Головне меню
Наукова робота
Рідкісні та цінні видання
Ми в соціальних мережах
Календарі
Інформація для кафедр
Шекспірознавство
Випадкове фото
Хто на сайті
На сайті 607 гостей та 0 користувачів
Валерій Панченко: «Чого Путін хотів, він того і добився: повернув українську мову на Схід України»Про війну, ворогів, англійську мову та лекції з окопу Тиждень поспілкувався з доцентом, який став мисливцем за танками.
24 лютого 2022 року студенти Тернопільського педуніверситету так і не дочекалися на парах свого викладача Валерія Валерійовича Панченка. Вони навряд чи образились, адже причина відсутності викладача була більш ніж поважною.
«Приблизно о шостій ранку 24 лютого подзвонив товариш і сказав: «Все професоре, вставай, збираємось, поїхали», — згадує Валерій, — Я спочатку не зрозумів куди, але потім якась задня думка прийшла: очевидно, почалося». Викладач має бронь і може не йти до війська, проте для Панченка таке питання навіть не стояло. В обід він уже був у військкоматі.
Сьогодні старший сержант Валерій Панченко з позивним Професор служить у складі протитанкового дивізіону 53 окремої механізованої бригади ЗСУ. Тепер основним об’єктом його інтересу є не англійська мова, як раніше, а утилізація загарбників. Написання своєї докторської дисертації, з якою Панченко якраз хотів виходити на попередній захист, довелось відкласти до кращих часів. Та й читати лекції з передової, як робить дехто з його колег, він вважає за недоцільне. «Сьогодні не можна ні про що думати, окрім як про перемогу, — каже Панченко, — Я не розумію, як можна з окопу читати лекцію, чи вести пару, коли по тобі стріляють. Не бачу в цьому ефективності абсолютно. Це наражає на небезпеку тебе й твоїх друзів.» Деякі студенти за прикладом свого викладача також пішли воювати, але хто і де саме служить, він не знає. На передову, де майже не буває зв’язку, інформація доходить складно. Про новини з далекого Тернополя дізнається хіба під час коротких розмов з рідними.
«Ми працюємо по принципу МакДональдза, — каже Професор, — Усі бійці знають специфіку роботи на різних бойових засобах та готові працювати з будь-якою зброєю». Але, судячи із відгуків, у своїй щоденній роботі перевагу все ж надають інструментам українського виробництва. Кажуть, найкраще зарекомендувала себе рідна «Стугна». Вона далекобійна, б’є навіть далі та потужніше, ніж легендарний Javelin і практично не залишає шансів ворожим танкам. Хоча й Javelin, і британський NLAW також відмінно себе показали. Ну а нещодавно в руках українських вояків опинились чималі запаси трофейної зброї. Орки-морпіхи з Севастополя були настільки щедрі, що люб’язно підкинули хлопцям чимало новинок ворожого «воєнторгу». Тепер усі ці подарунки вони вивчають (не викидати ж) та обіцяють найближчим часом випробувати проти колишніх власників.
Валерій Панченко на війні не вперше — у 2015-му він служив у складі 24 ОМБр. Саме тоді, сім років тому, колеги стали називати його Професором. «Коли я прийшов у 53 бригаду, нікому нічого не говорив, — каже Валерій, — Але псевдо продублювалося само собою. Нові побратими та посестри знову вирішили іменувати мене Професором. Хоч насправді я зовсім не професор, а доцент».
Свою теперішню роботу Валерій сприймає як необхідність. Каже, що гадати про те, чим закінчиться війна, та якою має бути перемога, нема сенсу, але впевнений: «Оркам прийде край. Їх просто треба стерти з лиця землі, щоб весь світ нарешті відпочив. Українці не хочуть віддавати своє і не хочуть брати чуже. Ми ніякі не завойовники, нам не потрібні чужі землі. Ми просто хочемо жити у себе, нормально та щасливо.»
Валерій погоджується, що масштаб війни зараз зовсім інший, але каже, що з моменту першого знайомства змінилось небагато: «У 2015 році, коли по тобі стріляли, було страшно, бо і танчики працювали, і арта. Тепер з’явились авіація, ракети — теж страшно. Коли відчуваєш, як над тобою літають «вертушки», це дуже неприємні відчуття… Але терпимі. Скоріше, з’явилося більше люті, більше ненависті до тих істот, яких ми не можемо навіть людьми назвати. Які просто знищили десятки тисяч мирних людей нізащо — лише тому, що в якогось недомірка в голові «стрельнуло» і він вирішив щось із себе вдавати.»
