Історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, заступник директора Галузевого державного архіву СБУ (2014-2016) захищає Україну з часу повномасштабного вторгнення. Його позивний "Клап". Боєць несе службу командиром відділення механізованого взводу механізованої роти 83 батальйону 105 окремої бригади тероборони ЗСУ. Він розповів Суспільному чому залишив наукову роботу, як отримав поранення та де побував за час війни.

Коли для тебе розпочалася війна?

Для мене російсько-українська війна, власне, сучасна розпочалася 20 лютого 2014 року, коли відбулися розстріли Небесної Сотні на Майдані Незалежності і коли розпочався план Путіна з окупації України.

Боєць родом із Тернопільщини. Фото: 105 окрема бригада тероборони ЗСУ

Як прийняв рішення долучитися до ЗСУ?

Рішення у мене назрівало ще в 2014 році. Я ще тоді хотів долучитися до одного з добровольчих батальйонів. Але на той час я перебував на посаді заступника директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Ну, і мої колеги, зокрема, керівництво СБУ переконало мене, що я більше зможу зробити на посаді, яку я займаю. Я не знаю. Судити мабуть людям збоку, що ми зробили.

Що б ти з усього того виокремив?

Нам вдалося все-таки тоді написати і добитися, щоб їх ухвалили — це 4 декомунізаційні закони. Зокрема, один із законів, де я співавтор. Це Закон "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму". Це досить важливий закон, згідно з яким до цих пір всі документи від 1917 по 1991 рік: чи це НКВС, чи це МДБ, чи КДБ — вони всі є відкритими. Власне, це тоді було зроблено. Але, питання того, що триває війна і що я маю долучитися до цієї боротьби, — воно завжди стояло. І, починаючи з середини 2021 року, я вже свою матір почав готувати до цього. Тобто: "Буде повномасштабна війна, в цьому не сумнівайся". Я також працював заступником головного редактора видання "Історична правда". Це робота, яка стосується не тільки історичних новин, але й загалом новин, як українських, так і на міжнародній арені. Вона сприяє аналітиці. І було зрозуміло, що війна так чи інакше розпочнеться, вже широкомасштабна.

Захисник на позивний "Клап". Фото: 105 окрема бригада тероборони ЗСУ

Хто чи що вплинуло на твої зацікавлення історією?

Історія моєї родини, виховання та членство в Спілці Української Молоді. Спочатку я був у юнацтві, потім перейшов у дружинники. В них я був в ратниках спочатку — це така спортивно-мандрівна дружина, можна сказати. Потім перейшов у суспільники — це вже в Києві, будучи на роботі в СБУ. Ця організація відіграла і відіграє дуже важливу роль у моєму житті. СУМ зацементував в мені те національно-патріотичне виховання, яке в мене було від сім’ї, від матері та дідуся. У мене дідусь був в ОУН, бабцин рідний брат у дивізії "Галичина". Дідуся рідний брат в УПА був. По татовій лінії теж були родичі, які працювали в Службі безпеки ОУН. І я дуже вдячний СУМу. Пригадую, я ще в школу приходив у футболках з тризубами, з Бандерою. На мене дивилися, як на дивака, в той час не було мейнстримом ходити в таких футболках. Хоча маю зізнатися, певний період я не був активним членом СУМу, бо мав багато робіт. Але ця сумівська родина вона дуже класна. І чи в радості ти, чи в скорботі, ти завжди знаєш, що у тебе є велика родина і в Україні, і за кордоном. Навіть зараз у бригаді, в якій я несу службу, є також два сумівці. І ти не просто приїжджаєш у справах до свого побратима, а ти приїжджаєш, як до рідної людини.

Що ти робив 24 лютого і як дізнався, що розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну?

24 лютого я десь до 4 ранку працював над книжкою "Сирецький виправно-трудовий табір СД". Це табір, який організували нацисти в Києві. Знаходився в районі сучасної станції метро "Сирець". Такий собі страшний нацист, який працював над книжкою про нацистський табір. А в 6-й ранку мене розбудив товариш з Америки. Я заснув на ноутбуці в навушниках і товариш Богдан зі Штатів, дзвонить. Чого він мене о 6-й ранку будить? Що таке сталося? Розплющив очі. Каже: "Братику, у вас війна". Кажу: "Яка війна? Ти про що?". Зайшов в інтернет, дивлюсь: ну так, направду. І тоді одразу пішов у військкомат. Нас відправили ще заночувати додому. І 25 числа я потрапив вже в 105 бригаду територіальної оборони. Я тоді потрапив у роту контрдиверсійної боротьби. І з 25 лютого, з вечора, я вже був у складі оборони тернопільського аеропорту.

