Конспект уроку на тему: «Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років»

Тип матеріалу: 
Навчальний рівень: 

 

Рекомендовано студентам. Матеріал також може бути використаний для навчання учнів 11 класу.

 

Тема: «Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років»

Цілі заняття:

Методична: Методика  використання навчально-методичного матеріалу на занятті

Дидактична:

  • Навчити відшуковувати матеріал на запропоновану тематику.
  • Аналізувати його відповідно до епохи та історичного розвитку; давати загальну характеристику тому чи іншому художньому напряму, а саме постмодернізму, визначити його головні характерні риси.
  • Ознайомитися з творами цього напрямку.

Виховна: Виховувати досвідченого громадянина України

Вид заняття: лекція

Тип заняття: узагальнююча лекція

Методи та форми проведення заняття: евристична бесіда

Міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі: Культурологія

Забезпечувані: Українська та Світова літератури

Технічні засоби навчання: Комп'ютер

Методичне забезпечення: роздатковий матеріал, опорні конспекти, реферати

Література

1.     Андреев Л. Художественный синтез и постмодернизм // Вопросы литературы. – 2001. – № 1. – C. 3-29.

2.     Багацький В.В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ ст.: Для студентів вищих навчальних закладів – К.: Кондар, 2004. – 304 с.

3.     Бегун Б. Феномен постмодернізму // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. - № 3. – С. 3-9.

4.     Бокань В.А. Культурологія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів /МАУП. – К., 2000. – 136 с.

5.     Власов В.Г. Стили в искусстве. - СПб., 1995. - Т.1. Енциклопедія модернізму. - К.: "Український видавничий центр", - 2003. - 503 с.

6.     Затонский Д. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. - Харьков: Фолио; М.: ООО "Издательство АСТ", 2000.-256 с.

7.     Козуб Г. Постмодернізм как явление современной культуры // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2002. - № 14. - С. 48-50.

8.     Хассан І. Культура постмодернізму // Вікно в світ. - 1999. - №5. - С.99-111.

9.     Штонь. Г. Художня реальність і постмодерн // Слово і час. - 2002. - № 4. С. 63-64.

ЗМІСТ І ХІД ЗАНЯТТЯ

1. Організаційна частина:

відмітка в журналі відсутніх;

перевірка готовності до заняття студентів, аудиторії, обладнання.

2. Актуалізація опорних знань з раніше вивченого матеріалу

Народившись спочатку як феномен мистецтва й усвідомивши себе як літературну течію, постмодернізм далі був ототожнений з одним із стилістичних напрямків архітектури II половини XX ст., і вже на межі 70-х—80-х років став сприйматися як найбільш адек­ватне духу часу вираження інтелектуального й емоційного сприйняття епохи. Отже, постмодерністському мисленню притаманні еклектизм, відсутність послідовності, фрагментарність опису, брак єдиної позиції та єдиної концептуальної мови. Знімається власне принцип системності, організованості тексту. Постмодернізм вимагає багатомовності — культурної, стильової, лінгвістичної. А внутрішня суть його полягає у заперечуванні реалістичної розповіді, причиново-наслідкової взаємозалежності сюжетних ліній, психологічної зумовленості. Тобто його аж ніяк не задовольняє все стереотипне, стале, те, що породжує стандартну, завчасно очікувану реакцію.

Однак відзначимо, що при всіх наявних рисах постмодерного твору — фрагментарності, іронічності, вільного поєднання жанрів та стилів, карнавалізації, відсутності можливості пізнання — літературні тексти даного типу мають єдність емоційного тону і загального враження. Це спонукає читача до пошуків не тільки загальної символічної структури твору, але й певного змістового центру, яким може виступати образ, а точніше «маска» автора. У руслі цього напряму в західноєвропейській літературі працюють такі письменники, як Мілорад Павич, Мілан Кундера, Умберто Еко, Мішель Фуко, Джеймс Джойс та багато-багато інших.

