«Знаючи Інну, вона по-іншому й не могла загинути»

Окупанти продовжують стирати з лиця землі українські міста та села, але наші військові у цій боротьбі демонструють незламність та стійкість. Та, на жаль, герої гинуть, серед них і медики. Однією з таких стала Інна Дерусова — бойовий медик 15-ого окремого мотопіхотного батальйону. 24 лютого вона, уродженка Луганщини, саме поверталась із відпустки на місце служби, але довелось затриматись в Охтирці, яку орки постійно обстрілювали. Поранених було багато, тому Інна Дерусова залишилась та почала рятувати побратимів. У тому бою 26 лютого вона допомогла зберегти життя десятьом військовим й, надаючи допомогу ще одному, загинула під ворожим вогнем… Інна стала першою жінкою, яка отримала звання Героя України посмертно. Ті, хто знали цю тендітну і водночас сильну жінку, кажуть: по-іншому вона просто не могла. І як ніхто варта найвищої нагороди серед військовослужбовців.

«Вперше ми зустрілись з Інною у 2015 році, коли мене направили до 15-го мотопіхотного батальйону на службу в АТО,  — розповів «ФАКТАМ» товариш загиблої Костянтин Сіньковський. — Знаю, що вона була цивільною медсестрою, але війна внесла корективи. Ця жінка хотіла бути корисною людям та своїй державі. Потім було селище Покровське. Інна була медсестрою, чітко виконувала ті обов’язки, які на неї були покладені. Ми Інну називали «Фіалкою», бо вона була єдиною жінкою у батальйоні на той час. Попри те, що спілкувалась постійно російською, Інна була щирою українкою, її патріотизму та любові до України треба було ще багатьом повчитись.

Ми зайшли на позиції 1 травня 2015 року у Золоте, за два тижні у нас було близько десяти «двохсотих». Крім того, чимало військових підривались. То ж роботи в Інни та її колег було багато. Так, бували досить критичні ситуації, то ж всі разом вчились, як з них виходити. Чим мені запам’яталась Інна? Якось мене турбував сильний зубний біль, я звернувся до неї та доручив видалити зуб. Вона боялась, але я таки впросив. Це було досить кумедно, навіть фото того зуба залишилось. Інструментів спеціальних не мали, то ж у хід пішли звичайні плоскогубці.

Коли я демобілізувався, продовжував спілкуватись з Інною через Фейсбук. Востаннє — буквально за кілька днів до своєї загибелі. Про що? Про життя. Те, що вона загинула на полі бою, рятуючи військових, для мене не дивно. Інна не була боягузливою, це така людина, яка йшла до кінця. Будуть летіти гармати, йти танки — вона боротиметься".

Пам'ятають про свою студентку і в Тернопільському педагогічному університеті, де Інна Дерусова закінчила навчання на бакалавраті за освітньою програмою «Соціальна робота».

«Вона приїхала у наше місто у 2018 році, аби здобути ще одну професію — соціального працівника, адже, крім медичних, потрібно було надавати воїнам і такі послуги, — розповіла «ФАКТАМ» заступниця декана факультету педагогіки і психології ТНПУ Ганна Чайковська. — Разом з військовою вступив і її товариш та побратим Сергій Курсов, який був нагородженим орденом «За мужність» III ступеня. Вони якось відразу влились у колектив, хоч і вдвічі були старшими інших студентів. Її оптимізм надихав кожного, хто з нею знався. Інна постійно розповідала про війну, то ж ми часто запрошували її проводити лекції для інших, бо це неоціненний досвід. Якось вона згадувала, що допомагала місцевим жителям на Луганщині, а невдовзі їх позиції обстріляли. От така «подяка»…

У 2020 році Інна Дерусова успішно захистила бакалаврську роботу на тему «Особливості комплексної реабілітації учасників АТО/ООС», але вона приїжджала у Тернопіль, бо полюбила це місто всією душею. Інна важко пережила втрату побратима та друга Сергія Курсова, якого торік не стало через наслідки війни — у нього просто не витримало серце…

Орден «Герой України» Інна заслужила як ніхто інший. Це сильна жінка, бойова, вона обожнювала свою роботу та Україну. Посмертно ректор Тернопільського національного педагогічного університету Богдан Буяк представив подання до Вченої ради, аби військову відзначити найвищою корпоративною відзнакою нашого закладу «Гордість ТНПУ».

Поки що бойового медика Інну Дерусову не поховали, адже на Сумщині постійно точаться бої, як і на її рідній Луганщині… У неї залишився син — теж військовослужбовець, кілька місяців тому він став на весільний рушник. Мріяла пані Інна не лише про мир, а про людське та добре — дочекатись онуків. Не встигла… Оберігатиме свою родину та Україну з небес…