“Слово і церква як духовно-культурні домінанти української ідентичності”: наукова конференція у Зарваниці

Географи в пошуках знань – екскурсія до наукової бібліотеки ТНПУ

25 жовтня 2023 року студенти географічного факультету СОГ-11 та Г-12 разом з куратором доц. Наталією Тарановою відвідали наукову бібліотеку ТНПУ. Наша екскурсія була цікавою завдяки розповіді завідуючої відділом комплектування та інформаційно-бібліографічного обслуговування, Світлани Тененьської.


Наша екскурсія в бібліотеку 

Відвідуючи різноманітні структурні підрозділи наукової бібліотеки ТНПУ, зрозуміли, що кожен з них має свою власну унікальну атмосферу та надзвичайно корисний контент для наших студентів.

Вчимося працювати з електонним каталогом

Дивовижна атмосфера мистецтва

Наукова бібліотека ТНПУ – це справжній скарб знань для всіх студентів університету. Вона виконує низку важливих функцій, які роблять її серцем навчального процесу та наукової роботи.

Абонемент наукової літератури та абонемент навчальної літератури – справжній скарб знань для наших географів. Тут можна знайти актуальну наукову і навчальну літературу, яка стане невід'ємною частиною їх досліджень та навчання.

Абонемент художньої літератури – це простір для душі. Це місце, де вони зможуть відпочити від наукових та навчальних тем і поринути в світ художньої словесності.

Зал суспільної літератури відкриває перед студентами багатогранний світ суспільних наук. Тут вони зможуть знайти видання з різних галузей, які розкривають важливі аспекти суспільства.

Зал філологічної літератури та видань іноземними мовами – це інтелектуальний космополіт, де зможуть вивчати літературу усього світу та поглибити знання з іноземних мов.

Дисертаційний зал – місце, де народжуються майбутні вчені та доктори наук, де звучать ідеї та дослідження, що змінюють світ.

А книгосховище – це велика гарантія того, що ніяка цінність не буде втрачена, і всі ці знання залишаться для наших нащадків.

Мандрівка у книгосховище

В науковій бібліотеці ТНПУ - спільне фото

Ми щиро вдячні Світлані Тененьській та всьому колективу бібліотеки за гостинний прийом та незабутню екскурсію. 

Доцент кафедри географії

та методики її навчання

Наталія Таранова

Кожен день у боротьбі за життя

Інтерв’ю з випускницею ТНПУ -

Христиною Луцик

Робота журналіста – багатогранна, її вдосконаленню немає меж, але є те, що завжди залишиться незмінним – небезпека. Ти ніколи не знаєш, якої складності буде подія, хто стоїть за кадром і чи описаний матеріал нікому не нашкодить. Факт один – висвітлювати правду: швидко, грамотно, лаконічно.

Фото на заставці - Христина Луцик - військова журналістка

Про діяльність Христини Луцик, яка з простої дописувачки матеріалів стала військовою журналістикою далі у сюжеті.

• Христино, журналістська діяльність - твоя дитяча мрія?
  

Все розпочалося зі шкільних стінгазет. 

Ще зі сьомого класу я почала писати різножанрові твори на уроки, а згодом і на дошку оголошень Воронівецької школи. Матеріали були про урочисті свята, про концерти та конкурси, про різні події, які в нас відбувалися.

Пригадую, як ще автобусами передавала свої замітки на флешці, щоб надрукувати їх в районних і регіональних газетах. Адже висвітлити події в школі, ще й на районному рівні – це було престижно, як для простої школярки, - з юнацькою гордістю пригадує дівчина.

Саме такі, здавалося б, маленькі кроки зародили в мені любов до написання, а ще більше – до народного читання моїх матеріалів.

• ТНПУ став для тебе університетом-фундаментом у майбутній професії, чи таки додатковий саморозвиток був твоєю основною базою? 

Ой, про педагогічний я можу розповідати дуже довго, адже це мій університет, мої рідні стіни та студентство, - з впевненістю розповідає журналістка.

