В Тернополі відбулася регіональна конференція-методичний семінар «Теорія і практика діяльності соціальних педагогів і соціальних працівників»

       Нещодавно відбулася регіональна конференція-методичний семінар «Теорія і практика діяльності соціальних педагогів і соціальних працівників» 

        

 

   

Опубліковано на сайті "20 хвилин"

5 квітня 2016
Джерело: te.20minut.ua

У Тернопільському педагогічному університеті презентували книгу спогадів про відомого українського вченого, громадсько-політичного діяча Романа Гром’яка «Вертепи долі»

     21 березня йому мало б виповнитися 79. Ті, хто по-справжньому любив і шанував професора, досі не хочуть вірити, що ось уже майже два роки, як душа Романа Теодоровича відлетіла у Вічність. Дійсний член Академії наук вищої школи України, член Національної спілки письменників, завідувач кафедри Тернопільського педагогічного університету, декан у двох вишах, професор, який підготував 40 кандидатів і 7 докторів наук – він був Людиною, яка витримала перевірку визнанням. І часом – літературознавець Франкового рівня, як називав Романа Теодоровича Дмитро Павличко, публіцист, критик, філософ, педагог, автор низки наукових праць. Викладав в Українському вільному університеті в Німеччині та в Ягелонському у Польщі.

Він був народним депутатом у 1989-1991 роках, а два наступні роки – представником Президента України у нашій області. Багато хто не розумів «походу» вченого Гром’яка у політику, недавні однодумці – хто осуджував, хто заздрив, як уже ведеться в українській історії. Сам Роман Теодорович в одному з інтерв’ю зазначав: «Я потрапив в епохальний час. І, можливо, це й звучить пафосно, але справді пишаюся тим, що брав активну участь у зламі комуністичної системи».

Але життя – невблаганна річ. Десь там, у Небесах, зараз горить зоря Романа Гром’яка. Він сам залишається у нашій пам’яті. У своїх працях. І в книзі «Вертепи долі», яку упорядкували доктори філологічних наук, професори Тернопільського педагогічного університету Мар’яна та Зоряна Лановик. Більше 20 років – від часу вступу в аспірантуру – вони працювали поруч з Романом Теодоровичем, під його керівництвом та доброю опікою.

Як зазначають упорядники, задум видати книгу спогадів про Романа Гром’яка виник одразу після його відходу у Вічність. Під час панахиди і похорону друзі та рідні, розмовляючи між собою, згадували незабутні моменти, які їх пов’язували зі світлою пам’яттю дорогої людини. «Назва книги теж з’явилася відразу і була ніби навіяна десь згори. Хто знав Романа Теодоровича тривалий час, міг помітити, що слово «вертеп» мало для нього дуже велике значення. «Вертепами» він назвав свої дві книги спогадів про час у великій політиці… Часто він проводив асоціації з вертепом у різних життєвих ситуаціях», – згадують у передмові Мар’яна та Зоряна Лановик.

До книги увійшли фрагменти спогадів самого Гром’яка про непросте дитинство і юнацькі роки. «…З трьох синів лише я пішов у науку. Мамина мрія й благословення чи та доля, що на роду написана…» Його найбільш знакові інтерв’ю різних періодів діяльності, згадки про нього друзів, колег, учнів, світлини з родинного архіву.

Є у книзі і мій маленький штрих до спогадів про велику Людину.

Доля дарує не так багато Учителів

Уже далеке 21 листопада 1981 року. Я – студентка-другокурсниця філологічного факультету (українська мова і література) Тернопільського педагогічного інституту. У селі Великі Вікнини Збаразького району того дня відбувалося моє із Михайлом Кушніруком весілля. Погода була холодна, дощ упереміж із снігом. Сільські вулиці тонули у болоті. Але в молодості, коли поруч живе кохання, усе прекрасне – навіть погода. Сходилися гості, а найголовніше – приїхала моя група – УФ -21. Щирість, невимушеність, сміх…

Чекали молодого, який, за традицією, має кликати молоду до шлюбу. Тоді нареченій дружки розплітають косу, читають вівати, а мама накладає доньці на голову фату та вінок. Цей, дуже гарний обряд, зберігся у наших волинських селах і донині.

