Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. XIV. Володимир Гнатюк

Микола МУШИНКА: Тут моя розповідь буде довгою, бо тих людей є і справді кілька десятків. А, на підтвердження своїх слів я намагатимусь кожне ім’я і кожен факт документувати своїми працями про певного діяча чи подію, щоб, таким чином, полегшити майбутнім дослідникам пошуки бібліографічних даних про цих, свого часу забутих, або недооцінених людей. Майже в кожній із моїх праць є посилання на дальшу літературу.

На перше місце я б поставив ім’я визначного українського фольклориста та громадського діяча кінця ХІХ і першої чверті ХХ століття Володимира Гнатюка (1871-1926), незмінного секретаря Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, яке радянська влада у 1939 році ліквідувала, як „буржуазно-націоналістичну” організацію, а за „українських буржуазних націоналістів” означила не лише його голову Михайла Грушевського, але й Володимира Гнатюка. Щоправда, В. Гнатюк помер у 1926 році, будучи академіком Всеукраїнської академії наук у Києві, і це було головною причиною того, що в середині 60-х років він опинився серед перших реабілітованих українських вчених, до цього засуджених радянською владою на „політичне небуття”. Саме тоді я був аспірантом Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, очолюваного Максимом Рильським.

Пізніше я кілька разів відвідав дочку В. Гнатюка Олександру в Парижі (Франція) та зав’язав стосунки з його внучками: Лолою Ґордесманн в Гамбурзі (Німеччина), Раєю Лисициною в Москві та трьома внуками в Тамбові (Росія). Від них я отримав дальші цінні матеріали.

Я. Ш.: На основі яких матеріалів ти писав праці про В. Гнатюка?

М. М.: Передусім, я уклав бібліографію праць В. Гнатюка, яка охоплювала понад 1300 позицій, у тому числі 119 його праць про Закарпатську Україну, Пряшівщину, русинів Воєводини та Банату (Бібліографія праць Володимира Гнатюка про „Угорську Русь” // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику / Упор. та ред. М. Мушинка. – Пряшів, 1967. – Т. 3. – С. 215-220.; Володимир Гнатюк. Бібліографія друкованих праць / Уклав М. Мушинка. – Едмонтон (Канада): Канадський Інститут українських студій. Серія довідників. № 15. – 1967. – 148 с. [1 340 позицій]). Кожну з них я прочитав і зробив із них витяги. Окрім того, в Науковій бібліотеці ім. Стефаника у Львові я відшукав його кореспонденцію з кількома сотнями людей. Це листування вивело мене на слід особистого архіву В. Гнатюка, що знаходився в руках одного з його родичів – шваґра Івана Андрійовича Боднаря. Про цей архів до того часу ніхто з дослідників не знав.

До Львова я вперше прибув восени 1964 року з добіркою пряшівських українських книжок і друкарськими відбитками першого тому „Наукового збірника Музею української культури у Свиднику”, який готувався до друку під моєю редакцією (Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. № 1. / Упорядкував та підготував до друку М. Мушинка. – Пряшів, 1965. – Т. 1. – 320 с. [Присвячений мовознавцеві із Пчолинного Василю Латті]) та листом від дирекції Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР Олександра Дея, адресованим дирекції Державної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, де була зазначена назва моєї кандидатської дисертації і прохання „всебічно виходити назустріч чехословацькому аспірантові”. Директор бібліотеки Євген Маркович Іванців (дуже порядна і чесна людина) завів мене в її запасник (розташований у колишньому польському костелі), де на полицях, заповнених знизу до верху, знаходилися сотні тисяч примірників видань Наукового товариства ім. Шевченка. У багатьох із них були праці В. Гнатюка. „Вибирайте, що вам потрібно. Це буде наш подарунок Вашому науково-дослідному кабінетові україністики”, – сказав він і залишив мене у костелі разом із технічним працівником бібліотеки. Ми працювали два дні і відібрали 740 книжок-видань НТШ („Записки НТШ”, „Етнографічний збірник”, „Хроніка НТШ”, „Літературно-науковий вісник”, „Літературно-наукова бібліотека” тощо). Все це працівники бібліотеки запакували в дерев’яні ящики і з відповідними документами (списками, ухваленими цензурою для митниці; Із колекції видань НТШ львівська цензура вилучила кільканадцять книжок, переважно, праць Михайла Грушевського. У грудні 1965 року я спробував перевезти їх через кордон у ручному багажі, на жаль, безуспішно. При „митному“ контролі мені їх було вилучено разом із матеріалами „самвидаву“) залізницею відправили до Пряшева. Це було основне джерело моїх подальших досліджень (Коли я розповів директору Музею української культури у Свиднику Івану Чабиняку, яке величезне книжкове багатство знаходиться у фондах Наукової бібліотеки ім. Стефаника у Львові, він написав туди офіційного листа, який я під час чергового приїзду до Львова особисто вручив Євгену Марковичу. Той на його основі надіслав у Свидник понад чотириста видань НТШ).