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка – це зріле, профільне та професійне продовження моєї творчої історії після шкільних років. Саме тут зрозуміла, що хочу бути телевізійною журналісткою, бо дванадцятирічна Христина гадала, що журналістика – це лише газети, журнали, а на телебаченні працюють супер-люди та простим у телевізор не потрапити, - посміхається дівчина.

А в університеті я завжди брала активну участь у практичних заняттях. Опанувавши теорію, просила у викладачів кафедральну техніку та вирушала на зйомки всіх заходів, про які тільки можна було висвітлити інформацію, бо від цього отримувала професійне задоволення.

• Замислювалась раніше про військову журналістику, чи не розглядала інші варіанти, працюючи на рідному «Тернопіль-1»? 

Звичайно, що хотіла, ще до повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. 

У 2021 році хотіла опанувати свої перші відрядження у зону ООС (операція об’єднаних сил) як волонтерка, аби дізнатися про «кухню зі середини», проте не встигла. Події переплелися зі звільненням із телеканалу «Тернопіль-1», тому так вийшло. А за два тижні до війни, я зателефонувала до волонтера Мосейка та напросилась поїхати з ним на фронт.  

Картина з реалій сьогодення

Багато читала книжок про війну, з часом про АТО та ООС і шалено захоплювалась людьми, які були героями цієї літератури. Зрештою, говоримо відверто – я завжди мріяла спробувати себе у військовій журналістиці та хотіла бути корисною нашим хлопцям. 

Так на початку війни я стала повноцінно працювала волонтеркою, доставляла гуманітарну допомогу нашим хлопцям і паралельно знімала, фотографувала події тих днів. А згодом і розпочала свою діяльність вже від ГО «Ватра». 

• Наскільки близько ти ведеш репортажі до лінії зіткнення? Це сама обираєш місце та матеріал, редакційне завдання чи по факту новин нашого сьогодення? 

Найближчий репортаж був за кілометр до лінії зіткнення з ворогом. 

Безумовно, перші рази максимально важко опанувати страх, але я збиралася силами, бо завжди прокручувала в голові, що хлопці знаходяться ще ближче до росіян і я зможу. Зрештою, таки не сама, в разі чого зі мною оператор, - трепетно перебираючи пальцями, продовжувала Христина. 

Репортажі з місця подій

Матеріали для опрацювання обираю сама: бригаду, місце, героїв і таке інше, але, звичайно, все за погодженням головного редактора. Мені, можна сказати, пощастило, оскільки конкуренції на виїзні завдання до лінії зіткнення немає.

• Ми живемо та працюємо в умовах війни, тому щось передбачити - неможливо. Але чи є такі нюанси, які найчастіше виникають під час роботи? 

Надзвичайно складно запланувати процес зйомки в зоні бойових дій, аргументую чому.

По-перше, ти можеш відзняти матеріал, а через декілька годин чи навіть хвилин там зовсім інші ситуація: немає вже будинку або він знищений вщент, чи, не дай Боже, ми взяли коментар у Героя, а його немає в живих. Тоді вже по факту виходить наступний незапланований репортаж.

По-друге, ми можемо прибути на подію, але через сильні обстріли нас військовослужбовці просять покинути зону бойових дій та переміститись у безпечніше місце.

Спланувати роботу під час війни на 100% - нереально, тому завжди маю запасний план «Б», аби швидко зорієнтуватися та подати свіжу новину, не наражаючи себе на небезпеку.

Робочі будні

Христина розповідає, а в мене – інтерв’юерки, мурашки по тілу безупинно. 

• Бували думки покинути військову журналістику через те, що важко описувати російські звірства, геноцид українського народу та воєнні злочини?

Коли в Києві отримую редакційне завдання відвідати подію, не пов’язану з війною, я себе почуваю чужою, мені дискомфортно, хоч матеріал я зроблю.