В українську літературу постмодернізм увійшов упевнено і голосно, викликавши різноманітні судження — від захоплення експериментальними явищами до впевнення в остаточній загибелі літератури. Адептами нового напряму стали Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Василь Кожелянко, Богдан Жолдак, Євген Пашковський, В’ячеслав Медведь та інші. В українській літературі своєрідним підґрунтям постмодернізму стали особливості національної духовності, відбиті у фольклорі, передусім гумор та іронія, бурлеск і травестія. Найяскравіше ці риси втілені в творах Юрія Андруховича — Патріарха літературної групи «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), визнаного адепта українського пост­модернізму. Він відомий своїми романами «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996), найвизначнішою рисою яких є складна будова та вигадлива система літературних алюзій (натяків, відсилання до певного твору, сюжету чи образу). Сучасний автор, розуміючи всю безпідставність претензій на оригінальність індивідуальної творчості (адже головною тезою постмодернізму є впевненість у тому, що все вже було сказане до нас і нічого нового вигадати неможливо), перетворюється на «переосмислювача» відомих цитат, сюжетів, мотивів. У даному разу літературні запозичення є формою іронічного, пародійного діалогу з попередньою культурою.

3. Викладання нового матеріалу.

3.1.Тема заняття:

Постмодернізм як один із художніх напрямів мистецтва 90-х років.

3.2 Мотивація вивчення теми:

Термін постмодернізм найчастіше пов'язують насамперед з інтелектуальною напругою кінця тисячоліття — не стільки часовим підсумком, як узагальненням європейської культури, що дійшла свого зросту і сили, та не позбулася найболючіших своїх проблем. Основним джерелом постмодернізму в аспекті пізнання виявилася "деструкція", визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії, загострене відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва.

Народившись спочатку як феномен мистецтва й усвідомивши себе як літературну течію, постмодернізм далі був ототожнений з одним із стилістичних напрямків архітектури II половини XX ст., і вже на межі 70-х—80-х років став сприйматися як найбільш адекватне духу часу вираження інтелектуального й емоційного сприйняття епохи. Отже, постмодерністському мисленню притаманні еклектизм, відсутність послідовності, фрагментарність опису, брак єдиної позиції та єдиної концептуальної мови. Знімається власне принцип системності, організованості тексту. Постмодернізм вимагає багатомовності — культурної, стильової, лінгвістичної.

3.3. План вивчення нового матеріалу:

·        Постомодернізм. Аналіз терміна у науковому контексті.

·        Особливості мистецтва постмодернізму

·        Головні прояви постмодернізму в мистецтві

·        Висновок

4. Виклад нового матеріалу.

Постомодернізм. Аналіз терміна у науковому контексті.

З другої половини XX ст. надзвичайної популярності набули терміни "Постмодерн" та "постмодернізм". Як уже говорилося, Модерном — Новим часом — в істори-ко-культурологічному аспекті прийнято називати епоху XVII—XIX ст. Термін "Постмодерн" (postmodern time) у цьому науковому контексті застосовується як назва історично нового типу культури (або рис цивілізації), яка є безпосередньою хронологічною наступницею культури Нового часу (modern time).

    Контекстуально незалежно від наведеного використання терміна "Постмодерн" у 70-х роках у мистецтвознавчому середовищі для означення типу художньої творчості, що нібито прийшла на зміну "класичним" зразкам модернізму, з'явився термін "постмодернізм". Звісно, цілком можна припустити, що привнесення терміна у спеціальне мистецьке та естетично-наукове середовище відбулося шляхом недискурсивного термінологічного засвоєння, своєрідного формального "обізнання", тобто приписування поміченому на периферії наукового предмета терміну значень, так би мовити, "свого" наукового контексту та сприйняття і засвоєння його у власному науковому вимірі. Зрештою, це цілком можливий шлях, у будь-якому разі широка конкретно-наукова рефлексія над терміном з часом робить його належним до спеціального термінологічного поля. Отже, в контексті художньої культури постмодернізм — "один із сучасних напрямів у архітектурі й мистецтві... що протиставив себе модернізмові й претендує на його заміну". Як синонімічний до терміна "постмодернізм" у художній культурі широко використовується термін "трансавангард", запропонований італійським критиком та істориком мистецтва Акіллє Боніта Олівою.

    Головні принципи, які дають змогу об'єднати певні явища художньої культури в єдиному понятті "постмодернізм", полягають насамперед у відвертому ретроспективізмі, еклектичному використанні традиційних художніх форм, різноаспектному цитуванні. Один з теоретиків художнього постмодернізму П. Портогезі пише: "Ми сміливо відступаємо від модернізму, котрий втратив активність, почуття гумору, характерні для його молодості, став догматичним. Життєрадісність постмодернізму — в можливості зруйнувати перепони, що штучно відділяють минуле від теперішнього. Ми наслідуємо те, що заповідали нам наші батьки, і те, що є справжнього, завойованого людством за всі віки навіть за межами західної цивілізації".