Чекали і ще одного гостя – на той час декана нашої групи, кандидата філософських наук Романа Теодоровича Гром’яка. Для моїх батьків, простих селян, які виховували четверо дітей і виживали завдяки тяжкій колгоспній праці, приїзд такої шанованої і відомої людини, вченого, був особливо хвилюючим. Як, мабуть, і для усіх гостей. Думаю, багато хто сумнівався, чи захоче їхати по осінньому бездоріжжю у віддалене від траси село пан професор. І хоч професором Роман Теодорович тоді ще не був – стане ним буквально за якихось два роки – у моїх Великих Вікнинах його тоді уже так називали.

Метушилися гості, батьки благословляли нас з Михайлом на щасливе спільне життя. Яка ж була радість, коли хтось вигукнув, що на подвір’я заїхала автівка Романа Теодоровича.

До шлюбу до церкви у той час ми з Михайлом, звісно, не пішли. А от до розпису у сільський будинок культури поспішали. Ішли всією центральною вулицею, вклонялися людям, які стояли у воротах, аби подивитися на молодих. І лише у будинку культури перед сценою, на якій мав відбуватися розпис, спохопилися: я забула весільні туфлі, у які мала б перевзутися. Туфлі, класичні лаковані «лодочки» на височенному каблуку, які у той час ще й неможливо було купити, діставали бозна як.

На сцені уже стелили для молодих рушник. А наречена – у чоботях. Помітивши занепокоєння, підійшов Роман Теодорович. Тихенько запитав, що сталося? І поїхав до мене додому – за весільними туфельками.

Моя мама і досі з вдячністю і трепетом згадує цей епізод. Хоч минуло більше трьох десятків літ.

Згадують і мої рідні, земляки. Адже тоді, 21 листопада 1981 року Роман Теодорович не погордував весільними гостинами у звичайній селянській хаті. Ані теплою щирою бесідою з простими людьми. Здебільшого розпитували пана професора, коли ж стане легше жити, чи буде та правда на світі? І, як зараз пригадую, хтось стиха розпочав стрілецьку пісню (її часто так само стиха наспівував мій тато):

– Йшли стрільці до бою, стали на врага,

Всі разом скрикнули: ой слава, слава!

Там старенький батько окопи копав,

Він здалека бачив, як стрілець упав.

Сам собі не вірив, ні очам своїм,

Пішов подивився, а то – його син…

Хтось інший перебив ці, тоді заборонені слова весільною мелодією. Але в кімнаті вже стояла незрима довіра до тернопільського гостя. І коли у 1992 році Романа Теодоровича призначили представником президента України в Тернопільській області, вікнинці ніби про знайомого, та з прихованою гордістю, казали: він приїжджав до нас у село…

Звичайно, це дуже маленький штрих до спогадів про відомого громадсько-політичного діяча, професора, вченого. Про Романа Теодоровича сказано, написано чимало високих слів. Та, думаю, багато хто шанував його за велику і водночас просту філософію мудрості – бути щирим із собою та з людьми…

Уже пізніше, працюючи журналістом, мені не раз доводилося брати інтерв’ю у Романа Теодоровича. Але я завжди відчувала себе його ученицею. У тому, що відкрив мені багато цікавих і невідомих імен у літературі, культурі. Що умів побачити у мені талант до слова і рекомендував усіляко розвивати його. Що тішився з моїх перших і подальших успіхів у журналістиці, хоч і пророкував наукову діяльність.

Вдячна долі, що Роман Теодорович був куратором нашої групи і деканом. Науковим керівником моєї дипломної роботи, присвяченої відомому письменнику і земляку Борисові Харчуку. Що ділився своїми знаннями.

За те, що відкривав нам, тоді ще таким юним, Україну у мандрівках місцями Івана Франка, творчість якого досліджував і пропагував, бо бачив, як зізнавався, у Каменяреві генія і вчителя. А на першу свою стипендію купив 19 томів праць Франка. Розповідав колоритно про те, як приніс їх на квартиру, яку винаймав. Господиня аж руками сплеснула від зачудування. Мовляв, пане Ромцю, що ж ви будете їсти? А він поглинав книжку за книжкою. А ще їздили до столиці, у Білорусь, подорожували Львівщиною, старовинними замками…

Коли студенткою-дівчиськом я вперше побувала у домі Романа Теодоровича, мене вразили книги, дуже багато книг. Не знаю, чи я стільки бачила у нашій сільській бібліотеці. І я зрозуміла: світ цей неосяжний і незбагненний.

