У Тернопільському педагогічному університеті презентували книгу спогадів про відомого українського вченого, громадсько-політичного діяча Романа Гром’яка «Вертепи долі»

     21 березня йому мало б виповнитися 79. Ті, хто по-справжньому любив і шанував професора, досі не хочуть вірити, що ось уже майже два роки, як душа Романа Теодоровича відлетіла у Вічність. Дійсний член Академії наук вищої школи України, член Національної спілки письменників, завідувач кафедри Тернопільського педагогічного університету, декан у двох вишах, професор, який підготував 40 кандидатів і 7 докторів наук – він був Людиною, яка витримала перевірку визнанням. І часом – літературознавець Франкового рівня, як називав Романа Теодоровича Дмитро Павличко, публіцист, критик, філософ, педагог, автор низки наукових праць. Викладав в Українському вільному університеті в Німеччині та в Ягелонському у Польщі.

Він був народним депутатом у 1989-1991 роках, а два наступні роки – представником Президента України у нашій області. Багато хто не розумів «походу» вченого Гром’яка у політику, недавні однодумці – хто осуджував, хто заздрив, як уже ведеться в українській історії. Сам Роман Теодорович в одному з інтерв’ю зазначав: «Я потрапив в епохальний час. І, можливо, це й звучить пафосно, але справді пишаюся тим, що брав активну участь у зламі комуністичної системи».

Але життя – невблаганна річ. Десь там, у Небесах, зараз горить зоря Романа Гром’яка. Він сам залишається у нашій пам’яті. У своїх працях. І в книзі «Вертепи долі», яку упорядкували доктори філологічних наук, професори Тернопільського педагогічного університету Мар’яна та Зоряна Лановик. Більше 20 років – від часу вступу в аспірантуру – вони працювали поруч з Романом Теодоровичем, під його керівництвом та доброю опікою.

Як зазначають упорядники, задум видати книгу спогадів про Романа Гром’яка виник одразу після його відходу у Вічність. Під час панахиди і похорону друзі та рідні, розмовляючи між собою, згадували незабутні моменти, які їх пов’язували зі світлою пам’яттю дорогої людини. «Назва книги теж з’явилася відразу і була ніби навіяна десь згори. Хто знав Романа Теодоровича тривалий час, міг помітити, що слово «вертеп» мало для нього дуже велике значення. «Вертепами» він назвав свої дві книги спогадів про час у великій політиці… Часто він проводив асоціації з вертепом у різних життєвих ситуаціях», – згадують у передмові Мар’яна та Зоряна Лановик.

До книги увійшли фрагменти спогадів самого Гром’яка про непросте дитинство і юнацькі роки. «…З трьох синів лише я пішов у науку. Мамина мрія й благословення чи та доля, що на роду написана…» Його найбільш знакові інтерв’ю різних періодів діяльності, згадки про нього друзів, колег, учнів, світлини з родинного архіву.

Є у книзі і мій маленький штрих до спогадів про велику Людину.

Доля дарує не так багато Учителів

Уже далеке 21 листопада 1981 року. Я – студентка-другокурсниця філологічного факультету (українська мова і література) Тернопільського педагогічного інституту. У селі Великі Вікнини Збаразького району того дня відбувалося моє із Михайлом Кушніруком весілля. Погода була холодна, дощ упереміж із снігом. Сільські вулиці тонули у болоті. Але в молодості, коли поруч живе кохання, усе прекрасне – навіть погода. Сходилися гості, а найголовніше – приїхала моя група – УФ -21. Щирість, невимушеність, сміх…

Чекали молодого, який, за традицією, має кликати молоду до шлюбу. Тоді нареченій дружки розплітають косу, читають вівати, а мама накладає доньці на голову фату та вінок. Цей, дуже гарний обряд, зберігся у наших волинських селах і донині.

Чекали і ще одного гостя – на той час декана нашої групи, кандидата філософських наук Романа Теодоровича Гром’яка. Для моїх батьків, простих селян, які виховували четверо дітей і виживали завдяки тяжкій колгоспній праці, приїзд такої шанованої і відомої людини, вченого, був особливо хвилюючим. Як, мабуть, і для усіх гостей. Думаю, багато хто сумнівався, чи захоче їхати по осінньому бездоріжжю у віддалене від траси село пан професор. І хоч професором Роман Теодорович тоді ще не був – стане ним буквально за якихось два роки – у моїх Великих Вікнинах його тоді уже так називали.