Ти командир бойової машини. Розкажи історію цієї автівки.

Я її називаю "бойова машина піхоти". Тут труситься і шарудить усе, що тільки може. Але, слава Богу, сьогодні її відвезу в ремонт, може її трохи підлатають. Я поки служив у Тернополі, там не було потреби в автівці. Потім я переводився у 83-й батальйон. І, власне, тоді збір організували друзі. Задонатили на автівку. Буквально, за якісь півтори доби назбирали. Так вона опинилася в мене. За цей час вона вже проїхала Донбас, Харківщину, а тепер я ще ганяю й по Сумщині.

А які твої плани на цей день?

Робочі плани. Я на ротації з позицій. Планую помитися, випрати речі, закрити питання, які ми не можемо закрити на позиціях. Ну, власне, сьогодні питання: загнати цю машину на ремонт, а іншу машину забрати з ремонту.

За час повномасштабного вторгнення де ти побував?

Перші позиції, на яких ми були, це північ Донеччини. Це Ізюмський напрямок. Згодом, коли пішов контрнаступ, у вересні 2022 року, ми були на півдні Харківщини. Після того було 5 місяців дуже цікавої, але важкої, на жаль, з втратами для нас роботи. Це був Куп’янський напрямок. П’ять місяців ми там знаходились, лінію втримали, позицій не залишили. На жаль, сам наш батальйон вже був знекровлений через постійні штурми ворога. І нас тоді відвели.

Ти отримав поранення. Розкажи, як це було?

Це було 26 березня. Окупанти, на жаль, мають перевагу в озброєнні, зокрема, і в мінометах. У них набагато більше снарядів до мінометів. Також вони мають велику перевагу в безпілотних літальних апаратах, в дронах. Як і оперативно-тактичного рівня БПЛА, так і безпосередньо в дронах. Ті переміщення, які проводилися в зоні нашої відповідальності, вони "спалили" дроном. Відповідно, почався мінометний обстріл. Ми заховались у бліндажі. Дуже близько падало і дуже щедро вони клали. Ну, і тут я на власному прикладі переконався в тому, що своєї міни ти ніколи не почуєш. Є у військових така приказка: "Своєї міни ти ніколи не почуєш". Тобто коли ти чуєш, як міна свистить, очевидно, тобі потрібно заскочити в бліндаж, в окоп чи, якщо немає можливості, якомога ближче притиснутися до землі. Але якщо ти чуєш, як десь вона свистить, вона впаде точно не по тобі. Ця міна, яка летіла по мені, я її якраз і не чув. Тобто, я був захований в бліндажі біля дерев’яної стіни. І вона мені просто над головою, вдарила в стінку бліндажа. Отримав поранення руки, зачепило голову. Це вторинні осколки, тобто це не осколки самої міни, а осколки деревини. Але вони досить противні: бо якщо осколок металевий ти можеш чи пінпоінтером, чи на рентгені побачити, то дерев’яні, вони мені їх ще в госпіталі дуже довго виймали. Отримав контузію, було запалення двох півкуль, якесь мікроутворення, але нічого. Дякувати Богу, все гаразд. Воюємо, почуваюся нормально.

Боєць біля бліндажа. Фото: 105 окрема бригада тероборони ЗСУ

Ти згадував, у тебе була діяльність наукова, редакторська, журналістська, дослідницька. В тебе зараз є час на таку роботу? У вільний від перебування на позиціях час ти щось шукаєш, дочитуєш? Як компенсуєш і чи є зараз в тебе потреба в цьому?

Перший момент, що стосується наукової діяльності: ні, абсолютно часу немає. Тобто, коли є вільний час, він використовується для того, щоб поїсти, поспати і почитати книжки. Я не припинив читати книжки. Добре, коли на позиціях немає інтернету. Заліз у бліндаж, значить що? Читай книжку. Помітив, що багато почав забувати. З товаришем жартував, порівнював із Шерлоком Холмсом. Коли Ватсон в нього спитав: "Ти знаєш, що Земля крутиться?". Він каже: "Ні, мені це не потрібно. Зате я можу відрізнити на дотик, на вигляд і на запах близько 700 видів цигаркового попелу. Оце мені потрібно в моїй розслідувальній діяльності". Так само я за собою слідкую. Я позабував безліч псевдо повстанців, військові округи, якісь дати. Але в мене зараз в голові ОЗМ-72, РПК, ГП-25, МОН-50. Тобто голова тимчасово заховує в шухлядки те, що зараз не потрібно, але в оперативній пам’яті знаходиться те, що потрібно дуже.