А втім, проблема насправді глибша, вважає Професор: «Проблема в оркостані, в одурюванні людей. Все, що з російського рота виливається — брехня. І це все десятиліттями транслювалося на українську аудиторію. Дуже велика частина людей (покоління сорок плюс) одурманені. Звідки беруться колаборанти, звідки береться нечисть, яка живе в місті, й сама ж дає ворогу координати, щоб по ній стріляли? Це виключно вплив російського ТБ і пропаганди. Так, як було ще у Радянському Союзі, який я застав».
«Ми працюємо по принципу МакДональдза, — каже Професор, — Усі бійці знають специфіку роботи на різних бойових засобах та готові працювати з будь-якою зброєю». Але, судячи із відгуків, у своїй щоденній роботі перевагу все ж надають інструментам українського виробництва. Кажуть, найкраще зарекомендувала себе рідна «Стугна». Вона далекобійна, б’є навіть далі та потужніше, ніж легендарний Javelin і практично не залишає шансів ворожим танкам. Хоча й Javelin, і британський NLAW також відмінно себе показали. Ну а нещодавно в руках українських вояків опинились чималі запаси трофейної зброї. Орки-морпіхи з Севастополя були настільки щедрі, що люб’язно підкинули хлопцям чимало новинок ворожого «воєнторгу». Тепер усі ці подарунки вони вивчають (не викидати ж) та обіцяють найближчим часом випробувати проти колишніх власників.
Валерій Панченко на війні не вперше — у 2015-му він служив у складі 24 ОМБр. Саме тоді, сім років тому, колеги стали називати його Професором. «Коли я прийшов у 53 бригаду, нікому нічого не говорив, — каже Валерій, — Але псевдо продублювалося само собою. Нові побратими та посестри знову вирішили іменувати мене Професором. Хоч насправді я зовсім не професор, а доцент».
Свою теперішню роботу Валерій сприймає як необхідність. Каже, що гадати про те, чим закінчиться війна, та якою має бути перемога, нема сенсу, але впевнений: «Оркам прийде край. Їх просто треба стерти з лиця землі, щоб весь світ нарешті відпочив. Українці не хочуть віддавати своє і не хочуть брати чуже. Ми ніякі не завойовники, нам не потрібні чужі землі. Ми просто хочемо жити у себе, нормально та щасливо.»
Валерій погоджується, що масштаб війни зараз зовсім інший, але каже, що з моменту першого знайомства змінилось небагато: «У 2015 році, коли по тобі стріляли, було страшно, бо і танчики працювали, і арта. Тепер з’явились авіація, ракети — теж страшно. Коли відчуваєш, як над тобою літають «вертушки», це дуже неприємні відчуття… Але терпимі. Скоріше, з’явилося більше люті, більше ненависті до тих істот, яких ми не можемо навіть людьми назвати. Які просто знищили десятки тисяч мирних людей нізащо — лише тому, що в якогось недомірка в голові «стрельнуло» і він вирішив щось із себе вдавати.»
А втім, проблема насправді глибша, вважає Професор: «Проблема в оркостані, в одурюванні людей. Все, що з російського рота виливається — брехня. І це все десятиліттями транслювалося на українську аудиторію. Дуже велика частина людей (покоління сорок плюс) одурманені. Звідки беруться колаборанти, звідки береться нечисть, яка живе в місті, й сама ж дає ворогу координати, щоб по ній стріляли? Це виключно вплив російського ТБ і пропаганди. Так, як було ще у Радянському Союзі, який я застав».
Але, на його думку, це справляє і зворотній ефект — зовсім протилежний тому, на який сподівалися організатори бійні в Україні: «Ця бригада, на хвилиночку, здебільшого складається з місцевих. І якщо порівнювати те, що було у 2015-му і те, що зараз, то патріотизм в людях просто зашкалює. Вони тут, на Сході, переходять на українську мову. Чого ще треба? Чого Путін хотів, він того і добився: повернув українську мову на Схід України.»
«Сьогодні увесь світ блокує Росію, — каже Валерій, — Рано чи пізно, в них вичерпаються ресурси й вони перетворяться, як я це бачу, в Північну Корею. У них банально не буде чим воювати. Ну хіба рогатками. Але хай воюють. Ми вже знищили, станом на сьогодні, 35 тисяч. Якщо хочуть ще 35 – будь ласка, ніхто нікого більше не жаліє. До орків жалю немає жодного. Це не люди, я ще раз кажу, це істоти.»