Тепер, через роки і життєвий досвід, я знаю й інше: доля дарує не так багато Учителів.

Зіна Кушнірук (Коляда), заслужений журналіст України,
студентка філологічного факультету Тернопільського педагогічного інституту (1979- 1983 роки).

Опубліковано на сайті "Наш день"

7 квітня 2016

Джерело: nday.te.ua

ФК "Тернопіль-Педуніверситет" переміг у Кременці

  Вчора, 6 квітня, у рамках 8-го туру студентського чемпіонату України ФК «Тернопіль-Педуніверситет» у гостях переміг кременецький «Буревісник» – 3:0.

Тернопільське студентське футбольне дербі видалося не простим. Це й не дивно, адже в складах обох команд виступають доволі кваліфіковані футболісти. Зокрема, одним з кращих у кременецькій команді був Владислав Сороцький, нині діючий гравець першолігового ФК «Тернопіль». Також у складі господарів виступали Кухарук та Кухарський, які ще восени захищали кольори тернопільської «Ниви». Ще два кременецьких гравці нині тренуються у «Ниві» під керівництвом Петра Бадла. Не випадково у першому таймі команди показали рівну гру, не зумівши вразити ворота одна одної. І лише після перерви вболівальники побачили голи. На 54-й хвилині Артур Дорі обігрався із Ростиславом Радкевичем і з гострого кута вразив ворота «Буревісника» (0:1). Фактично одразу Іван Тарабалка майстерно реалізував вихід віч-на-віч (0:2). А останній гол у матчі забив Олександр Кіцак, реалізувавши пенальті за гру рукою кременецького футболіста у штрафному майданчику.

Зауважимо, що кращими в складі переможців були Ігор Сороцький, Юрій Соколовський і Тарас Кривий. Дещо гірше за партнерів по команді зіграв Андрій Капелян, але цьому є пояснення – футболіст лише нещодавно почав тренуватися після травми, відповідно ще не набрав потрібних ігрових кондицій.    

ФК «Тернопіль-Педуніверситет» у звітному матчі виступав у такому складі: Кравчук, Заставецький, Мороз, Козовик, Соколовський, Кіцак, І. Сороцький, Кривий, Дорі, Тарабалка, Капелян. На заміну виходили: Радкеич, А. Когут, Скибіцький, Левицький.

Після цієї перемоги у ФК «Тернопіль-Педуніверситет» 15 набраних очок і тернопільська команда ділить 1-2 місце з Львівським університетом фізичної культури. 

Опубліковано на сайті"Галичина спортивна"

7 квітня 2016

Джерело: galsports.com

В Тернополі ділилися досвідом, як допомогати людям з особливими потребами

    Від періоду Стародавньої Спарти, де дітей із вадами позбавляли життя, минуло вже чимало часу. Впродовж усієї історії людство поступово змінює своє ставлення до людей з інвалідністю: від презирства та відторгнення до творення належних умов для повноцінної життєдіяльності.

І сьогодні суспільство врешті дійшло до втілення ідеї рівності людей без огляду на їх можливості.

Досить символічно, що саме 2 квітня, у Всесвітній день поширення інформації про аутизм, у Тернополі відбувся тренінг-діалог "Мобілізація громади для надання комплексних послуг дітям та молоді з особливими потребами". Участь у ньому взяли як батьки дітей з особливими потребами, так і представники благодійних фондів «Милосердя без кордонів», фонд Генрі Науена, ТОГО «Центр «БебіКо», громадської організації «Майстерня Вертеп», спільноти «Віра і світло», галузі освіти.

Учасники тренінгу поділилися власними здобутками та досвідом роботи із дітьми й дорослими з особливими потребами. На жаль, представники організацій відзначили тенденцію до згортання соціально значущих проектів, відсутність налагодженої співпраці із освітою, медициною, місцевою владою, недотримання вимог архітектурної доступності, можливості вільного пересування осіб з інвалідністю і висунули сподівання, що незабаром ситуація зміниться.

Під час тренінгу учасники також обґрунтували ідеї необхідних змін у різних сферах суспільного життя та інституцій з метою реалізації усіх положень Конвенції ООН про права інвалідів. А також здійснили проектування «Тернопіль – місто можливостей», у якому кожен мешканець отримує якісні послуги і підтримку, гарантовані Конституцією освіту, медичний супровід, якісну освіту, можливість самореалізуватися, відчуття причетності до розвитку громади, незважаючи на види психофізичних порушень.