    Надзвичайно поширеним є поняття постмодернізму в кіномистецтві. Кінокритиками постмодернізм також прямо протиставляється модернізму. Наприклад, С. Кудрявцев зауважує: "Модернізм, викриваючи умовний характер загальноприйнятої мови як всього-на-всього суми засобів, хоче дійти до смислу за допомогою якоїсь іншої, більш адекватної мови, а то й безпосередньо, інтуїтивно. Постмодернізм же, виходячи з тих же передумов, оголошує принципово неможливим віднайдення смислу й замикається на стилізованому відтворенні дуже різних, але однаково умовних мов". Кіно постмодернізму — не насамперед твір стилізаторський і пародійний, з безліччю цитат та асоціативних рядів, з підкресленою байдужістю до будь-якої ієрархії значень і цінностей. Історія постмодернізму в кіно ведеться з 70-х років XX ст., з тогочасної творчості Дж. Лукаса та С. Спілберга. Інколи навіть точно називають дату виходу на екрани славнозвісних "Зоряних війн" Джорджу Лукаса як дату появи першого зразка постмодерністичного фільму:

    Так само відверто стилізаторський, цитатний та імітаційний характер має постмодернізм у сфері музичної культури. І цим, знову ж таки, відрізняється від антитра-диційної інтенції модернізму. Що ж стосується новітніх видів художньої творчості останньої третини XX ст. на зразок медіа-мистецтв, то сама їхня історія приблизно збігається з поширенням постмодерністської ментальності і вони природним чином увиразнюють специфіку культурного періоду.

    Як бачимо, у сфері художньої культури загальноприйнятою практикою є широке звернення до зразків мистецтва домодерністичного, в тому числі й історичної епохи Модерну: просвітництва, класицизму, романтизму, реалізму та ін. Щоправда, при цьому слід не забувати, що постмодернізм залюбки цитує і модернізм, який в останні десятиліття минулого віку сам почав ставати вже майже традицією. Так, до постмодернізму (або трансавангарду) тільки в образотворчому мистецтві відносять велику кількість різних течій і напрямів, які апелюють не до такого вже й далекого минулого. Серед них постабстрактивізм, "нові дикі", несамовитий живопис, молоді фовісти, пост сюрреалізм, новий живопис, новий конструктивізм та багато інших.

    Постмодерн же історичний (як епоха), навпаки, згадаємо, протиставляє себе аксіології Просвітництва, позитивізму та матеріалізму (яким відповідає реалізм у мистецтві) і т.д., а свої світоглядні принципи знаходить як у художньому авангарді XX ст. (тобто модернізмі) з його недискурсивним пошуком сутнісних основ буття, так і в постмодернізмі з його плюралістичним підходом до форм художнього осягнення дійсності.

    Дещо складнішою є ситуація в літературознавстві. Справа в тому, що література вже майже традиційно перебуває з мистецтвом у не зовсім визначених відносинах. З одного боку, надзвичайно вживаним є словосполучення "мистецтво та література", синтаксична семантика якого свідчить про те, що література є феноменом, який не належить до множини мистецтв, виноситься за їхні межі оцим сполучником "...та..." З іншого боку, мається на думці, що поняття "література" у цьому словосполученні стосується не літератури наукової, навчальної тощо, а саме тієї словесної творчості, яка уточнюється терміном "художня". Парадоксальне коло замикається, якщо згадати, що фактично синонімом до "мистецтва" є поняття "художня культура". Таке спостереження спонукає до низки цікавих міркувань про постійну інтенцію "вислизання" літератури як культурного феномена з тенет сформованих ще за доби Модерну і здебільшого збережених до сьогодні всіляких систематизацій сфер діяльності, культури тощо, але це занадто відведе від головної проблеми, що розглядається.

    Отже, література здавна була художньою творчістю, яка виносилася за межі мистецтва і разом з тим становила "не мистецтво", яке включалося до сфери художньої культури. Література то наближалася до мистецтва, використовуючи мову ритму, образності, звукопису і т.п., то віддалялася від нього, захоплюючись квазінауковим аналізом буття або обслуговуючи соціально-політичні замовлення.