Військовослужбовець читає книжку з телефона. Фото: 105 окрема бригада тероборони ЗСУ

У соцмережах часто ти тішишся новим надходженням зброї. Називаєш це "big toys for big boys" (ред., — великі іграшки для великих хлопців).

У нас недавно була історія. Ми знайшли наполовину затоплену БМП-1. Наші війська наступали, а окупанти її не змогли витягнути. Ну нічого, не проблема. Що для них проблема, для ЗСУ не проблема. Зганяли в Харків, купили нові акумулятори, відкачали воду. БМП-1 служить правдою і чим тільки не хочеш у 83 батальйоні. Оце було "big toys for big boys".

Помітила у стрічці в соцмережі у тебе кілька постів, де ти фотографуєш квіти, схід чи захід сонця, краєвиди.

Знаєш, мені от вже кілька людей в дірект пишуть, чи десь там в коментах, що от є там художнє бачення. Я насправді не знаю. Ну, якщо люди так кажуть, значить може і є. Але я фотографую, бо мені подобається. Я так в один момент задумався: чи я це так бачу, чи так виходить? А потім я собі знайшов відповідь. Дивись, не всі люди зможуть, чи захочуть піднятися о 5 ранку, їхати 80 кілометрів на кордон України і Росії, щоб десь там у соняшниках зустріти сонце. Така собі ідея, не дуже. Але я безпосередньо там знаходжуся. Ну то чого ж мені не сфотографувати сонце і соняхи? При цьому, з того ще й виходить якийсь гарний кадр. Якось так.

"Клап" фотографує соняхи. Фото: 105 окрема бригада тероборони ЗСУ

Розкажи про день із часу повномасштабного вторгнення, який тобі запам’ятався найбільше.

Це насправді складне питання, бо я не можу виокремити якийсь один день. Було багато дуже радісних днів в цій війні, справді радісних. Було, на жаль, більше сумних днів. У мене є на телефоні одна така папка. Дуже сумний альбом "Друзі і товариші rest in peace" (ред., — спочивайте з миром). Я збираю фотографії їхні. Там, на жаль, вже 25 осіб. Це ті люди, з якими ми працювали, з якими ми дружили, з якими ми робили спільні проєкти, з якими ми дивилися футбол, чи ходили на футбол, ходили горами, робили якісь пам’ятники, воякам УНР зокрема чи воякам УПА. Усвідомлюєш, що все, цих людей більше не буде. Ти з ними не зустрінешся в своєму Києві чи своєму Тернополі, чи в умовному Франику, Львові чи в Черкасах. Це от справді дуже сумні дні. Такий день емоційно мабуть, це 24 лютого, коли була перша така серйозна спроба штурму наших позицій на Куп’янському напрямку. Тоді кілька людей поранило, зокрема, з моєї роти. Ну і, на жаль, ми тоді втратили дуже талановитого командира. Командира-батька, командира-товариша і грамотного військового командира Сергія Короля на псевдо "Махно". "Малиш" тоді з ним загинув. Я з "Малишем" ще в роті контрдиверсійної боротьби служив. Це були справді непоправні втрати. Тоді позиції втримали і слід сказати, що були злагоджені дії, штурм відбили. Згадати хочеться наше командування, бо в тому бою і в наступному бою, в наступному штурмі, який був 2 березня, командування завжди було з нами.

"Клап" згадує загиблих побратимів. Фото: 105 окрема бригада тероборони ЗСУ

Дуже багато зараз дискусій, розмов точиться про понятійність самого слова "перемога". Ну, про сталість, або тривалість. Якою ти бачиш перемогу? Що це для тебе є і яким ти бачиш своє життя після війни?

Очевидно, війна не закінчиться навіть коли ми відіб’ємо всі наші території в межах кордону 1991 року. Для багатьох людей війна не закінчиться. Я не пам’ятаю хто, але хтось із класиків сказав, що війна закінчується тоді, коли помирає останній солдат цієї війни. І, очевидно, війна буде жити в наших головах, в наших серцях, в наших душах тому, що будуть жити супротивники. Ми не знаємо, чим це закінчиться. Мабуть, початковий етап закінчення війни — це вихід на кордони 1991 року. Для мене особисто російських територій не потрібно. Чи я б хотів, щоб там утворився ряд буферних держав? Очевидно так, для того, щоб Росія почала потроху розпадатися. Ну, але це ми вже входимо в геополітику. Тут дуже багато питань.

То перемога — це для тебе помста чи встановлення справедливості?

Якщо бути чесним, то я мабуть скажу: і одне, і друге.

Боєць отримав подяку від Сил тероборони "Захід". Суспільне Тернопіль