Щодо перспектив наш співрозмовник оптимістичний: «Нещодавно, була зустріч країн Великої сімки, де вони вирішили, що будуть допомагати Україні до тих пір, доки це знадобиться. Тому я впевнений, що ресурсу в нас вистачить. Тим паче, ленд-ліз ще не почався, а ми вже орків сунемо на всіх фронтах. Воювати сьогодні є чим, але зброї все ж хочеться більше. Якщо її буде більше, це все закінчиться швидше. Найважливіше — людські життя. Інфраструктура відбудується, а мирні люди гинуть нізащо.»
А втім, причина помітних успіхів української армії полягає не лише в допомозі союзників. «Ми всі працюємо, як єдиний організм, — розповідає Валерій, — Всі працюють з усіма, всі працюють за всіх. Якщо нам важко, нам допомагають інші підрозділи. Якщо важко їм, ми допомагаємо. Тут немає такого, щоб хтось комусь не допоміг, чи хтось когось не прикрив. Обов’язково працюємо всі.»
Після війни Валерій Панченко збирається на море: «Хтось любить гори, а я море. Люблю, як бегемот, десь залізти і сидіти. Але спочатку, як приїду, треба пройти маленьку реабілітацію. Я і хлопцям про це кажу, бо всі контужені. Це ж війна новітнього формату — війна артилерії. Це дуже сильний і гучний звук. Коли ми сидимо по посадках та лісах, все летить на нас. Відповідно, всім треба буде підлікуватися і хоча б два тижні відпочити».
Чи збирається Валерій Панченко повертатися до своєї дисертації з історії англійської мови, яку він поставив на паузу, вияснити так і не вдалося. «Дисертація — це поняття дуже відносне, — філософськи міркує Професор, — Вона може бути закінчена, або незакінчена». І тут з ним навряд чи посперечаєшся.
«Сьогодні увесь світ блокує Росію, — каже Валерій, — Рано чи пізно, в них вичерпаються ресурси й вони перетворяться, як я це бачу, в Північну Корею. У них банально не буде чим воювати. Ну хіба рогатками. Але хай воюють. Ми вже знищили, станом на сьогодні, 35 тисяч. Якщо хочуть ще 35 – будь ласка, ніхто нікого більше не жаліє. До орків жалю немає жодного. Це не люди, я ще раз кажу, це істоти.»
Щодо перспектив наш співрозмовник оптимістичний: «Нещодавно, була зустріч країн Великої сімки, де вони вирішили, що будуть допомагати Україні до тих пір, доки це знадобиться. Тому я впевнений, що ресурсу в нас вистачить. Тим паче, ленд-ліз ще не почався, а ми вже орків сунемо на всіх фронтах. Воювати сьогодні є чим, але зброї все ж хочеться більше. Якщо її буде більше, це все закінчиться швидше. Найважливіше — людські життя. Інфраструктура відбудується, а мирні люди гинуть нізащо.»
А втім, причина помітних успіхів української армії полягає не лише в допомозі союзників. «Ми всі працюємо, як єдиний організм, — розповідає Валерій, — Всі працюють з усіма, всі працюють за всіх. Якщо нам важко, нам допомагають інші підрозділи. Якщо важко їм, ми допомагаємо. Тут немає такого, щоб хтось комусь не допоміг, чи хтось когось не прикрив. Обов’язково працюємо всі.»
Після війни Валерій Панченко збирається на море: «Хтось любить гори, а я море. Люблю, як бегемот, десь залізти і сидіти. Але спочатку, як приїду, треба пройти маленьку реабілітацію. Я і хлопцям про це кажу, бо всі контужені. Це ж війна новітнього формату — війна артилерії. Це дуже сильний і гучний звук. Коли ми сидимо по посадках та лісах, все летить на нас. Відповідно, всім треба буде підлікуватися і хоча б два тижні відпочити».
Чи збирається Валерій Панченко повертатися до своєї дисертації з історії англійської мови, яку він поставив на паузу, вияснити так і не вдалося. «Дисертація — це поняття дуже відносне, — філософськи міркує Професор, — Вона може бути закінчена, або незакінчена». І тут з ним навряд чи посперечаєшся.
Ресурси ТНПУ
Міністерство освіти і науки України
Всеукраїнські ресурси
Світові бази даних
Наукометрія
Бібліотеки України