    З XX ст. через певні причини загальнокультурного характеру посилюється також зустрічне тяжіння науково-філософського викладу до художньої форми. І. Ільїн, зокрема, зазначає, що на сьогоднішній день характерним є те, що письменники на сторінках своїх творів міркують про теорію виникнення постмодерністичного "змішання літератури, критики і філософії", а "теоретики літератури і філософи стверджують, що тільки белетристичними, художніми засобами здатні досягнути своїх специфічних цілей". Варто зауважити, що така взаємна рефлексія властива не лише літературі, критиці та філософії. Сучасне візуальне мистецтво, наприклад, також виходить далеко за колишні межі образотворчих мистецтв і намагається художньо-естетичними засобами висловити філософські концепції або створити невербальний аналог тексту. Тож можна умовно виділити кілька різновидів маргінальних текстів, у яких можлива рефлексія над ідеями та зауваженнями, висловленими в іншій (хоча і близькій) сфері вербальної творчості:

    а) рефлексія філософії над текстами літератури, літературознавства та мистецтвознавства;

    б) рефлексія літературознавства над текстами філософії та мистецтвознавства;

    в) рефлексія мистецтвознавства над текстами літературознавства та філософії.

    За таких умов природною виглядає інтенція утворення міжпредметної термінології. Проте до цього процесу необхідно ставитися з надзвичайною уважністю й обережністю, аби уникнути багатьох непорозумінь. І якщо навіть літературознавство справді, за словами І. Ільїна, "стало розмиватися, перетворюватися на інтердисциплінарну науку без чітко сформульованого і визначеного предмета вивчення", то маємо підстави припускати розмивання, розростання лише множини предметів дослідження, їх урізноманітнення. Але невизначеність меж предмета в жодному разі не може бути тотожна його спотвореності.

    Саме спотворенням, утворенням предмета-мутанта або принаймні непорозумінням можна вважати синонімізацію термінів "ностмодерн" і "постмодернізм". Як ми вже з'ясували, термін "Постмодерн" походить із загаль-ноісторичного та загальнокультурного контекстів і позначає період часу після епохи Модерну, тобто після XVII— XIX ст. Ж.Ф. Ліотар у своїй праці "Стан постмодерну" пише: "Це слово (постмодерн. — Л. М.) з'явилося на світ на американському континенті з-під пера соціологів і критиків. Воно означає стан культури після трансформацій, котрих зазнали правила гри в науці, літературі й мистецтві наприкінці XIX ст." Термін же "постмодернізм" має виключно художньо-культурне походження. Оскільки вже модернізм належав до часу Постмодерну, тож постмодернізм виникає на певному новому етапі історії Постмодерну. Більш того, треба враховувати і ту обставину, що в мистецтві був свій "модерн" — останній великий історичний стиль кінця XIX — початку XX ет. (тобто хронологічно розташований між історичним Модерном і Постмодерном), що найяскравіше виявив себе в архітектурі та декоративно-прикладному мистецтві. В інших країнах варіації цього стилю мають такі назви, як "ар нуво", "югендстиль", "сецесіон", "ліберті" та ін. Найближчим до модерну за художньо-естетичними принципами явищем у літературі є символізм. Побіжно зазначимо, що термін "постмодерн" для означення якогось явища художньої культури як такого, що виникає "після стилю модерн", у мистецтвознавстві не використовується, його, сказати б, не існує. З певною часткою умовності можна вважати, що на зміну художньому стилю "модерн" та деяким одночасним з ним явищам мистецтва прийшов модернізм. Принаймні беззаперечно, що в історії художньої культури терміни для означення стилю "модерн" і постмодернізму генетично між собою не пов'язані.