Метушилися гості, батьки благословляли нас з Михайлом на щасливе спільне життя. Яка ж була радість, коли хтось вигукнув, що на подвір’я заїхала автівка Романа Теодоровича.

До шлюбу до церкви у той час ми з Михайлом, звісно, не пішли. А от до розпису у сільський будинок культури поспішали. Ішли всією центральною вулицею, вклонялися людям, які стояли у воротах, аби подивитися на молодих. І лише у будинку культури перед сценою, на якій мав відбуватися розпис, спохопилися: я забула весільні туфлі, у які мала б перевзутися. Туфлі, класичні лаковані «лодочки» на височенному каблуку, які у той час ще й неможливо було купити, діставали бозна як.

На сцені уже стелили для молодих рушник. А наречена – у чоботях. Помітивши занепокоєння, підійшов Роман Теодорович. Тихенько запитав, що сталося? І поїхав до мене додому – за весільними туфельками.

Моя мама і досі з вдячністю і трепетом згадує цей епізод. Хоч минуло більше трьох десятків літ.

Згадують і мої рідні, земляки. Адже тоді, 21 листопада 1981 року Роман Теодорович не погордував весільними гостинами у звичайній селянській хаті. Ані теплою щирою бесідою з простими людьми. Здебільшого розпитували пана професора, коли ж стане легше жити, чи буде та правда на світі? І, як зараз пригадую, хтось стиха розпочав стрілецьку пісню (її часто так само стиха наспівував мій тато):

– Йшли стрільці до бою, стали на врага,

Всі разом скрикнули: ой слава, слава!

Там старенький батько окопи копав,

Він здалека бачив, як стрілець упав.

Сам собі не вірив, ні очам своїм,

Пішов подивився, а то – його син…

Хтось інший перебив ці, тоді заборонені слова весільною мелодією. Але в кімнаті вже стояла незрима довіра до тернопільського гостя. І коли у 1992 році Романа Теодоровича призначили представником президента України в Тернопільській області, вікнинці ніби про знайомого, та з прихованою гордістю, казали: він приїжджав до нас у село…

Звичайно, це дуже маленький штрих до спогадів про відомого громадсько-політичного діяча, професора, вченого. Про Романа Теодоровича сказано, написано чимало високих слів. Та, думаю, багато хто шанував його за велику і водночас просту філософію мудрості – бути щирим із собою та з людьми…

Уже пізніше, працюючи журналістом, мені не раз доводилося брати інтерв’ю у Романа Теодоровича. Але я завжди відчувала себе його ученицею. У тому, що відкрив мені багато цікавих і невідомих імен у літературі, культурі. Що умів побачити у мені талант до слова і рекомендував усіляко розвивати його. Що тішився з моїх перших і подальших успіхів у журналістиці, хоч і пророкував наукову діяльність.

Вдячна долі, що Роман Теодорович був куратором нашої групи і деканом. Науковим керівником моєї дипломної роботи, присвяченої відомому письменнику і земляку Борисові Харчуку. Що ділився своїми знаннями.

За те, що відкривав нам, тоді ще таким юним, Україну у мандрівках місцями Івана Франка, творчість якого досліджував і пропагував, бо бачив, як зізнавався, у Каменяреві генія і вчителя. А на першу свою стипендію купив 19 томів праць Франка. Розповідав колоритно про те, як приніс їх на квартиру, яку винаймав. Господиня аж руками сплеснула від зачудування. Мовляв, пане Ромцю, що ж ви будете їсти? А він поглинав книжку за книжкою. А ще їздили до столиці, у Білорусь, подорожували Львівщиною, старовинними замками…

Коли студенткою-дівчиськом я вперше побувала у домі Романа Теодоровича, мене вразили книги, дуже багато книг. Не знаю, чи я стільки бачила у нашій сільській бібліотеці. І я зрозуміла: світ цей неосяжний і незбагненний.

Тепер, через роки і життєвий досвід, я знаю й інше: доля дарує не так багато Учителів.

Зіна Кушнірук (Коляда), заслужений журналіст України,
студентка філологічного факультету Тернопільського педагогічного інституту (1979- 1983 роки).

Опубліковано на сайті "Наш день"

7 квітня 2016

Джерело: nday.te.ua