська кафедра (вибір відбувався в університетській залі), і звідти сказав зараз свою програмову промову. Він, як звичайно, говорив тихим голосом, але плавко, свою промову перетикав густо поезією «проскрибованого» Франка й закликував товаришів здійснювати Франкові ідеали».

    У грудні 1898 став ученим секретарем Наукового товариства Шевченка, працював з його головою М. С. Грушевським. Серйозне зацікавлення українським фольклором виникло у В. Гнатюка під впливом М. Грушевського, О. Колесси. Під редакцією Володимира Гнатюка, наукового секретаря НТШ, з 1900 р. почав виходити інформаційний квартальник про діяльність Товариства "Хроніка НТШ", одночасно українською та німецькою мовами.

   Не менш важлива роль у долі вченого відводиться і І. Франку та його журналу “Житє і Слово”, де Володимир Михайлович друкувався. А завдяки М. Драгоманову він звернув увагу на майже не досліджену етнографами територію – Закарпаття. Здійснивши туди впродовж 1895–1903 шість фольклорно-етнографічних експедицій, він зібрав матеріали, які лягли в основу фундаментальної праці – шеститомника "Етнографічні матеріали з Угорської Руси" (1898–1912).

   Про його справді титанічну наукову роботу свідчать близько 300 праць – монографій, статей, рецензій тощо. Загальний обсяг фольклорних збірників, виданих упродовж лише двадцятиріччя (1897–1918 рр.), становить близько 6000 сторінок. Володимир Михайлович прийшов в українське народознавство, аби своїми руками підняти на висоти всеєвропейської науки такі пласти, що під силу хіба що цілим поколінням.

     Народну творчість вивчав у тісному зв'язку з соціально-економічними умовами життя трудящих. Із 1893 по 1902 р. В. Гнатюк систематично записував фольклор у Східній Галичині. Дослідником записано 1500 народних пісень, укладено збірки «Коломийки» (у 3 т., 1905—1907), «Гаївки» (1909), «Колядки і щедрівки» (1914).
   Працьовитість Володимира Михайловича була гідна подиву. Однак напружена наукова та суспільно-громадська діяльність не могла не відбитись на здоров’ї вченого. У 1902 р. у нього з’явилися ознаки туберкульозу, а згодом і інші хвороби.
   Після 1903 року через поганий стан здоров’я вчений вже не виїжджав в експедиції. Натомість він продовжував виступати їхнім організатором: розробляв запитальники, спрямовував у села своїх колег і друзів, студентів, учителів, сільську інтелігенцію. Збирав й обробляв отримані ними матеріали. Підсумком цієї титанічної праці й стала поява вищезгаданих 58 томів етнографічних збірок, у яких містилися 8 622 коломийки, 1 348 народних оповідань з демонології, 412 легенд, 322 колядки, 319 зразків сороміцького фольклору (Гнатюк був одним із перших дослідників, які приділили увагу збиранню сороміцьких пісень і приказок).

    Лише у двох серіях «Українсько-руської видавничої спілки» підготував до друку та видав (переважно з власними передмовами) понад 140 книжок авторів української та зарубіжної літератури. Серед зарубіжних літераторів переважали переклади з російської та польської мов: шість книжок Л. Толстого, три книжки І. Тургенєва, по дві книжки А. Чехова та М. Горького, твори Ф. Достоєвського, В. Гаршина, М. Гоголя, В. Оркана, Б. Пруса, В. Олеговича, Б. Ґрадовського, Я. Карловича, І. Мацейовського, П. Хмельовського та ін.   

    Перекладав зі всіх слов’янських мов, а також із німецької, французької та угорської. Завдяки йому в українському перекладі з’явилися, зокрема, такі шедеври світового фольклору, як фінський епос «Калевала» (1902), арабські казки «Тисяча й одна ніч» (1906), німецькі «Казки братів Грімм» (1899).

  Досліджував українську діалектологію, соціолінгвістику, етимологію, ономастику та лексикологію Карпатського регіону. Вивчав диференціацію та генезис південо-західних говірок української мови мови: лемків, бойків, гуцулів та бачванських русинів. Установив українсько-словацьку мовну межу.

    Цікавився вчений і лінгвістикою, зокрема, підготував рукопис “Словника українських закарпатських говорів” на 30 тисяч слів. Був співзасновником музею НТШ у Львові. Подвижницька праця давала змогу певний час боротися з тяжкою хворобою. Літературний критик і публіцист Михайло Могилянський згадував про те, в якому стані він побачив Гнатюка влітку 1912 року:

«Вже тоді В. М. був тяжко хорий і мало що не виходив з хати. Одягтись з ранку і прибравши ліжко, він знову ляггів і вставав тільки до столу, бо кожен більш-менш жвавий, необережний рух викликав довгий приступ кашлю. Тільки врядигоди, коли дозволяла погода, – літо було надзвичайно дощовите, – проходив кілька кроків до берега Черемоша. А в такому немічному тілі живий був навдивовижу міцний дух, що виявлявсь у кипучому інтересі, здається, до всього на світі, в невпинній праці, і щонайдивніш у невичерпаному джерелі життьової бадьорости та, хоч як це дивно, живорадісности. Скромний до величної простоти, – в цьому нагадував духовий образ Івана Франка, – він ніколи не скарживсь, усі життьові недогоди перемагаючи легким юмором, що виявлялося і на останніх днях, коли вже неспроможний написати листа – диктував. Цілими годинами міг, по-дитячому сміючись, розповідати за давні пригоди юнацьких літ, иноді дрібні і звичайнісінькі, але зогріті таким юмором, розквітчані такою тонкою спостережливістю, що мимоволі з’являлася думка, а чи не відібрала наука у красного письменства визначну силу? Мало не цілі дні працював над коректурами та розмовляв із Коцюбинським; иноді, вертаючи з гір, куди ходив по гриби двічі й тричі на день, заходив Франко… Коли погода не пускала в гори, прилучавсь до них і я. Як зараз бачу: на ліжкові Гнатюк, біля нього Коцюбинський, а на ослінчику Франко, присунувшися до столу ліктем, перегортає сторінки якоїсь нової книжки. Коцюбинський виглядав краще, ніж обоє инші і – рік не минув – перший помер”.»

    З мовного боку дослідив низку текстів давньої української літератури. Чимало уваги приділяв розробці норм сучасної української мови, українського правопису та лінгводидактиці, боровся за узаконення єдиного українського правопису. Важливим є його місце в історії української журналістики.  Він не лише був багаторічним редактором найвизначнішого літературно-громадського журналу в Україні — «Літературно-наукового вісника» та «Етнографічного збірника», а й автором десятків статей, рецензентом майже всіх тогочасних українських газет і журналів, закордонної преси, яка стежила за тим, що діється в Україні. Як історик вивчав питання національно-визвольної боротьби українців, школи, освіти та релігії.

     У 1905 - 1907 рр. коли в Росії піднялася хвиля протестів проти утисків українського слова, В.Гнатюк опублікував велику кількість статей про мовне питання в Росії. Під впливом революційного руху 1906 р. Валуєвський указ 1876 р. було формально скасовано, у чому чимала заслуга належить Володимиру Гнатюкові.

    Через хворобу 1918 не зміг скористатися запрошенням оселитися в Києві, де йому пропонували керівництво кафедрою української фольклористики. 

    Чималу увагу присвячував матеріальній культурі українців: кулінарії, кушнірству, ткацтву, одягу, заняттям населення тощо. Досліджував також народну культуру росіян, білорусів, поляків, слов’ян та неслов’янських народів.

І. Франко назвав його «феноменально щасливим збирачем усякого етнографічного матеріалу», а М. Яценко – «першим українським професіональним фольклористом».

    Значна частина фольклорних записів Гнатюка загубилася під час 1-ї світової війни; в архіві ІМФЕ зберігаються понад 25 000 аркушів його записів, в архівах Західної України – його листування з майже 800-ма людьми. Як літературознавець Володимир Гнатюк найбільший внесок зробив у досліджені давньої української літератури, зокрема творів, створених на Закарпатті та Галичині. У 2-й частині праці «Rusíni v Uhrách» (опубліковано у журналі «Slovanský prehled», 1899, roč 1, № 5, 9) подав перший нарис їхньої літератури у 19 ст.

  Досліджував та видавав окремими книжками твори класиків української літератури, заборонених у царській Росії: І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, О. Кониського, П. Куліша, Панаса Мирного, Д. Мордовця, І. Нечуя-Левицького, О. Стороженка, А. Чайковського, Лесі Українки, В. Винниченка, М. Коцюбинського, А. Кримського та ін. Популяризував творчість зхідно-українських письменників, зокрема І. Франка. Автор біографічних нарисів про І. Котляревського, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова, С. Воробкевича, М. Старицького, Е. Золя, В. Яґича та ін.

Особиста дружба пов’язувала його з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, Г. Хоткевичем та ін.
   1918 р. кандидатуру В. Гнатюка було висунуто у перші академіки новоутвореної Української Академії наук у Львові, однак, академіком став лише у 1924 р.
   6-го жовтня 1926 року о шостій годині вечора серце Володимира Михайловича перестало битися. Поховали видатного вченого на Личаківському кладовищі недалеко могили його друга і учителя Івана Франка.
   Він був першим, хто вивів українську фольклористику на широкий шлях європейської науки. Усе багатство й розмаїття творчої спадщини Володимира Гнатюка й досі, на жаль, не вивчено. Нині нам випадає нагода осягнути створений ним золотий фонд не лише української чи слов'янської, а й світової етнології.

За матеріалами: https://uain.press; https://tobm.org.ua; https://spadok.org.ua