Проте, незважаючи на всі наведені факти, навіть у досить авторитетних дослідженнях усталено практикується синонімізація термінів "постмодерн", "постмодернізм". Наприклад, І. Ільїн пише: "Схожість постмодерну з його грецьким прототипом, мабуть, найвиразнішою є в його літературній практиці, бо типовий твір постмодернізму завжди за своєю суттю являє собою висміювання, що варіюється від поблажливої іронії до жовчного трагіфарсу, трьох однаково неприйнятних для нього форм естетичного досьііу: модернізму, реалізму і масової культури; подібно до давньої химери, постмодерн грізно гарчить на розтиражовані шаблони високого модернізму, б'є рогами ідею реалістичного мімесису і своїм отруйним хвостом злобно жалить жанрові штампи розважального чтива та інших форм індустрії розваг" (курсив мій. — Л. М). Подібне вільне заміщення одного терміна іншим трапляється сьогодні буквально на кожному кроці, тому немає потреби ще наводити приклади. Відсутність же чіткої диз'юнкції термінів "постмодерн", "постмодернізм", а отже, й означуваних ними феноменів у окремих ситуаціях може провокувати пошук та встановлення помилкових зв'язків і висновків. Ось одна з типових ситуацій. Т. Гуменюк, аналізуючи "парадокси постмодерну", вказує, що "... сам термін має, так би мовити ... "прив'язку" до розвитку європейського мистецтва. Адже, суто з формального погляду, цей феномен не більш як "дещо", що з'явилося "після" художнього модернізму". В іншій праці цей же автор як приклад демонстрації розбіжностей "між модернізмом та постмодернізмом" наводить таблицю І. Хассана, в якій реально йдеться про розбіжності між Модерном і Постмодерном. У результаті до модернізму (згадаємо, що пси термін означає авангардні стилі й течії художньої культури XX ст.) виявляються причетними романтизм та символізм (що є грубою помилкою), а до постмодернізму — дадаїзм, який є стилем якраз модернізму.

    Не останньою чергою саме наслідком відсутності необхідної чіткої демаркації термінів "постмодерн" та "постмодернізм" і є сьогодні та ситуація невизначеності, неоднозначності, суперечливості навколо "постмодерну — постмодернізму", на яку вказують більшість дослідників. Імовірно, це одна з причин і того, що єдиного визначення постмодернізму в сучасній науці досі немає.

    З 90-х років XX ст., коли виникла тенденція до "подолання" явища художньої культури, що його називають "постмодернізмом", відбувається інтенсивний пошук термінологічного означення цього процесу, і знову ж таки, вкотре вже, теоретики здебільшого експлуатують добре знайому основу modern. Говориться про "новий модерн" (Е. Фрай), "модерн після модерну" (Л. Ромен) або пропонується всю, художню культуру XX ст. із постмодернізмом включно розглядати як протомодерн (мається на увазі, що "справжній" модерн тільки розпочинається).

Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post "після" і модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки й характеризуючи радикальний перегляд позиції модернізму й авангарду. У другій половині двадцятого століття новаторський дух модернізму й інтернаціонального стилю себе вичерпав.

Міське середовище стало дискомфортної у зв'язку з дешевою забудовою будинками, витриманими в дусі чистого раціонального функціоналізму, що створюють відчуття зневіри, монотонності й одноманітності.

Виникнення і поширення постмодернізму науковці пов’язують з певним невдоволенням становищем, що склалося в культурі, мистецтві, філософії другої половини XX століття.

У 1969 році Леслі Фідлер у своїй статті «Перетинайте кордони, засипайте рови» застосував термін «постмодерн» саме для новітніх тенденцій, що з’явилися в художній літературі. Він визначив, що найважливішими надбаннями сучасної культури є знищення кордонів між «елітарністю», як була характерною ознакою модернізму, та «масовістю», поява багаторівневого письма та текстів, що вбирають в себе декілька історій.  Саме Фідлер один з перших назвав постмодерністського митця «подвійним агентом», оскільки у «масовому» він представляє «елітарне», а в «елітарному» - «масове». Постмодерністський митець завжди перебуває у двох «площинах», він не має чітко визначеної точки опори, його свідомість завжди певною мірою роздвоєна. Деякі з дослідників вважають, що своїм виникненням постмодернізм багато в чому зобов’язаний розвитку новітніх засобів масових комунікацій - телебаченню, відеотехніці, інформатиці, комп’ютерній техніці. Виникнувши насамперед як культура візуальна, постмодернізм в архітектурі, живопису, кінематографі, рекламі зосередився не на відображенні, а на моделюванні дійсності шляхом експериментування зі штучною реальністю - відеокліпи, комп’ютерні ігри, диснеївські атракціони.

Особливості мистецтва постмодернізму

Друга половина ХХ сторіччя характеризується як доба постмодернізму - нового періоду в розвитку культурно-історичного процесу. Стосовно самого терміна "постмодернізм", його тлумачення, історії виникнення та відношення до попередньої модерністської культури досі немає чітких і загальноприйнятних визначень. Існує безліч різноманітних концепцій стосовно характеристик та хронологічних рамок визначення та описання постмодернізму, що іноді висловлюють прямо протилежні точки зору.