Знаєш, мабуть, я навіть на хвилинку не хочу уявляти себе без військової журналістики. Це моя стихія, це вже моє життя і мені воно до вподоби. Навпаки, я хочу максимально розвиватися у цій сфері та навіть вже маю ідеї для репортажів, які хотіла б висвітлювати після нашої Перемоги. 

• Як батьки реагують на твою роботу зараз? Чи відмовляють тебе змінити діяльність, чи навпаки пишаються тобою? 

Ох, яке питання, - в обох сльози навертались на очі.

Мої батьки – це золоті люди, які «не кидають мені каміння в плечі», які ні разу не дорікнули, не намагались переконати обрати більш безпечнішу роботу. Я точно знаю, що мама з татом дуже переживають, але ніколи не показують цього. Ба більше, тато сам купував мені берци, аби я мала все необхідне на виїзні завдання. 

Надважливо, аби батьки підтримували запал, завзяття та бажання дитини розвиватися в тій чи іншій діяльності, адже ріднішої кровинки немає, а «зламати дитину» дуже легко. Тому я щодня дякую Богу за батьків.

• Як вважаєш і відчуваєш: сьогодні змінилося ставлення до журналістів загалом як професіоналів? Якщо так, то у чому це проявляється? 

Сьогодні зовсім інший медіаринок, ця сфера розгорнула свої масштаби у всіх сенсах цього слова, тому ми – журналісти, мусимо йти в ногу з часом і робити максимальні дії, аби про українську журналістику знав увесь світ.

До слова, я ще паралельно працюю у форматі військової медійниці для американського Radio UA Chicago, де виходжу в ефір і розповідаю про сьогоднішні події. Також є військовою кореспонденткою на Прямому каналі. Відповідно всі матеріали сьогодення в Україні паралельно транслюю і туди.

Христина Луцик і Степан Барна

• Як закінчиться війна, який вид діяльності розглядаєш? Повернешся на телеканал «Тернопіль-1» чи, можливо, мрієш відкрити свою справу? 

Складно сказати, де я буду після закінчення війни, але факт, що роботи буде значно більше, ніж було «до».

Однозначно, що хочу та буду розвиватись, але подані новини вже наберуть більш оптимістичного характеру.

• Що можеш побажати підростаючому поколінню журналістів? На що варто акцентувати увагу та вивчати більш ретельно?

Хотіла б я, щоб мені підказали відповідь на це запитання, коли я вступала в ТНПУ, - з посмішкою розповідає Христина. 

Насамперед хочу порадити - не чекати другого, третього курсу, аби розпочати закріплювати теоретичний матеріал. Потрібно одразу брати ініціативу в свої руки та максимально пробувати себе в цій сфері: чи це буде газета, чи це буде радіо, чи це власний блог, чи телебачення, як оце ми з тобою, Христино, - пригадали навчання та студентські роки, проведені разом у стінах рідного університету.

Хочу побажати не розчаровуватись у зарплатах, а це, на жаль, буде у більшості, - поглядом спіймали один одного. Проте якісний та затребуваний журналіст не стане на це першочергово звертати увагу. Безумовно, в магазин «гарне ім’я не занесеш і їсти не купиш», але перетерпіти цей етап можна. Жертвуючи, людина отримує навзаєм більше, але з часом.

І на завершення, рекомендую свою роботу сприймати як хобі: проживати кожну подію, відчувати людей, кайфувати від проробленої роботи, якої на життєвій дорозі буде надзвичайно багато. 

Робота, яку сприймаєш як хобі приносить задоволення

У жодному випадку не закидайте тієї справи, яка вам до душі, адже можна погнатись за статками, грошима, але разом із цим відчувати себе непотрібним. А можна мати менше, але бути в гармонії зі собою та жити щасливо. 

На світі не існує труднощів, з якими людина не могла б справитись. Все. Що нас ламає – завжди робить нас сильнішими. Факт, що одиниці пізнають істину, бо вміють бачити прекрасне у простих речах.

Христина Надала

7.09.2023 р.