Досить дискусійно пройшло обговорення питання про роль сім’ї в житті дитини із особливими потребами, влади, освіти, медицини, церкви, громадських і благодійних організацій, ЗМІ. Адже всі вони дотичні до втілення ідей рівних можливостей, подолання суспільних стереотипів, інформування та реалізації ідей інклюзії.

Під час зустрічі визначено також тематику тренінгів та майстер-класів для різних інституцій з метою удосконалення роботи із батьками, дітьми й дорослими з особливими потребами, налагодження взаємодії із місцевою владою, коректного поширення інформації про людей з інвалідністю.

У перспективі подальшої співпраці організацій та спільнот стане їх об’єднання задля налагодження системи комплексних послуг не лише особам з інвалідністю, але й їх сім’ям, здійснення заходів раннього втручання, соціальних послуг та відповідного супроводу.

Організатором тренінгу виступила фонд Генрі Науена, а сам тренінг підготувала і провела Зоряна Удич, викладач ТНПУ, яка працює над питаннями впровадження інклюзивної системи освіти в Україні.

Організатори висловлюють вдячність «Майстерні Вертеп» за гостинність у наданому приміщенні для проведення зустрічі.

Варто пам’ятати, що про рівень розвитку суспільства свідчить те, яка участь ньому відведена людям з особливими потребами.

Опубліковано на сайті "Терен"

3 квітня 2016

Джерело: teren.in.ua

Зоряна Удич: "У цьому житті треба вміти все"

   Близько 300 ляльок  зробила тернополянка Зоряна Удич за 6 років. Виготовляє їх з акрилових ниток. Для декору  використовує мереживо, атласні стрічки, тканинні  квіти, бісер. На виготовлення однієї ляльки йде від кількох годин до кількох тижнів. Зоряна каже, що це залежить від ідеї, наявних матеріалів і натхнення.
Нині розробляє ідею чотирьох ляльок – уособлення пір року. Паралельно завершує проект «Морська любов», вишиває триптих та удосконалює шнурову техніку виготовлення глечиків.
-  Ляльки даруєте, продаєте?

- Багато роздарувала рідним та знайомим. Інколи виготовляю на замовлення до якоїсь події. Часто замовляють для оригінального подарунку молодятам чи близьким. А інколи і тим, кого вже не знають чим можна здивувати.
- Чим вам  цікаве це захоплення?
- Лялькарство – це не єдине моє захоплення. Під час будь-якого творчого процесу можна відпочити емоційно і розумово, отримати задоволення як під час процесу, так і від кінцевого варіанту, відволіктися від рутинного побуту.  Головне –  правильно організувати робоче місце і вибрати час. Але це в ідеалі. У творчості є  один величезний мінус – час. А саме – його відчуття. Часто можу до ранку просидіти  за якоюсь роботою.
- Чи змінювали ви раптово діяльність у житті?
- Ніколи. Усе своє свідоме життя займаюся педагогікою. Маю досвід волонтерської роботи з виховання молоді в громадській організації Пласт, роботи у школі учителькою. Сьогодні – викладаю педагогіку в ТНПУ ім. Володимира Гнатюка.

Опубліковано на сайті "Терен"

23 березня 2016

Джерело: teren.in.ua

У ТНПУ завітали гості з Грузії

  Міжнародну науково-практичну конференцію, на якій обговорюють проблеми студентського самоврядування, проводять у ТНПУ. На захід приїхало понад 40 учасників з різних областей України та двоє - з Грузії.

У Тернопільському національному педагогічному університеті проходить конференція, на яку приїхали представники з різних міст та, навіть, із Грузії.

- Конференцію проводять уже 5 рік поспіль,вона триватиме 3 дні, з 8 по 10 квітня. В програмі заходу: тренінги з лідерства, мотивації та безпосередньо студентського самоврядування. Також була проведена екскурсія містом та визначними місцями області, - розповіла Юлія Янчинська, одна з організаторів конференції.

Даяна Костенчук

Опубліковано на сайті "Терен"

9 квітня 2016

Джерело: teren.in.ua

YouTube 

YouTube 

YouTube