Саме плюралізм і визначає принципову відмінність постмодернової культури від попередніх. Плюралістична позиція, що полягає не лише в множинності думок, точок зору, наукових концепцій, а і в рівноправності їх існування, означає відмову від пошуку істини та спроб її відображення пошуку істини та спроб її відображення, що було характерно для культури модернізму. При ситуації множинності та відносності світоглядів та картин світу знімається проблема реальності, вона зникає. Це дає підставу відомому російському дослідникові постмодернізму М.Н. Епштейну стверджувати, що поняття "реальність" у сучасних наукових концепціях є настільки умовним, що навіть не використовується без лапок. Тому сформулювати загальне всеохоплююче уявлення про культуру постмодернізму надто складно. Дослідники постмодернізму, хоча й використовують відносно єдиний понятійний апарат і аналітичний інструментарій, але в загальному постмодерністському комплексі існують окремі течії чи групи критиків з ідейно-теоретичними та естетичними орієнтаціями, які суттєво відрізняються один від одного.

Постмодернізм сформувався як теорія мистецтва та літератури в ході спроб освоїти досвід різноманітних неоавангардистських течій за весь період після Другої світової війни. Виникнення постмодернізму як умонастрою людини останньої чверті ХХ століття пов'язане з розвитком технічних засобів масових комунікацій і несе на собі відбиток розчарування в ідеалах і цінностях доби Відродження і Просвітництва з їх вірою в прогрес, панування розуму, безмежність людських можливостей.

Термін "постмодернізм" вперше було застосовано в 1917 році в праці Р.Паннвіца "Кризис европейской культуры", а в 1934 році літературознавець Ф.Де Оніс використовує його для означення реакції на модернізм. У 1947 році А. Тойнбі в праці "Осягнення історії" надає терміну "постмодернізм" культурологічного значення, вживаючи його як символ кінця західного панування в релігії та культурі. Статус поняття постмодернізм набуває у 80-і роки завдяки працям Ж.-Ф. Ліотара, який розповсюдив дискусію про нього на сферу філософії.

На сьогоднішній день існує ряд підходів до сутності постмодерну. Зокрема, М. Н. Епштейн головним чинником виникнення постмодерністської культури розглядає безперервне зростання кількості циркулюючої в суспільстві інформації. Людина на рубежі XX-XXІ сторіччя має сприйняти в десятки тисяч раз більше інформації, ніж це було 300-400 років тому. Саме це надає постмодерністській культурі травматичного характеру, бо індивід відчуває себе здебільшого калікою, що нездатна співвідносити себе з навколишнім середовищем. Виникає новий тип чуттєвості, що характеризується байдужим, притупленим відношенням до існуючого.

Постмодерний індивід відкритий до всього, але ж він сприймає все як знаки, навіть не намагаючись осягнути сутність явищ. Тому постмодернізм - культура швидких і легких дотиків, коли все сприймається як цитата, умовність, за якою неможливо знайти основу. Свідома орієнтація на компіляцію та цитування мистецьких творів минулих століть - одна з характерних рис постмодернізму. З цим пов'язані такі риси, як:

·        зміщення уваги з породження нового на гру з уже створеним;

·        відмова від уявлення про митця як творця;

·        скепсис по відношенню до оригінальності твору;

·        стирання відмінностей між "високою" і "масовою" культурою;

·        художні устремління постмодерну характеризуються як пошук альтернатив модернізму, що призвели до створення нових образів, нових засобів і матеріалів зображення.

Так, у художній практиці відбувся перехід від зацікавленості об'єктами зображення до самого процесу їх створення. Посилюється соціальна спрямованість мистецтва (фемінізм у мистецтві, "мистецтво аутсайдерів" - етнічних меншин). Активно розвиваються напрямки, що використовують образи масової культури; розквітає фотомистецтво; великий вплив на творчість митців має розвиток технологій (відео, комп'ютерів, Інтернету).