"Охоронці" частини архіву В. Гнатюка
К. Смольська, І. Боднар та М. Мушинка

Я. Ш.: Із твоїх праць мені відомо, що ти відродив для науки і суспільства не лише постать Володимира Гнатюка, але й членів його сім’ї. Будь ласка, розкажи про них.

М. М.: Я вже говорив, що під час написання дисертації про В. Гнатюка значну допомогу мені надала його дочка Олександра Гнатюк, у заміжжі Піснячевська (1898-1991). З нею я почав листуватися влітку 1965 року, а потім кілька разів відвідав її в Парижі. Вона закінчила медичний факультет Карлового університету, однак доктором медицини (MUDr.) не стала. В Парижі вийшла заміж за свого земляка Дмитра Піснячевського (1898-1966) і працювала у фірмі з виробництва парфумів. Брала активну участь у діяльності української громади Парижа, зокрема в українському жіночому русі, та в колі членів Наукового товариства ім. Шевченка (В. Кубійович, А. Жуковський, С. Янів та інші). Найціннішою частиною її сімейного архіву були листи В. Гнатюка до неї та інших членів сім’ї з першої половини 20-х років (біля двох сотень). Вона їх мені показала, однак не дала, мовляв, мусить їх спочатку сама прочитати, чи нема в них якогось компромату.

Я зв’язав Олександру Гнатюк із майбутнім директором новозаснованого Меморіального музею В. Гнатюка у Велесневі Остапом Черемшинським, який розпочав із нею інтенсивне листування. Десь наприкінці 70-х років він за великі гроші купив в „Інтуристі” путівку до Парижу і в перший же день домовився про зустріч із нею перед готелем, в якому мешкала їх група. Вона на зустріч охоче приїхала. Черемшинський представив її членам групи як дочку покійного „академіка АН УРСР” В. Гнатюка і запропонував їй на пам’ять сфотографуватися разом з групою на фоні автобуса радянського „Інтуриста”. Коли всі готувалися до зйомки, вона несподівано зникла і Черемшинський її більше не бачив. Всі його старання зустрітися з нею виявилися марними. Черемшинський повернувся в Україну ні з чим.

Олександра Гнатюк відмовилася і від зустрічі з працівниками радянського посольства в Парижі, а на їх телефонне звернення не дуже чемно відповіла, що всі вони є агентами КДБ, які в Радянському Союзі вбили її рідного брата Юрія, а зараз хочуть вбити і її. Вона категорично не бажала зустрічатися з будь-яким громадянином Радянського Союзу, а єдиною людиною із „радянського блоку”, до якої вона має повну довіру, є Микола Мушинка із Пряшева. „Йому я охоча передати матеріали, які залишилися в мене зі спадщини мого батька”, – заявила вона наприкінці розмови і поклала слухавку.

Я тоді працював кочегаром на одній із пряшівських кочегарок, оскільки був позбавлений права займати будь-яку посаду в „духовній сфері”, права публікуватися і права виїзду за кордон. Всі мої звернення щодо повернення закордонного паспорта були відхилені. Я був немало здивований, коли у кочегарці мене відвідали двоє працівників чехословацької безпеки – ŠtB (яка тісно співпрацювала з радянським КДБ) і самі запропонували мені подорож у Париж, мовляв дочка „радянського академіка” лише мені охоча передати матеріали свого батька. Я, зрозуміло, погодився, і пообіцяв передати здобуті матеріали в Музей В. Гнатюка у Велесневі.

Пані Олександра дуже щиро прийняла мене влітку 1981 року, однак листів мені і цього разу не дала. Мовляв, ще не встигла їх прочитати до кінця. Зате вона дала мені деякі інші матеріали із сімейного архіву, які я передав у Велесневський меморіальний музей Володимира Гнатюка. У той час у неї вже була сильна манія переслідування. На моє запитання, чому вона відмовилася від зустрічі з О. Черемшинським, відповіла: „Вони (органи КДБ – М.М.) під виглядом фотографування хотіли мене увіпхати в автобус „Інтуриста” і вивезти в Радянський Союз”.

Після кількох днів Олександра Володимирівна „замовила” в мене написання вичерпної монографії про її батька і перед свідками обіцяла профінансувати видання. Результатом замовлення була моя монографія „Володимир Гнатюк”, видання якої вона і справді профінансувала. За одержаний від неї гонорар я купив у Парижі кінокамеру, за яку чехословацькі митні органи здерли з мене мито, яке перевищувало мій місячний заробіток.