Головні прояви постмодернізму в мистецтві

Уособленням постмодернізму у сфері художньої творчості можна вважати концептуальне мистецтво (від лат. соnceptus - ідея, думка, уявлення), що вимагає не емоційної реакції при його сприйнятті, а інтелектуального осмислення. Композиції в його творах складаються з "концептів" - предметів, що символізують атрибути сучасної цивілізації і виступають засобами її філософського осягнення. Перша презентація творів цього напрямку відбулася у 1969 році (США). Основні представники: Дж. Кошут, Д.Хюблер, Р.Беррі, Я.Вільсон. Програмним твором концептуального мистецтва була стаття Дж.Кошута "Мистецтво після філософії", в якій він обґрунтовує виняткову роль мистецтва в сучасній культурі, але трактованого не у традиційному сенсі. Художня творчість має виступати генерацією концептуальних моделей. Кредо концептуалістів - мистецтво не повинно мати нічого спільного з конкретними об'єктами, фізична оболонка творів має бути зруйновна, оскільки головним є "сила ідеї, а не матеріалу" (Дж.Кошут). Концепти можуть бути представлені через фрагменти текстової інформації, схеми чи візуально-логічні структури.

Концептуальне мистецтво репрезентує себе в таких формах, як відео-арт, інсталяція та перформанс. Воно виникло як заперечення засилля масової культури, уособленням чого стало телебачення. Відео-арт можна не лише, але і діяти в ньому.

Інсталяція (від англ. installation - установка, монтаж) – формування просторових композицій з побутових предметів, промислових матеріалів.

Головна мета інсталяції - створення художньо-смислового простору, що дозволяє актуалізувати смисли та почуття, недоступні у буденності; глядач стає активним учасником, а не спостерігачем.

Перформанс (від англ. performance - вистава, виступ, спектакль) - напрямок сучасного мистецтва, в основі якого уявлення про творчість як спосіб життя. В перформансі твором вважаються самі дії митця, за якими спостерігають глядачі у режимі реального часу. Суттєва відмінність перформансу від театру полягає у тому, що у театрі актори представляють персонажів, а у перформансі творці дій не представляють нікого, окрім самих себе. Піонерами перформансу вважають югославську художницю Марину Абрамович та німецького художника Йозефа Бойса, найбільш масштабною акцією якого була "7000 дубів" (1982 р.), під час якої поступово розбиралися базальтові блоки і висаджувались дерева. Також в рамках постмодерністського мистецтва формуються інші напрямки: хеппенінг, граффітізм, мінімалізм, соц-арт, опарт, поп-арт.

Хеппенінг (від англ. to happen - відбуватися, траплятися) - театралізована акція за участю самого митця і глядача, що долає межу між ними. На відміну від перформансу, він не має чіткого сценарію, самим автором цілком не контролюються і ґрунтується на імпровізаціях, включає випадковості. Засновник цього напрямку - Джон Кейдж, котрий здійснив перший хеппенінг у 1952 році; основні представники - Дж. Дайн, К.Ольденбург та інші. Ідея хеп-пенінгу виступає одним з проявів постмодерністської концепції події як унікальної неповторності. Цей вид мистецтва інколи називають "спонтанною безсюжетною театральною подією".

Граффітізм (від італ. graffiti - зображення, малюнки чи написи на стінах чи інших поверхнях) - течія в американському живопису, що характеризується переносом прийомів та образів граффіті в станковий живопис і графіку. Відмінні риси граффітизму - фантазія і яскрава самобутність у сполученні з елементами міської субкультури та мистецтвом етнічних груп. Представники граффі-тізму: Креш (Джон Матос), Дейз (Кріс Еліс), Футура 2000 (Лео-нар Макгар) та інші.

Мінімалізм (від. англ. minimal art) або АВС-art - художня течія, що виходить з необхідності мінімізувати трансформацію матеріалів у творчому процесі, орієнтується на антидекоративність і відмову від зображувальності. Мистецтво мінімал-арту відзначається простотою та одноманітністю. Мінімалісти використовують прості геометричні форми, очищені від усякого символізму, смислового навантаження, промислові матеріали, нейтральні кольори. Мета творчості мінімалістів – вираження первинних об'єктивних структур світобудови. Продукт творчості не повинен мати навіть мінімальної художньої цінності, в ньому не повинно бути ніякої суб'єктивності, особливо чуттєвості; тому мінімалістське мистецтво ще характеризують як "холодне мистецтво". Представники мінімал-арту: Карл Андре, Ден Флавін, Роберт Моріс та інші.

Соц-арт виникає як пародія (іронія знайшла свій прояв у назві самого напрямку) на офіційне радянське мистецтво та образи сучасної масової культури, хоча в ньому інколи і проявляються елементи ностальгії.

Представники цього напрямку прагнули позбавити глядача від ідеологічних стереотипів. Соц-арт об'єднує два поняття: соцреалізм та поп-арт.

Винахідниками соц-арту вважаються московські митці Віталій Комар та Олександр Меламід.

Оп-арт (скорочено від англ. optical art) - оптичне, або візуальне мистецтво, орієнтоване на моделювання простору і руху нетрадиційними для мистецтва засобами і розраховане на оптичний ефект. Теоретик цього художнього напрямку С.Тіллім вважає його основною метою створення оптичної ілюзії одночасного наближення і віддалення планів динамічного простору за рахунок особливої організації кольорових фігур. В ідеалі при тривалому розгляді творів оп-арту має виникати особливий візуальний ефект руху елементів композиції, динаміки, хоч сам твір залишається статичним. Художник ніби бавиться з глядачем, змушуючи свої образи. Художник ніби бавиться з глядачем, змушуючи свої образи мерехтіти й пульсувати. Основні представники опт-арту: В. Вазарелі, Б.Райлі, Р. Анушкевич.

Поп-арт (від англ. popular - популярний, народний) - напрямок, що прагне до подолання дистанції між елітарною і масовою культурою. Його представники: ДжДжонс, Р.Раушенберг, Р.Гамільтон, Дж.Дайн та ін. Поп-арт виступив своєрідною реакцією на класичний елітарний абстракціонізм, розуміння якого потребувало від глядача значного рівня підготовки.

Поп-арт критикує відмову від фігуративності, безпредметність, вимагаючи повернення до об'єкту, реальності - але вже не абстрактної, не стилізованої, а до конкретного предмету. Представники поп-арту вважали, що художню цінність можна знайти у будь-якому предметі, використовуючи і комбінуючи у своїх композиціях об'єкти різного плану.

5. Закріплення нового матеріалу:

Фронтальне опитування.

6. Підсумки заняття.

Отже, поняття «постмодернізм» у сучасному значенні охоплює передовсім тенденції або явища у мистецтві, які з’явилися в останній третині XX ст. і на початку XXI ст. Латинське пост- префікс, що означає наступність, французьке модерн - сучасний, найновіший. Тобто у самій назві терміна підкреслюється, що постмодернізм з’являється після модернізму. Однак  точніше було б сказати, не після модернізму, а він просто не такий, як модернізм. Це вже щось інше.

Слово «постмодернізм» означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі XX-XXI століть, і художній напрям (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького напряму).

Водночас поняття «постмодернізм» використовується і як характеристика світовідчуття кризової епохи, і як особливий спосіб організації художньої реальності, що може виявлятися за різних періодів розвитку культури. І вже настає час, коли поняття «постмодернізм» означає і певну добу в історії світового мистецтва.

Постмодернізм розповсюджується на архітектуру й мистецтво другої половини 1970 – 1980-х років, він протиставляє себе модернізму. Відображає розчарування художньої інтелігенції в ідеалах, догмах та ідеях модернізму, у програмному елітаризмі, самоізоляції від навколишнього середовища, у заглиблюванні у внутрішній світ художника.

Постмодернізм був реакцією не лише на модернізм, але й на крайності контркультури 1960-их років, що поєднувала як критику буржуазного суспільства, так і закликала до саморуйнування мистецтва. Постмодернізм проголосив ідею повернення мистецтва у «межі мистецтва», пропагував повернення до традиційних художніх форм.

Яскраво виразив себе постмодернізм в архітектурі: колишні форми були поновлені і переосмислені, введені нові, нетрадиційні матеріали (Ле Корбюзьє, Л.Роє, Я.Бакем, П.Нерві, Й.Баншафт).

Поняття «постмодернізм» багатозначне й умовне, однак це не заважає його глибокому вивченню й визначенню характерних ознак, які, звісно, не є остаточними, оскільки це явище надзвичайно динамічне й не застигле у своїх формах.

7. Домашнє завдання: підготувати реферати за вивченим матеріалом.

 

Муравльова Оксана Володимирівна

 

До публікації на сайті Освітнього порталу "Академія" приймаються нові авторські конспекти уроків; методичні розробки; сценарії виховних заходів; зразки шкільних творів та переказів, які відповідають новій навчальній програмі.

Популярний ВНЗ

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Ректор університету 
Губерський
Леонід Васильович -