М. М.: Отримав, але вже після її смерті, про що розповім пізніше. Справа в тому, що пані Олександра останні шість років прожила у психіатричній лікарні та була позбавлена правоздатності. За цей час психлікарня використала всі її немалі фінансові заощадження. Поховали дочку В. Гнатюка на цвинтарі в Сарселі, поряд з іншими членами НТШ. Оскільки дітей у неї не було (сестра Ірина померла, а брат Юрій пропав без вісти в радянському ГУЛАГу), единим спадкоємцем усього її майна (т. зв. універсальним спадкоємцем) стала племінниця Лола Ґордесманн (дочка сестри Ірини), та і вона довго відмовлялася віддати мені листи В. Гнатюка.

Я. Ш.: Якою була доля твоєї паризької книги про Володимира Гнатюка?

М. М.: Моя 332-сторінкова монографія „Володимир Гнатюк. Життя і його діяльність в галузі фольклористики і літературознавства та мовознавства”, написана на замовлення Олександри Гнатюк-Піснячевської (і на її кошти), вийшла друком у 1987 році в Парижі як 207-ий том „Записок НТШ”. Згідно з договором я мав безкоштовно одержати 25 авторських примірників книжки. Дирекція НТШ запитала мене, на яку адресу мають надіслати належні мені примірники. Я знав, що жоден примірник в умовах тодішнього тоталітарного режиму до мене не потрапить, тому попросив дирекцію надіслати їх у наукові бібліотеки України, сподіваючись, що там вони потраплять у секретні спецфонди, які колись буде розсекречено.

Однак усі вони застрягли у Москві, де їх мали знищити. Та один екземпляр якимось чудом потрапив до рук Ради Гнатюк – наукової працівниці Інституту математики АН СРСР у Москві. З нього вона довідалася, що її батько Юрій Володимирович Гнатюк (1900-1961) не був червоноармійцем, який героїчною смертю загинув у „Великій вітчизняній”, як твердила їй мати-росіянка, яка після арешту чоловіка у 1933 році розлучилася з ним, аби не бути „членом сім’ї ворога народу”. Після закінчення Гірничої академії в м. Пржібрам (Чехія) у 1925 р. Юрій виїхав у Харків, де став директором заводу, в 1933 р. був засуджений до п’яти років ув’язнення, а в 1937 р. – на довічне заслання. У цій книзі я навів точну дату його народження і навіть фотографію, так що сумнівів бути не могло.

Дочка Ради Гнатюк Марина Лисицина зайнялася офіційним розшуком свого діда і з’ясувала, що він, після відбуття п’ятирічного покарання в таборах ГУЛАГу на Колимі, був засуджений на довічне заслання у Тамбовській області Російської федерації без права виїзду. Там одружився із молодшою на 25 років українкою (теж виселенкою) і мав із нею трьох синів.

Я почав листуватися З Радою, Мариною та синами Гнатюка і в 1991 році (вже після своєї політичної реабілітації) запросив їх до Львова на святкування 120-ліття з дня народження Володимира Гнатюка.

Я. Ш.: Це справді зворушлива історія, яка б могла стати сценарієм для пригодницьго фільму. Однак ти ще не сказав як до тебе потрапили листи В. Гнатюка.

М. М.: Як я вже згадував, універсальним спадкоємцем Олександри Гнатюк-Піснячевської стала її племінниця Лола Ґордесманн із Гамбурґа (дочка сестри Ірини та Василя Косаренка-Косаревича (1891-1964) – українського публіциста, дипломната та громадського діяча), яку я особисто знав від 1981 року. Вона не була проти передати листування мені, однак, оскільки вона не вміла читати кирилицею (виховувалася в німецьких школах), мені довелось найняти людину, яка прочитала їй ці листи. Переконавшись, що в них немає жодного „компромату”, вона надіслала їх мені, а я всі 186 листів (серед яких були й листи матері Олени до дітей) передав Державному архіву Тернопільської області. Там їх переписали на машинці і надіслали мені машинопис разом із фотокопіями оригіналів для їх підготовки до друку.

На жаль, через надмірну завантаженість іншими справами я так і не приступив до їх упорядкування та підготовки до друку. А з огляду на свій вік, напевно вже не виконаю первісний задум. Я був би радий, якби цією справою зайнявся хтось із молодших науковців. Йому я охочий передати усі наявні в мене матеріали і навіть бути консультантом при їх підготовці до друку, бо це надзвичайно важливе листування, яке представить В. Гнатюка не лише як визначного вченого, але й як зразкового батька, який у неймовірно важких умовах робив усе, аби його діти здобули вищу освіту саме у Чехословаччині, куди були адресовані майже усі його листи…